Макс Албінґер – 19-річний німецький волонтер, який працює в Україні вже майже один рік. Він вирішив взяти академвідпустку, щоб допомогти людям вивчити німецьку мову.
В інтерв’ю “Галці” юнак розповідає, як саме він опинився в Україні і як проходить його життя в Івано-Франківську.
– Для початку розкажіть щось про себе.
– Я родом з невеличкого міста в Німеччині. Минулого року закінчив свій останній рік в школі і взяв академічну відпустку на рік. Вирішив взяти участь у волонтерській програмі від UNESCO. Зараз я працюю у школі №5 з поглибленим вивченням німецької мови.
– Як Ви опинилися в Україні?
– У Німеччині є багато різноманітних волонтерських програм від UNESCO, на які можна податися. Організатори розглядають твою заявку, а потім вирішують, чи ти їм підходиш. Якщо так, то тоді вони надають список проектів, котрі тобі підійдуть. Це можуть бути різні волонтерські програми по цілому світу. І після цього приходить твій час обирати: подача, інтерв’ю, результат.
– Чому саме Україна? Івано-Франківськ?
– Спочатку я буз засмучений, що мені дісталася Україна. Адже я дуже хотів потрапити в Південну Америку. Я вивчав іспанську раніше і хотів би її покращити. Тим більше, мене завжди приваблювали ті країни. Тому коли я дізнався, що я прийнятий на цей проект, я думав відмовитись. Проте мій тато і брат переконали мене погодитися на участь у ньому.
– Які у Вас були очікування перед поїздкою? Які стереотипи?
– Загалом я відкрита людина, яка не думає про стереотипи. Я очікував, що українці будуть дуже патріотичні, що вони будуть корумповані. Попри те, я думав, що вони також будуть відкритими та дружелюбними. Але я практично нічого не знав про Україну. Тільки те, що нам показували у новинах: революція, конфлікт на Сході, окупація Криму, що тут колись був СРСР. Потім я вже почав дізнаватися більше про цю країну.
– Чи важко було жити в країні без знання мови?
– Після того, як мене прийняли на проект, я став вчити українську мову самостійно, базові фрази принаймні. Коли я приїхав сюди, то навколо мене було німецьке середовище. Я працюю в школі, де практично всі знають німецьку, у сім’ї, в котрої я жив, син знав її теж, тож це було неважко. Взагалі моя host-family була моїм вступом в українську мову, батьки не знали іноземних мов, тож мені випав шанс попрактикувати вашу мову.
– Яким є менталітет українців, на Вашу думку?
– Менталітет… Насправді я не хочу узагальнювати. Я думаю, що дещо тут легше та прагматичніше. Проте люди люблять ускладнювати речі. Та в порівнянні з Німеччиною, люди тут більше відкриті та доброзичливі. Я бачив як в громадському транспорті поступаються місцем старшим людям, в моїй країні таке рідко трапляється.
– Наш громадський транспорт, як він Вам? Подобається?
– Я великий фанат поїздів. Коли можна купити квиток з Франківська до Львова всього лиш за 20 гривень, це справді класно. Там ти маєш нагоду поспілкуватися з людьми, які сидять навпроти, це справді чудово.
Також у місті є багато “маршруток”, але я не розумію чому вони не доступні вночі. Говорячи про якість перевезень та дороги, то вони доволі погані.
– Чи вважаєте Ви наше місто європейським? Якщо ні, то чи може воно стати таким?
– Я чув, що західна частини України є більше європейською, ніж східна, але мені ще не вдалося це перевірити. Якщо говорити саме за Івано-Франківськ, то коли я тільки приїхав, то подумав, що тут багато речей, які я вже знаю, які такі як і в Європі. Але з іншої сторони тут багато речей, які є далеко не європейськими. Транспорт і високі ціни на таксі “далекі” від Європи, також у вас відчувається відлуння СРСР. Наразі мало людей знають англійську мову, навіть в кафе важко зробити замовлення.
Чи зможе Франківськ стати європейським? Тут важко відповісти, я думаю, що скоріше так, ніж ні.
– Чи змінилося Ваше життя після того як, приїхали в Україну?
– Звісно. Тут я відчуваю свободу. У мене нема багато роботи, зате є багато вільного часу. Я можу обрати чим хочу займатися: багато подорожувати, спілкуватися з новими людьми, розвивати себе. За час перебування в Україні я розвинув себе більше, ніж до того. Ваша країна насправді має багато цікавинок. Мабуть це тому, що вона знаходиться на межі між Європою та Росією.
– Як проводите свій вільний час тут?
– Просто гуляючи з новими людьми, спілкуючись з ними. Також займаюсь тими речами, які мене цікавлять. Наприклад, читаю книги, слухаю музику. Коли я маю кілька вихідних днів, я вирушаю в подорож. Я вже відвідав Київ, Львів, Одесу, Буковель, проте столиця мені сподобалась найбільше.
– Вам подобається наша культура?
– Це дуже провокативне запитання. В порівнянні з Німеччиною ваша культура має сильно пов’язаність з національністю. Тобто це завжди має бути так, але в Україні цей зв’язок найбільш помітний. Наприклад, найпопулярніший гурт – “Океан Ельзи”, має багато пісень патріотичного характеру. Також ви дуже пишаєтесь вашими відомими письменниками: Шевченком, Франком. Загалом, у вас всюди націоналістична пропаганда, і ви нормально до цього ставитеся, всюди зображення і згадки про ваших національних героїв. Враження, що ви завжди потребуєте героїв для слави.
Говорячи про кухню, то в кожній культурі є ті страви, які подобаються і ті, які – ні… Я думаю, що борщ є справді українським, а от вареники є більше інтернаціональними, адже щось схоже можна знайти і в Польщі, і в Німеччині. Це більше європейська кухня, тож звісно я її люблю. Але ваша кухня буває дуже важкою. Наприклад, класти картоплю в тісто, не найкращий варіант для шлунка.
– На завершення, чи не шкодуєте, що потрапили саме у цей проект? В Україну?
– Я б хотів жити у більшому місті. Але життя у маленькому Івано-Франківську теж має багато позитивних сторін. Я не шкодую, що я тут, справді. Приїхавши сюди я поміняв свою думку про цей проект, про вашу країну. Я задоволений своїм вибором.
Розмовляла: Тетяна ПРОКОПІВ
Фото: Юрій ВАЛЬКО
ФОТО ТИЖНЯ
