Вже більше двох років в Івано-Франківську живе та організовує соціальні й культурні акції поет, голова літературного угрупування «Стан», громадський активіст з Луганська Ярослав Мінкін.
Читайте також: Коли ти чужинець, важливо бути частиною суспільства, - у Франківську іноземців вчитимуть захищати свої права
В інтерв’ю «Галці» він розповів про настрої у рідному місті перед окупацією, чому переїхав до столиці Прикарпаття, стереотипи щодо переселенців та про діяльність «Стану», чию діяльність сприймають неоднозначно. Також він пояснив, як любов та діалог допоможуть подолати упереджене ставлення до людей зі Сходу та забезпечать розвиток України.
– Чому колишній житель Криму та Луганська обрав саме Івано-Франківськ?
– Це була екстренна релокація. Подзвонив знайомий міліціонер зі словами: «друзі, по-моєму, ви більше не ночуєте у себе вдома». Це через діяльність у громадському секторі Євромайдану. Вони знали, хто такі ми і хто проти нас.
А Франківськ обрав серцем. Я був закоханим у дівчину, яка родом з Франківська. Після Євромайдану ми вирішили переїхати в Крим (на свою батьківщину, ще до окупації, – “Галка”). У неї вже були квитки, але в аеропорту вже здійснювали останні рейси, була певна небезпека, майже починалися військові дії. Звідти тікали місцеві активісти. Тоді вирішили їхати у Франківськ.
– Пам’ятаєте час, коли у Луганську назрівало створення самопроголошеної ЛНР?
– Я пам’ятаю кілька моментів. Починалося все у 2012 році. У Луганській області були міста-привиди. Наприклад, є завод, навколо якого будуються школи, будинки культури, кафе, магазини. Коли у 90-их ці заводи були забрані, розпилені на металолом, то стало зрозуміло, що міста не виживуть. Тоді у Луганськ почали приїжджати тітушки з таких депресивних міст. Вони там не мали роботи.
Почалося все з події, яка називалася анти-гей-парад. У Луганську не було ніякого гей-параду і ніхто не збирався його влаштовувати. Але тоді в парк прийшло багато людей. Це були донські козаки з шаблями, скінхеди, представники релігійних громад та дивні жіночки, які цього бояться. Були ті, хто протестував, та ті, хто хотів зробити з цього піар.
Ми туди прийшли моніторити ситуацію, бо займаємося темою мирних зібрань в Україні та свободою вираження поглядів. Фотографували. Тоді нам вперше сказали, що нас будуть пороти, бо ми підтримуємо євроінтеграцію та є збоченцями. Це було у 2012 році. До цього схожих рухів не було.
Ще був момент – зліт в обласній бібліотеці тих, хто називав себе інтелектуалами. Зібралося близько 50 людей, які вірять у бога Перуна, енергетику, що Ісус Христос був слов’янином. Це було замішано на темі «русского мира». Я писав ще лист у посольства США та ЄС, що подібні збори радикалів є неприйнятними. Ті люди пропагували майже містичні цінності, пов’язаній на їхній ідентичності.
До того місто розвивалося, було доволі дружнім до різноманітності, до плюралізму думок. Як таких проросійських настроїв у Луганську до 2012 року не було. Це було доволі штучно. Зустрічали новини про здивованість росіян, бо коли увійшли війська, то за Росію пішли тільки дуже маргіналізовані верстви, а не всі.
У нашої організації ж ніколи не було зв’язків з росіянами. Це був абсурд. Ми були за 80 кілометрів від Росії, але не було жодного партнера, з яким ми б могли робити мистецькі та соціальні події. У нас були партнери у Польщі, Німеччині, Нігерії, Бельгії, США. З росіянами вперше зустрілися на заході з Ходаковським, який вийшов із тюрми, коли був Борис Немцов. Це робилося напередодні війни у Києві з кількома великими українськими організаціями. Тоді ми побачили, що вони якось хочуть боротися всередині своєї країни. Тоді проросійських поглядів не бачив, а от протигалицькі погляди постійно зрощувалися. Наприклад, у нас були політики, які поставили пам’ятник жертвам ОУН-УПА, хоча в Луганську не було таких жертв. Постійно була риторика між сходом-заходом. У 2004 році говорили, що ви ближче до Польщі, а ми до Росії, до козаків. Але таких проросійських поглядів, як у Криму, не було. Там російські прапори завжди були помітні. Навіть подивитися на вибори. У Луганську “Руський блок” ніколи не набирав прохідних балів, а у Криму він завжди був представлений.
