Вже тиждень спокій і порядок на вулицях Івано-Франківська охороняють патрульні нової поліції. “Галка” дізнавалася – хто вони, типові патрульні Франківська – чим займалися до вступу в поліцію, чому вони вирішили і як наважилися зміни своє життя?
Читайте також: “За мову вбивали і вбивають”: скандал через російську у франківському медичному університеті (ЩО ВІДОМО)
Дмитро Міхалець, 26 років, керівник патрульної поліції Івано-Франківська
– Стати поліцейським – спонтанне рішення. На той час в мене була стабільна робота, своя справа. Я побачив форму заявки онлайн і просто вирішив її заповнити. Потім був перший відбір, другий відбір, все закрутилось. Запросили на навчання. Покинув все, поїхав вчитись до столиці. Два з половиною місяці провів в Києві. По завершенню навчання мене відібрали до сотні кандидатів в керівний склад. Потім було навчання у американців. А згодом призначили командиром роти в місті Києві.
Я до сьогоднішнього дня не можу зрозуміти, як це сталося. Але я себе знайшов. Так склалася доля. Те, що я зараз роблю, мені подобається.
Ніколи не зможу забути свій перший день виходу на патрулювання. Це були такі неоднозначні і неординарні емоції. Мабуть, це був один з найекстремальніших днів мого життя. Уявіть собі, у вашому підпорядкуванні 40 осіб. Звісно, підготовлені, але вони вперше виходять на вулицю і ви за них відповідаєте. Перших два тижні ми майже не спали і жили на роботі. Та згодом все заспокоїлось, робота налагодилась.
Найскладніше в роботі було почати і знайти підхід до кожної людини. В тебе 40 людей і про них треба було знати все – дні народження, що у них стається в сім’ї, де вони, що з ними. Потрібно ставитися до кожного однаково. Неважливо, які в тебе емоції чи симпатії, ти не маєш це нікому показувати. Маєш до всіх ставитися однаково. І тут я цього також вимагаю.
Про призначення до Франківська я знав давно. Щиро кажучи, я зрадів цьому. Зрадів, бо це західна Україна, а я сам з Хмельницького. Я люблю українську мову. Тут я спілкуюся українською і це для мене дуже важливо. А ще, мені імпонує менталітет людей. За тиждень до початку роботи я був в місті, спілкувався з людьми і мені сподобалося. У вас дуже красиве місто. Особливо мені сподобався центр, «стометрівка» і Ратуша. Коли вперше приїхав у Франківськ, то спершу пішов до Ратуші. Дуже хотів, щоб саме там ми складали присягу, але, на жаль, там мало місця, всі б не помістилися.
Я хочу знати чим живе місто, хочу приймати участь у всіх брифінгах, зборах, громадських обговореннях, хочу розповідати про те, що ми робимо і знати про проблеми міста.
За п’ять днів роботи маємо труднощі з неправильним паркуванням в місті і нічними клубами. Жахлива картина – багато п’яної молоді в таких закладах. І багато людей в нетверезому стані сідають за кермо і це для них звична справа, нічого дивного.
В роботі ставлю акцент на патрульних. Не патрульні працюють на нас, а ми на патрульних. Ціную в людях відкритість і розуміння куди вони йдуть. Ціную правду. Якщо людина може сказати в очі правду, то це гідна людина. Ненавиджу людей, які говорять поза очі. Зараз про мене дуже багато пліток ходить, багато розмов, бо довелося стати публічним.
Завжди кажу, якщо у вас є претензії, якась неприязнь до мене, то скажіть мені про це в очі. Але поки ніхто не наважився. Я не вважаю себе вище рівним, я просто люблю повагу і прямолінійність.
Не стерплю зради, зради принципів і корупції. Не потерплю погроз сім’ї. Сім’я для мене – святе, це мій головний пріоритет. За сім’ю я буду стояти горою.
Вже давно захоплююсь «Формулою-1». Маю мрію поїхати в Угорщину або Абу-Дабі і потрапити на гран-прі.
В чому секрет мого успіху? Я сам до кінця не можу зрозуміти, як так швидко все сталося. Думаю, справа в довірі і в бажанні працювати. В Києві віддавався роботі повністю. Я впевнений і маю ціль – побудувати будинок, сім’ю, стати батьком двох дітей і жити щасливо.
