Шекспір сказав: «Весь світ – театр, а люди в ньому – актори». До цієї знаменитої фрази драматурга сьогодні хочеться додати, що й театр – це цілий світ, про який більшість глядачів знають лише із гри акторів на сцені. До Міжнародного Дня театру ми розповімо про закулісних «акторів» нашого театру – людей, яких Ви не побачите на сцені, але без щоденної і клопіткої роботи яких Івано-Франківський обласний музичний драматичний театр неможливо уявити.
Солодка Ліна, начальник реквізиторського цеху
Солодка Ліна, начальник реквізиторського цеху
– Наша робота полягає у допомозі акторам. Мене завжди запитують: що ж таке реквізит, – реквізит – це все, що під час вистави актор бере в руки: фужери, бокали, різний посуд, книжки. Це все і є наша робота. Це ми перед виставою приходимо, розкладаємо все на сцені і під час вистави, якщо потрібно, забираємо, подаємо. Є вистави, в яких задіяний так званий вихідний реквізит – свіжі яблука, банани. Стежити за цим, купити, нарізати – також наша робота. А є вистави, на які потрібно кашу зварити, готувати страви. Була в нас вистава «Євангліє від Івана», де повний стіл їжі. Ми то все готували, нарізали, розкладали.
Але в основному, наша робота – допомога акторам. Цех знаходиться біля сцени, а ще в нас тепло і затишно, тому це їх улюблений цех.
У нас тут є все. Ми намагаємося викидати лише деякі речі, які вже будуть зовсім непотрібні, які вже зовсім знищені. Ці всі фотографії, які позаду нас, – це все старі речі, мабуть 70-80-ті роки. Ми знаходили їх по театру, вони висіли на вулиці, щось на зразок білбордів. Це все зібрали і зробили в себе як музей.
ФОТО. Реквізит для вистав зберігають в ящиках. Для кожної вистави свій ящик.
Я працюю в театрі 16 років. У нас тут ціла династія. Я виросла в театрі. У 75-му році сюди прийшла працювати мамина сестра, заслужена артистка України Іваницька. Я навчалась поряд в школі і після уроків приходила, сідала біля пульта режисера і дивилася всі вистави. В цьому театрі всі корифеї знають мене ще від маленької. Зараз ми працюємо на пару з мамою, вона вже понад 20 років в цьому цеху. Я працювала на заводі «Позитрон», потім вісім років знаходилась в декреті і після того, як діти повиростали, прийшла в театр. Якщо чесно, то першими в театр прийшли мої діти. Тут ставили виставу «Запорожець за Дунаєм» і потрібні були діти, які танцюють. На заводі «Позитрон» не дуже любила працювати, а сюди ходжу із задоволенням. І сподіваюсь, що свою професію більше не зміню.
Якщо відверто, в нас найлегша робота в театрі, тому що можна викласти реквізит і після цього бути вільним, але в той час кожна вистава, що йде в театрі, до дрібниць в мене в голові. Я не маю права помилитися і щось не дати актору. Актор звісно перевіряє, може мені нагадати, але останнім часом вони на нас так покладаються, що не перевіряють реквізит. Якщо я щось не даю, то це вже моя помилка і я буду за неї відповідати.
Якщо відверто, в нас найлегша робота в театрі, тому що можна викласти реквізит і після цього бути вільним, але в той час кожна вистава, що йде в театрі, до дрібниць в мене в голові. Я не маю права помилитися і щось не дати актору.
Робота у нас дуже цікава – поїздки, спілкування. Нас часто просять допомогти, коли приїжджають інші театри на гастролі. Тому я спілкувалася з багатьма відомими акторами. З нашим театром теж їжджу на гастролі, зараз, наприклад, з виставою «Оскар і Рожева Пані». Досить цікаво, досить приємно допомагати. У нас за кулісами своє життя. Ми все робимо разом, в нас немає такого, що окремо костюмерний цех, окремо реквізиторський, окремо монтувальний чи перукарі, якщо потрібна допомога, хто є поруч той йде і допомагає. Такого, як це не моя справа, немає.
У нас за кулісами своє життя. Ми все робимо разом, в нас немає такого, що окремо костюмерний цех, окремо реквізиторський, окремо монтувальний чи перукарі, якщо потрібна допомога, хто є поруч той йде і допомагає. Такого, як це не моя справа немає.
Це один з небагатьох театрів, в якому є багато цехів. У нас все можна зробити своїми руками. Тут працюють професіонали: і художній цех, і бутафорський – люди з золотими руками. Там можна зробити все. Звичайно, є такі речі, які легше купити. Тому весь реквізит частково зроблений руками, частково куплений.
ФОТО. В цеху пані Аліна пригощає нас театральним «шампанським». Розповідає, що зазвичай більшість глядачів вважають, що на сцені актори п’ють справжній алкоголь. Куштуємо – в стакані солодка вода.