З іншого боку, на Донбасі дуже багато людей, які не дуже розбираються у політиці та ніколи не виїжджали за межі регіону. Це означає, що їх дуже легко надурити. Достатньо постійно показувати по телебаченні щось і люди починають в це вірити. Не тому, що вони були так налаштовані, а тому, що звикли довіряти телебаченню. Звикли жити у своєму містечку, не подорожувати. Багато з них ніколи не були у Росії, на теренах Західної України. Максимум куди люди їхали – це Харків, Київ, Одеса, Дніпропетровськ та Львів, як туристичне місто. Якщо подивитися на мапу переселенців, то це ті міста, куди в більшості поїхали люди. Вони їхали туди, де вже були та щось бачили. Це логічно. Тобто люди були не мобільні, їх було дуже легко надурити. На це знадобилося десь рік активної пропаганди.
Пам’ятаю, почався Євромайдан. Коли у Києві одного з протестувальників змусили роздягнутися і танцювати на морозі, то наступного дня до нас прийшло багато луганчан, які приєдналися до нашого протесту. Але після цього по російському телебаченню показували різні спростування, що це неправда чи він був п’яним.
Тобто перші дні люди до нас приєднуються, потім починалася інформативна контратака і вони припиняли нас підтримувати. Потім знову. Люди дуже сильно перебували під впливом медіа, дізнавалися альтернативну російську «правду» і думали, що все нормально.
– Ви досліджували стереотипи щодо ВПО в Україні. Про це є навіть книга «Чи бачили ви Буратіно?». Як з цим справи в Івану-Франківську?
– Є позитивні та негативні стереотипи. До першого відноситься те, що переселенці з Донбасу більш чіткі, прямолінійні, тримають слово, з ними можна мати справу як з бізнесменами. Таку думку я зустрічав тут у багатьох людей. Негативні також існують. Наприклад, що всі люди з Донбасу підтримують Путіна і ніхто не намагався чинити спротив путінській агресії та Януковичу. Хоча і зараз діють партизани, яких час від часу викривають.
Також є мовне питання, буцімто переселенці не розуміють українську мову чи не поважають. Він базований на тому, що на Донбасі говорять здебільшого російською. Для галицького менталітету не дуже це зрозуміло, бо мовне питання завжди було політизованим.
Донбас – це баняк нації. У нього все скинули у Радянському Союзі і майже нема людей, які б сказали, що в них всі родичі українці. Коли люди на Донбасі говорять, що вони українці, то мають на увазі свою позицію громадянську.
Наприклад, один з лідерів Майдану у Сєвєродонецьку Аріф Багиров наполовину єврей, наполовину азербайджанець, але при цьому він головний патріот у місті. Таких прикладів багато. Якщо ти живеш у 100% російськомовному середовищі, то це доволі дивно, коли говориш українською. Хоча й такі були. Це зазвичай представники певних політичних сил чи викладачі історичних та лінгвістичних кафедр.
– З якими ще проблемами переселенці стикаються на Прикарпатті?
– Є складна проблема між асиміляцією та інтеграцією. Світ ще не знає, як з нею впоратися. Люди дійсно дуже різні та мають право на самоідентифікацію. Наприклад, людина говорила багато років російською, приїхала сюди з патріотичних поглядів чи до родичів. У цьому випадку змінити мову не так легко. Наприклад, мій батько був пораненим у 18 лютого на Майдані. Але при цьому він не може перейти на українську, але все розуміє. Йому 60 років.
Мені б дуже не хотілося, щоб нас оцінювали по мові, а не по діях, які ми робимо.
Моєму поколінню легше. Щоб перейти на українську знадобилося кілька тижнів. Найабсурдніше щодо переселенців те, що нас від інших громадян України відрізняє тільки місто. Нам кажуть: «ви понаїхали, ви не маєте права, ми приймаюча громада». Люди не можуть інколи винайняти житло, бо їм відмовляють. У Франківську це менше спостерігається, ніж в інших містах.
Це упереджене ставлення впливає на розвиток держави. Наскільки ми готові приймати людей у своє суспільство, наскільки готові будувати державу на нових принципах, за які ми боролися на Майдані, чи з 2008 року, якщо говорити про нашу організацію.
– Як боротися із цими стереотипами?
– З допомогою спілкування. Більшість людей навіть ніколи не мали справи з тією чи іншою групою людей. Переселенці – це так звана невидима меншина. Ти ніколи не здогадаєшся чи людина є з Криму, Донбасу чи Полтавської області. У людей з Донбасу немає рогів, хвоста, розпізнати неможливо. Навіть мені у поїзді люди розповідали якість думки про переселенців, але не змогли мене ідентифікувати як людину з Донбасу. Я задаю питання і розумію, що вони ніколи не мали стосунків із переселенцями. Це дуже грає на руку нашому ворогу. Розумієте, зброєю Росія не може перемогти Україну, бо це будуть дуже великі жертви, а от зробити розлад у середині країни – це підходить.
– Розкажіть про літературне угруповання «Стан». Чим воно займається у нашому місті?
