Після піврічної служби, з фронту в коротку відпустку повернувася свободівець, депутат міської ради Петро Гавриш. Вдома він поділився думками про ситуацію на фронті, військові будні, допомогу франківців та героїзм.
Читайте також: Прикарпатські борці розповіли, як здобули бронзові медалі на чемпіонатах світу та Європи (ФОТО)
– Якими є Ваші функції в зоні АТО? В яких умовах доводиться захищати цілісність України?
– Разом з побратимом Михайлом Малярчуком, теж свободівцем-депутатом міськради, ми підсилюємо боєздатність армії. Більше розповісти не можу, зважаючи на характер своєї “роботи”. Щодо умов служби, то солдатський побут в АТО невибагливий. Це вдома тепло, вдосталь їжі, не свистять кулі над головою, нічого не загрожує життю, вдома ти ним насолоджуєшся. А на фронті просто цінуєш, що можеш дихати. Бо можеш піти мокрим спати у сирий бліндаж та прокинутися від обстрілу. Там не заморочуєшся побутом, не цікавить кран,який тече. Будні самі по собі не солодкі. Тож на фронті нема що ділити, все спрощено.
– Що нині відбувається в зоні АТО?
– Перше — перемир’я як таке не працює. Жорстокі обстріли тривають щодня. Поряд з цим, передова лінія заміщається військовослужбовцями. Це правильно, бо саме армія повинна воювати. Паралельно є процес, який багатьом не подобається – добровольчі батальйони, які в момент кризи стали боронити край, відсуваються на другу, третю лінію оборони. Їм буде надаватися функція, яка прямо не пов’язана із прийманням і веденням обстрілів. Вони виконуватимуть «міліцейську» функцію. Але треба визнати, що залишаються багато сепаратистів та диверсійників, які ходять поміж нас і їх важко визначити. Між блокпостами фактично декілька кілометрів, де є місця, де просочуються всілякі елементи, займаються контрабандою,чи місцеві “зливають” інформацію.
Війна – це не тільки картинка, коли хлопець з автоматом сидить в окопі, це ціла інфраструктури, яка вимагає обліку, аналізу,певних заходів не публічного характеру, забезпечення, роботи в тилу. Це не просто піти в якесь місто і охороняти його. Роботи вистачить усім.
-У Вашому підрозділі були втрати?
-Нещодавно був на похоронах двох побратимів. Один мав одружуватися через місяць. Другий дружину із донькою залишив. Їм ще 30-ти не було. Важко на це дивитися. Війна не вибирає, чи ти вчора поле орав, чи дітей вчив. Мусиш народитися, мусиш померти, а ще попри те, ще щось гідне зробити.
– Чи мали досвід спілкування з сепаратистами — чи реально прищепити їм бажання бути частинкою України?
– Сепаратист – це цивільна людина, яка емоційно, політично приписала себе до тих поглядів, які підтримує словом, тушонкою, грошима, чи послугою. Тому повинна бути установка, що це вороже середовище. Такі люди захотіли бути чимось іншим, ніж держава Україна, наплювати на закони, які є в країні і утворити свої правила. Вони отримали те, що хотіли. Мені їх не шкода. Шкода, що наші хлопці гинуть й повертаються додому каліками, чи з душевною раною, а то й у труні.
Тим не менш, під час війни повинна діяти не лише зброя, а й дипломатія. Врешті решт їх завжди закінчують саме дипломати.
-Наскільки близько чи далеко перемога України в АТО?
– Важко сказати. Я помітив, що українські міста, які швидко визволили від сепаратизму – мерзенні, там побутовий сепаратизм. У них була мрія стати окремим регіоном, мати більші пенсії, бути під великою Росією. Це швидко почалося і «змелося». Там ми відчуваємо мовчазну неприязнь, бо “українська армія прийшла на їхню землю”. А от Горлівка, яка постійно під сепаратистами, їм у “печінках сидить” та чорнота й вони чекають приходу української армії. Там є кадрові російські військові, які хоч більш-менш тримають себе у руках. Але завтра і він нап’ється, і з автоматом в руках піде купувати в кіоск сигарети. Також, є місце для «контрабанди» – це коли треба заплатити хабар, який вкладається у собівартість за продукти. Люди переплачують за власну дурість.
– Натомість що потрібно змінювати у війську в першу чергу, для бажаної перемоги?
– Є брак політичної інформації та нездорових чуток. Це стосується не лише армії, а й цілої країни. Досі ніхто не малює “світле майбутнє”, куди ми йдемо. Багато хто потребує розуміння того, що відбувається. Колись солдати були більш ідеологічно підкуті. Ми вважаємо, що ми демократичне суспільство, говоримо і думаємо, що хочемо. Але тут заплутатися легко. Багато безпідставної паніки та злості, де їх не повинно бути.
– Чи відчули на фронті допомогу від іванофранківців, побратимів з “Свободи”?
– Ми на неї сподіваємось. І не безпідставно. Скільки б грошей в армію не вкладав, це як бездонна криниця. У нас техніка цивільна, а запчастини, обслуговування дорого обходяться.
Івано-франківські побратими-свободівці передали нам дуже багато – тепловізор, дві машини, моноокуляр та рації. Чи воно нам потрібно? Та без того ніяк! Війна не складається тільки з набоїв, солдату треба у щось взутися, в щось одітися, з чогось їсти, транспорт, аби їздити.
– Не знаю як на фронті, але у Івано-Франківську вже дуже добре відчувається дух осінніх місцевих виборів. Деякі політики навіть до старту кампанії вже заявили, що йдуть на мера… Ви вітаєте такі дії?
– Мене ображає, коли люди мають коротку пам’ять. Суспільство нехтує тими, хто заслуговує на пошану не словом, а ділом. От, Петро Шкутяк прийшов з війни, але це не реалізувало себе у його перемозі. Люди захотіли вгодованого та пихатого, нахабного, а не захотіли справжнього чоловіка, такого як вони, вихідця з народу.
В такі моменти я завжди усвідомлюю, що питання корупції та відповідальності, це не питання чиновників, а питання суспільства і кожного зокрема. Люди самі обирають свою долю. В певний момент треба включити мозок. Гарбуз не стане м’ясом, а верба не вродить грушки. Люди не хочуть правди, а хочуть лукавих, солодких казок. Маю надію це зміниться цієї осені.
До речі я чув, як один з місцевих нардепів в останні дні займається не законотворчою діяльністю, а “пропихає” свою фірму, яка єдина має перемогти у ремонтах доріг в області. Мушу тут сказати – я і мої бойові побратими повернемося з фронту не такі добрі і толерантні, як були до цього. Відчуваю, що у нас з’явилося загострене почуття справедливості. І коли чую про те, що деякі парламентарі безпардонно і цинічно зловживають недоторканістю і відкрито чинять корупційні дії – починаю злоститися.
Ми не для того ходимо під кулями, щоби тут місто віддати зажерливим прислугам олігархів. І я хочу через після завершення служби повернутися в український Івано-Франківськ, а не ПРИВАТизований служками олігархів.
– Чи є бажання повернутися в АТО?
– Коли їхав з розміщення частини, то не хотілося їхати. Бо будь-яка зміна тягне за собою сюрпризи, часом неприємні. Та запам’яталося, як керівник робив обхід постів й сказав: побачиш когось, то стріляй. Свої тут не ходять, свої сидять вдома й телевізор дивляться.
Воєнний побут передбачає, що ти можливо бесідуєш з людиною останній раз. Або всі з тобою обідають востаннє.
ФОТО ТИЖНЯ