Якщо про особливі і значимі речі серед реквізиту говорити, то тяжко щось одне назвати. Чесно кажучи, особливі речі – це мій цех. Він зроблений нашими руками. Коли ми прийшли, тут було все по-іншому, ми зробили все під себе, щоб нам було зручно працювати і щоб тут було затишно.
Якщо мова про щось особисто для мене важливе, то можу похвалитись – в моєї мами теж золоті руки, вона любить шити і любить іграшки. Взимку у нас був різдвяний концерт і вона пошила для нього Ірода і чортика. Ми попросили їх нам залишили в цеху, вони будуть нашими оберегами.
Курйозних моментів у роботі вистачає. Буває так, що ми приходимо і сміємося, бо щось наплутали, не те подали. А зовсім нещодавно я забула одну річ з реквізиту винести, але актори викрутилися, молодці. Буває так, що актори забігають і можуть винести зайвий реквізит. Особливо в казочках, в дитячих казочках люблять гратися, щоб це було цікаво для дітей, щось під час самої вистави додумувати.
Любов Дем’янів, начальник перукарського цеху
Любов Дем’янів, начальник перукарського цеху
«Таких професійоналів, як пані Люда, в Україні є дуже мало, або й нема взагалі. Вона дуже круто виготовляє своїми руками шиньйони, перуки, вуса. В інших театрах заздрять, що в нас є такий працівник», – розповідає нам дорогою до перукарського цеху актор Олексій Гнатковський.
– Я в театрі з 20 років, а працюю я вже 55 років. Свою роботу дуже люблю. Мій тато працював в театрі столяром, тут звільнилося місце перукаря, так я сюди й прийшла. Спершу була ученицею в своєї завідуючої, потім їздили з театром на гастролі, там розпитувала інших перукарів, справжніх майстрів, вони давали мені уроки. Дуже багато в Чернівцях розповіли і показали нового для роботи. Але загалом я всього вчилася сама. От йдеш по вулиці і бачиш чоловіка з бородою – і вже оком професійним розглядаєш, як там в нього сивинка виступила (Сміється).
От йдеш по вулиці і бачиш чоловіка з бородою і вже оком професійним розглядаєш, як там в нього сивинка виступила.
Це всі перуки нашого театру, за всі роки, що я тут працюю. Їх є дуже багато, навіть в шафах є, бо не маємо, де розвішати. Більша частина з натурального гарного волосся, лише ця частина з штучного, передана з Москви на виставу «Тартюф».
ФОТО «От гляньте, яка красива перука! Зараз у нас йде прем’єра «Гамлет у гострому соусі», то це перука королеви. Я роблю зачіску королеві», – каже нам пані Людмила.
Ми виготовляємо перуки лише із натурального волосся. Колись робили більше, волосся було дешеве, зараз десь-колись можна зробити одну. От працюю за таким станком. Спочатку плету треси з волосся, потім їх нашиваю, а біля чола, то вже доводиться гачком попрацювати. Робота дуже кропітка. ЇЇ потрібно дуже любити, щоб робити. Над однією перукою працюю місяць, а то й більше.
За вже готовими перуками також доглядаємо – миємо, крутимо. Якщо ввечері маємо виставу, то в день готуємо перуки, а перед виставою робимо зачіски і допомагаємо одягнути перуку, якщо потрібно, і довести її до ладу на голові актора.
Вистави, як глядач, не дивлюсь. Не ходжу в театр. Роботу свою люблю, але вистави не дивлюсь. За весь час, що працюю, може одну виставу подивилася. Не знаю чому, але чомусь не люблю. За кулісами можу подивитися танці, співи послухати, а щоб подивитися цілу виставу, то такого не було.
Василь Назарук, начальник відділу сценічно-художнього оформлення сцени
Василь Назарук, начальник відділу сценічно-художнього оформлення сцени
– Основна наша робота – монтаж і ведення декорацій. Я, як начальник цеху, в основному працюю за пультом – підйом, опускання декорацій під час вистави. Окрім мене працює ще четверо хлопців. Зараз працюємо над монтажем декорацій до вистави «Нація», вона буде сьогодні ввечері. Перед тим був демонтаж вчорашньої вистави «Солодка Даруся». Сьогодні в нас багато роботи – на «Дарусі», хоч і небагато декорацій, але 200 глядачів сидять на сцені на амфітеатрі, який ми монтували. Але це ще не довго. Найдовше в нас триває монтаж декорацій до вистави теж за Матіос «Майже ніколи не навпаки». Там роботи на п’ять годин і працює десятеро людей. Задіяні всі: і столярі, і декоратори. На цій виставі посеред сцени стоїть дерево. Ми, монтувальники, між собою його називаємо НЛО. Якщо місяць немає цієї вистави, то хлопці кажуть, слава Богу, пронесло (Сміється).