– За своє тривале життя ми пройшли кілька етапів. Спочатку були мистецькою спільнотою. Займалися мистецтвом та активізмом, який стосується соціальних тем. Коли зрозуміли, що так не можемо вплинути на ситуацію, то почали діяти у громадських місцях. Це сталося після Помаранчевої революції, коли 90% населення були за Януковича, а інші були журналістами та креативним класом. Потім пішли у партію Народний союз України, де були 2 роки. Коли розчарувалися, то почали виходити з партій та створювати громадські організації. Почали діяти незалежно, діяти для суспільства, а не політичних дивідендів. Почали займатися громадською, дослідницькою діяльністю. Робили дослідження по культурній карті Луганська. В певні моменти давали поради міністерствам Азербайджану, Грузії, Білорусі. Зрозуміли, що це не стійке. Коли це Down – Up, зверху – вниз, то воно не працює, бо люди на низах не розуміють. Тоді взялися за інноваційні проекти, пов’язані із соціальними, культурними змінами на низовому рівні. Ми проводимо освітні, інтеграційні заходи, збираємо разом активних людей зі сходу та заходу.
Ми є партнерами Британської ради, яке дає мікро-гранти на локальні ініціативи. В Івано-Франківську ми надали 13 мікрогрантів, наприклад, це смітники із сортування відходів, екологічні стенди. Співпрацюємо із організацією «Дом 4824», яка просуває екологічні теми. Ми готові бути посередником між Британською радою та місцевим товариством, щоб отримувати невеличкі гроші, до 15 тисяч гривень, на зміни у своєму дворі.
– Ким є активісти «Стану»?
– Це різні люди, які працюють над різними проектами. Є наші активісти, а є випускники програм, яких запрошуємо на різні заходи. Наша глобальна мета – це формування громадянського суспільства. Без нього, без людей, які готові брати на себе відповідальність, Україна не може рухатись далі.
– Розкажіть про акції луганського «Стану», які вам найбільше запам’яталися? Зокрема, про захоплення трамваю.
– Історія про трамвай доволі смішна. Мер міста Луганська зробив шалену заяву, що трамвайні колії у центрі міста не потрібні, бо вони лише роблять багато пилу і заважають їздити. Він завжди їздив на гарній американській машині. Але трамвай є другим після метро за кількістю пасажирів, яких може вмістити. Він є екологічно чистим, це родзинка міста. Ми обурилися. Це був 2008 рік, часи флешмобів. Ми оголосили захоплення трамваю та назвали це арт-терористичним фестивалем. Три години ми їздили по центру міста та співали. Було нас більше 300 людей. Показали це по центральних каналах. Не знаю, чи це завдяки нам, але трамвайні рейки залишили. На жаль, адміністрацію трамвайного депо звільнили.
Також ми зробили культурну карту Луганська. Це дослідження розповідає про сильні та слабкі сторони. Місцева влада критикувала, бо ми показали, що культурними називають заходи, які насправді є політичними. Також зробили базу для розробки бренду міста та розвиток його як європейського міста. Це був 2012-2013 рік, на жаль, не змогли роботу продовжувати.
Коли ми переїхали, то з’явився серйозний проект, пов’язаний із збереженням пам’яті, культурою, стереотипами Донбасу. Робимо перший в Україні віртуальний музей за підтримки Міністерства іноземних справ Федеративної Республіки Німеччина та при підтримці FHXB Friedrichshain-Kreuzberg Museum в Берліні. Робимо музей Луганської культури та активізму, щоб показати про події, які відбувалися між Помаранчевою революцією та Євромайданом. Команда дослідників працює у Франківську. Цікаво, що запросили до співпраці нейтральних людей, які ніколи не були у Луганську. За 6 місяців зробили колосальну роботу, записали багато інтерв’ю, зібрано біля 500 артефактів англійською та українською мовами. Зроблена віртуальна платформа. Про це вже говорять у Німеччині, також про це я розповідав у Лондоні.
– В Івано-Франківську кілька разів проводили «Спільну кухню» з поліціянтами та іноземцями. Чому обрали саме такий формат зустрічей?
– Коли ми зверталися до людей своїми перформансами, виставками, показами, то побачили, що звертаємося в односторонньому порядку. Ми щось намагаємось їм пояснити, але дуже рідко отримуємо зворотній зв’язок. Зрозуміли, що прийшла ера діалогових ініціатив. Люди втомлюються від лекцій, вони мають свою думку, яку повинні висловлювати. «Спільна кухня» – це щось середнє між акцією та спілкуванням. Люди в публічному просторі показують приклад для діалогу. Місць для цього мало. Для мене таким місцем часто є поїзд, купе. Вже кілька разів бачив, як люди із задоволенням спілкуються про дуже різні речі, в тому числі, про особливі. Думаю, людям часто нема з ким поговорити про проблеми у сім’ї, на роботі. Тема діалогу важлива.