Таміла Кульпа, 22 роки, патрульна
– Я студентка Прикарпатського університету. Зараз продовжую здобувати освіту за двома спеціальностями – біолог і облік та аудит. Беру участь в громадському житті – є членом молодіжної громадської організації «Сонячна Січ», яка базується на Болехівщині, звідки я родом.
Піти в патрульну службу вирішила, бо хотіла стати учасником реформи.
Було бажання навести лад в Івано-Франківську, бо на власні очі бачила безлад, з яким потрібно боротися. Спершу я вагалася, не була впевнена, що це для мене, що я готова до цього. Але в останні дні подачі заяв набралась мужності і все-таки заповнила заявку.
Відбір був для мене важким. Страшно було на кожному етапі, думала, що от на цьому кроці все й закінчиться для мене, далі я не пройду. Але чим далі проходила, тим більше себе запевняла і налаштовувала – це те, що я хочу, і я мушу цього досягти.
Навчання теж давалось нелегко – два з половиною місяці довелося поєднувати навчання тут і навчання в університеті, але я справилася і задоволена.
Рідні були шоковані моїм рішенням. Спершу навіть не повірили. Дуже хвилювалися за мене під час відбору і навчання. Хвилюються і зараз.
Мої хвилювання і страх минули після першого чергування. Не знала, як реагуватимуть мешканці міста. І була приємно здивована. Люди позитивно до нас ставляться і ми маємо цей позитив давати їм у відповідь.
До зброї і небезпеки ставлюся спокійно. Зброя – це велика відповідальність в першу чергу за себе і за саму зброю. Але розумію, що це для нашої власної безпеки. А відчуття небезпеки – це частина нашої роботи, постійно потрібно бути насторожі, постійно треба бути обережним.
Олег Сердюк, керівник батальйону патрульної поліції Івано-Франківська
– Про можливість стати поліцейським мені розповіли друзі. За фахом я юрист. Понад три роки працював в Апеляційному суді міста Києва на різних посадах. В патрульній поліції побачив подальший розвиток своєї кар’єри. Тут можна поєднувати бажання змінити країну і реалізуватися як спеціаліст, як юрист. Після потуг провести реформу в освітній галузі, реформа правоохоронної системи, мабуть, найперспективніша. Якщо освітня не зовсім вдалась, то, сподіваюсь, і докладу багато зусиль, для того, щоб реформа в правоохоронних органах відбулася.
В Києві після відбору і навчання мене призначили командиром роти. Ми обслуговували Солом’янський район.
Призначення до Івано-Фаркнівська сприйняв добре. Напередодні призначення я займався тут відбором кандидатів. Система відбору була прозорою, тому більшість полісменів це освічені, прогресивні молоді люди. Це мені подобається.
Сьогодні в моєму підпорядкуванні чотири роти по 50 осіб кожна. Система складна, бо пов’язана з людським фактором.
У нас немає типового для нашої держави процесу керування. Це не кабінетна робота. Тут ми всі виходимо на лінію. Тут ми всі працюємо в полі.
Постійно є підтримка керівництва. Начальник управління чи керівник батальйону не обов’язково приїде на резонансне затримання, він може приїхати і на сімейну сварку. За рахунок постійного відчуття такої підтримки наші патрульні працюють в рази краще, вони знають, що захищені, бо є людина з досвідом, яка допоможе в будь-якій ситуації.
До того ж немає підходу « я начальник – ти дурень». Весь час процес роботи є прозорим і відкритим, керівництво може вислухати будь-яку пропозицію і прийняти рішення. Робота керівництва і патрульних – це відкритий діалог.
Вимоги до особового складу у мене досить високі. Я вимагаю не просто пустих фраз «я хочу змінити країну». Кожен патрульний має почати зміни з себе. Якщо він завтра буде штрафувати за не пристебнутий ремінь безпеки в авто, то вже сьогодні він має почати пристібатися.
Хочеш змінити країну – постав собі запитання, що ти готовий змінити в собі вже сьогодні?