З технічних засобів в нас всього лиш штанхети і пульт. Це і є вся машинерія сцени. Коли приїжджають люди з-за кордону, дивуються, що в нас ще збереглася така техніка і що вона працює. На сьогоднішню виставу маємо три підвіси і мікрофон, а є вистави, в яких багато підвісів задіяно. Наприклад, «Енеїда» технічно складна вистава – чотири гойдалки і канат по центру. Ми підіймаємо над сценою дев’ять людей. А ще є такі вистави, що монтувальникам доводиться вдягати костюми, виходити на сцену, щось переставляти. В «Ромео і Джульєті» зараз так працюємо.
У театрі працюю 12-ий рік, з 2004 року. До того 26 років працював у філармонії – артист балету гуцульського ансамблю. Ніколи б навіть не подумав, що колись буду тут працювати. Я в філармонії з 74-го року працював в гуцульському, у 95- му пішов на пенсію за вислугою років як артист балету, потім працював на різних посадах в філармонії, звідти пішов у кінотеатр «Космос», а з 2004 року працюю тут. Технічної освіти не маю. Але все життя на сцені – і ця робота мені, як рідна. Тут нічого складного для мене не було. Хіба що спершу пульт прийшлось вивчити, але то не складно.
Я все життя на сцені і ця робота мені, як рідна.
Плазинський Володимир, начальник бутафорсько-декораційного, художнього цеху
Плазинський Володимир, начальник бутафорсько-декораційного, художнього цеху
– Наш цех займається виготовленням декорацій до вистав. Все, що ви бачите на сцені, то все зроблено нами.
Коли в театрі приймають виставу, відбувається художня рада. До нас приходять режисер і художник. Вони розповідають нам про своє бачення і ми беремося за роботу. В цеху, окрім мене, працює ще двоє хлопців декораторів-бутафорів. Зараз вже крім декорацій робимо і візуалізацію – відео, а на мені ще обов’язки дизайнера.
За освітою я вчитель образотворчого мистецтва. В театрі працюю 15 років. Починав працювати зі своїм вчителем Семенюком, заслуженим діячем мистецтв. Ми з ним гарні роботи робили. Декорації до вистави «Натусь» – наша спільна робота.
А ще для мене дуже цінними і значимими є декорації до вистави «Ігри імператорів». Там є глибока філософія. Семенюк вклав душу в ці декорації.
ФОТО. Йдемо в кімнату-музей Олександра Семенюка. Головний художник театру покинув цей світ на робочому місці у 2013 році. «Семенюк – геній. Заслужений діяч мистецтв. Це ціла епоха для нашого театру. Дуже талановита людина була. А це у нього такий кабінет був. Тут зберігаються і його макети – макет вистави «Ігри імператорів» і перший макет декорацій «Нації». На стіні меч з фільму «Олександр Невський». Іграшки і клоуни, яких колекціонував», – розповідає Володимир Лозинський.
Олена Андрійчук, художник по костюмах
Олена Андрійчук, художник по костюмах
– У театрі працюю близько семи років. На роботу в театр мене запросили. Директор запросив на постановку вистави і з того часу я тут. До приходу в театр працювала на Тисменицькій фабриці дизайнером верхнього одягу. За час роботи в театрі створили костюмів для понад 25 вистав, на одну виставу може приходитись близько 30 костюмів. Для однієї вистави пошиття костюмів займає мінімум один-півтори місяці.
ФОТО. В цеху саме працюють над пошиттям костюмів для святкового концерту до Дня театру.
Створення костюмів розпочинається з того, що режисер вибирає виставу, знайомить мене. Я читаю сценарій, входжу в атмосферу вистави. Потім ми з ним обговорюємо його бачення, його концепцію. Тоді я створюю ескізи, так, як бачу я. Обговорюємо ескізи, затверджуємо їх і дівчата приступають до шиття.
Найскладніше в роботі – вибір матеріалів. Якщо це історична тематика, наприклад, то сучасні тканини не будуть відповідати епосі. Тоді тяжко, тоді хочеться, щоб вони виглядали інакше, приходиться з ним працювати, зістарювати, протирати, рвати. Але я скажу, якщо робота творча, то складного мало і все під силу.
Якщо робота творча, то складного мало і все під силу.
Приснякова Євгенія, закрійник
Приснякова Євгенія, закрійник
– Працюю в театрі майже чотири роки. Сама приїхала здалеку, з Запоріжжя. Дуже люблю театр, тому мріяла про таку роботу.
В Запоріжжі працювала закрійником, але це не було пов’язано з театром. Вже тут працювала в ательє і мені запропонували спробувати попрацювати в театрі. Я погодилась, незважаючи на зарплату, яка в ательє в три рази більша, бо тут творча атмосфера, дуже гарно і цікаво. А це головне.