«Спільна кухня» – це не єдина розробка. Ще використовуємо всесвітньо відому методику «Жива бібліотека». Замість книжок, люди читають людей. Це допомагає під час спілкування долати стереотипи.
– Коли на діалог запросили гостей з Росії, це сприйняли неоднозначно. Одного разу муніципальні інспектори, іншого – «самооборонівці», спробували зірвати акції. Як гадаєте, що стало причиною цього?
– Це дуже дивна ситуація. У мене є відчуття, що комусь це не подобається. Багато місцевих лідерів не звикли до плюралізму думок. Відомий американський дослідник Річард Флорида говорить, що у муніципалітетах є багато тих, які придушують будь-які ініціативи знизу. Появу інспекції з благоустрою сприймаю як спробу заткнути нам рота. Хоча акція була дуже добре пояснена, ми запросили мера, щоб якось вплинути на ситуацію в Росії.
У нас є зв’язки із активістами з Росії, які намагаються там займатися протидією путінському режиму. Що може бути важливішим для Франківська, як показати себе з точки зору відкритого міста, яке підтримує людей, які борються з авторитаризмом та тоталітаризмом? Вони ж потім ризикують життям, коли повертаються із батьківщини Бандери у Москву, чи Сиктивкар. Вони мають сприйматися як герої, що борються у важкій ситуації. Я розумію, що меру легше, щоб все керувалося ним.
Але дивно називати ознакою сепаратизму підтримку активістів, які займаються фактично проукраїнською пропагандою, підтримкою України в Росії і виходять на акції підтримки українських політв’язнів, наприклад Афанасьєва у Сиктивкарі. А їм могли дати по 20 років за тероризм.
Для мене ознакою сепаратизму є те, що люди не приймають мешканців інших регіонів України, говорячи «ми особливі, а всі решта не дуже». Ми маємо говорити про єдину Україну від заходу до сходу, від півдня до півночі, яка включає різних людей з різними релігійними поглядами, мовою, кольором очей, шкіри, волосся, формою черепа. Якщо ми говоримо про спільну Україну, то маємо будувати її всі разом. Ознакою сепаратизму є те, що в люди з одного двору, борються із людьми з іншого. У цьому більша небезпека.
Що відбулося на Донбасі? Людям почали розповідати байки, що всі решта погані, хочуть обгородити їх колючим дротом, задушити. Це допомогло російській пропаганді.
Бачив пости у Фейсбуці, що працює пропагандистська машина. Після заяви декотрих держслужбовців, що всіх бабусь треба вигнати з їхніх місць, ми проводили акцію в підтримку вуличної торгівлі біля мерії. У соцмережі дехто пише, що ми проводили акцію за відновлення торгівлі з Росією. Це розраховано не на активістів та журналістів, а на тих, хто не відслідковував ситуацію, щоб забезпечити упереджене ставлення до нас.
Абсурдна ситуація була із заходом з участю російських активістів біля Вічного вогню (ФОТО). По центральних каналах показували, як наші гості борються із путінським режимом, розповідають про правозахисні та миротворчі ініціативи, а у нас зробили це ознакою сепаратизму. А гостя із Сиктивкару стояла з плакатом «Свободу українським політв’язням» у своєму місті (ФОТО). Як після цього говорити, що ми є проросійськими силами, які намагаються розхитати ситуацію в регіоні? Це не тільки абсурдно, це цинічно.
До речі, нас називають ще іноземними агентами, бо ми не маємо українського фінансування, а співпрацюємо вже три роки із фондом держдепартаменту США National Endowment for Democracy ( Національний фонд підтримки демократії), який заборонений у Росії. Тому й не співпрацюємо із органами державної влади, бо часто від них є загроза порушень прав людини.
– Вдалось реалізувати проекти із місцевими поетами, письменниками?
– Не спілкуємося із місцевими мистецькими колами, але залюбки поширюю інформацію щодо їхніх заходів. Лаюк один із моїх улюблених митців. Знаю Олега Короташа. Інколи влаштовуємо свої невеличкі літературні посиденьки, щоб поділитися поезією, творчістю.
– У Франківську щось надихає для написання віршів?
– Вважаю, що людей, які пишуть, може надихати лише любов у широкому сенсі. Любов між людьми – це те, що має врятувати світ. Ті, хто проти цього, вони вороги. Тому давайте поважати один одного, дивитися в очі та спілкуватися. Діалог – це головна зброя, яка є в Україні. Це не гради, не автомати. Будемо сваритися, то буде легко нас роз’єднати без війни, певними інформаційними повідомленнями. Якщо хтось буде йти на нас війною, а всередині суспільства буде міцна довіра, то нас неможливо буде здолати.
Розмовляла Марія ГУРЕЦЬКА
Фото: Юрій ВАЛЬКО
ФОТО ТИЖНЯ