Олег Йосипів, 26 років, заступник начальника управління патрульної поліції Івано-Франківська
– Патрульна поліція – це не перший крок до кардинальної зміни мого життя. Кардинально змінив своє життя я близько двох років тому, коли розпочався Майдан. Я тоді їхав першим автобусом з Івано-Франківська на Київ. Тоді мав хорошу роботу, тоді в мене вже росла моя маленька донечка. Я залишив все тут і поїхав на Революцію Гідності, тому що хотів, щоб моя дитина, щоб мої рідні, жили в кращій країні і кращих умовах, ніж вони були на той момент. Їдучи на Майдан ми думали, що вся проблема в одній людині, але це далеко не так. Це ціла система, яка будувалася десятками і десятками років.
Перебувши на Майдані абсолютно всі знакові і трагічні події, мені запропонували очолити і сформувати перший добровольчий підрозділ, батальйон «Київ-1». Можу похвалитися, в моєму посвідченні в графі номер записано «000002». Робота була нелегкою. Невдовзі наш підрозділ поїхав і запобіг захопленню Одеської державної адміністрації, а два тижні потому ми вирушили на Схід. Можливо ще не зовсім підготовленні, до кінця не розуміючи куди ми їдемо, але хлопці їхали і тоді ще було видно в їхніх очах блиск, віру в перемогу . Будучи вже в цьому році на Сході більшість їхало, бо прийшла їхня черга на ротацію. В багатьох опустилися руки. Але ми продовжуємо їхати.
Зараз я поставив перед собою мету – я хочу кращого для своїх рідних і для своєї дитини. Я не маю морального права відступити. Я пам’ятаю з чого почалися зміни. Ми повинні пам’ятати Небесну сотню, ми повинні пам’ятати хлопців, які загинули на Сході, хлопців, які загинули в мирному Києві. На жаль чи на щастя, я був також свідком подій під Верховною Радою 31 серпня 2015 року, коли від вибуху гранати загинуло четверо юнаків. Я був на службі. Ми з товаришем виносили з натовпу одного з них ще теплого, а невдовзі нам повідомили, що він помер. І це було дуже тяжко. Коли ти їдеш на Схід, то ти знаєш, що звідти можеш не повернутися, але коли йдеш на роботу чи несеш службу і в мирному Києві таке відбувається, це дуже страшно. Пам’ятаючи про цих людей ми не можемо відступити.
Я завжди ставлю собі запитання, перед тим як дати якусь команду – що з цього отримає держава і що з цього отримають люди? Якщо в мене є відповіді на ці два запитання, то я віддаю наказ.
Працюючи в Києві в структурі МВС я був новою людиною в старій системі. Я багато з чим не погоджувався. Мені було неймовірно важко. Та нас, хлопців-добровольців якісно відрізняв нестандартний підхід до вирішення складних ситуацій.
Не можу навіть сказати, як сприйняв призначення до Івано-Франківська. Якщо чесно, то розумію, що, мабуть, прийдеться попрощатися з багатьма «друзями», які будуть звертатися «за допомогою». Сподіваюсь, таких «друзів» буде не багато. Бо справжні друзі хочуть того, що й я. Прикривати когось ми не будемо. В той же час, я бачу, що люди йдуть нам на зустріч і ми спільно, разом зможемо зробити наше рідне місто чистим і безпечним. Це для мене найважливіше.
Восени я спробував себе в політиці, балатувався до Івано-Франківської обласної ради. Чому я захотів в політику? Я стикнувся з тим, що люди не знають, хто представляє їхні інтереси. Я приїхав додому, мав проблему, запитав одну людину, другу людину, хто наш депутат в обласній раді. Ніхто не знав. Тоді я поставив собі запитання – для чого ми обираємо депутатів, що вони роблять? Я прийняв для себе рішення іти в політику, бо хотів на своєму прикладі показати, що депутат це людина, яка живе на рівні з усіма людьми, це не тільки людина, яка ходить на зустрічі і обіцяє, а це людина, яка звітує за свою діяльність.
Так сталося, що моїм опонентом став Руслан Марцінків. Зрозуміло, що він відома людина, він сильний політик і я йому поступився. Але я не жалію про цей досвід, я поспілкувався з багатьма людьми, я познайомився з багатьма людьми. І я розумію, що якби я пройшов в депутати, то зараз я не був би тут. Політика дещо обмежує, є партійна етика. Тут у мене більш відкриті руки і тут я буду показувати, що мої передвиборчі слова не просто слова.
Розмовляла Софія Дейчаківська. Фото Андрій Гриньків
ФОТО ТИЖНЯ