ФОТО. Поки спілкуємося з працівниками, до цеху приходять танцівниці балету на примірку костюмів.
Найскладніші костюми, які доводилось шити, були для балету у виставі «Шаріка». Там складні спідниці для канкану, корсети, які потребували дуже багато роботи. А ще ми дуже багато шиємо чоловічих костюмів, а це теж непроста робота, потрібно все дублювати, покласти на підкладку. Ці костюми не є бутафорські, вони є такими ж, які носять у звичайному житті.
До театру, як глядач, я ходжу. Дивлюся всі допрем’єрні покази. Дуже це люблю. Маю улюблену виставу – «Дуже проста історія». Дуже хороша вистава і раджу всім її переглянути.
Юрко Петришин, начальник і майстер взуттєвого цеху
Юрко Петришин, начальник і майстер взуттєвого цеху
– Взуттєвий цех – це не лише пошиття взуття, як можна спочатку подумати. Я займаюся, окрім пошиття, ще й ремонтом взуття, а ще є багато речей, аксесуарів, які доводиться шити і ремонтувати.
В пошивочному цеху є художник, яка малює костюми відразу з приблизним виглядом взуття, після того дає мені ескіз, його я опрацьовую, роблю модель і починаю пошиття.
ФОТО «Доводиться багато танцювати, багато працювати, тому взуття зношується, принесли ремонтувати», – говорить танцівниця балету, яка зайшла до цеху, поки ми говорили з паном Юрієм.
Якщо готується прем’єра, то виготовляю повністю нове взуття. Є так, що робимо взуття зі шкіри, але це театр, тому виготовляємо і бутафорське взуття. Тут в цеху можна зробити все, що завгодно. Можна чоботи пошити, можна поремонтувати, можна зробити фактично все.
На виготовлення однієї пари – від моделі до закінчення – потрібно десь три-п’ять днів. Тому, що треба зробити модель, зробити шаблони, за шаблонами вирізати шкіру, після того їх потрібно зшити, повністю затягнути. До мене тут працював чоловік, він вийшов на пенсію, йому же близько 80 років. Якщо по правді, пошиттям і ремонтом вже мало хто займається в місті, майже ніхто не виготовляє нове, і не вміють.
Скільки пар взуття пошив в театрі – сказати важко. Є прем’єра – шию взуття, нема прем’єри – ремонтую старе.
Надія Мицько, касир театру
Надія Мицько, касир театру
«Я називаю пані Надію лицем театру. Вона перша, кого бачить глядач», – каже під касою театру Володимир Лозинський.
– Я працюю в театрі 16 років. Дуже мріяла працювати тут, ходила повз театр і думала, як там класно. І ось моя мрія збулась.
Я ходжу на всі вистави. Переглядаю всі прем’єри – мені потрібно знати про що розповідати людям, що їм рекомендувати. Всі вистави дуже хороші, не можу назвати одну улюблену. Колись дуже подобалась вистава «Антоніо – венеціанський купець». В головній ролі грав директор театру. Ця вистава мені найбільше запам’яталася.
Володимир Паньків, заступник директора з господарської частини
Володимир Паньків, заступник директора з господарської частини
«Володимир – великий спеціаліст по металах і металоконструкціях. І весь ремонт недавній в театрі – то його робота. Володю, розкажи, як ти тягнеш це все господарство, як пережив ремонт», – допомагає нам розговорити головного господарника театру Володимир Лозинський.
– Бачите, це все сиве волосся в мене на голові – це все театр (Сміється). Театр має 14 тисяч квадратів площі і кожен квадратний метр цієї площі мною досліджений, обходжений. Знаю всі його недоліки і переваги. І боремося за збереження будівлі. За одні тільки колони в фойє ще мій попередник писав тривоги, що осипалися плити. Я продовжив і ми це зробили, тепер нікому на голову воно не впаде. Минуло тридцять років і всі ці будівельні матеріали почали відставати, театр почав сипатись. Зробили ремонт.
ФОТО. Пан Володимир показує нам стільці і балкон театру. Каже, теперішній вигляд не порівняти з тим, як виглядало до ремонту.
Я займався ремонтом і реконструкцією малої сцени. До речі, перший проект камерної сцени був саме Семенюка. Мені довелося її відновлювати після того, як там був магазин сантехніки. Був час, театр виживав, як міг і приміщення здавалося в оренду. Потім було прийнято рішення відновити сцену і це все впало на мої плечі: всі зварювальні роботи, підготовчі роботи, залучали безпосередньо і художній цех і головний інженер теж брав участь. Всі працювали і працювали серйозно, бувало що й ночами.
Зараз нас знову чекають роботи на малій сцені. Є проект на нові станки, вони стануть стаціонарні, зараз вони в одній комбінації лише, а можна буде їх комбінувати, глядач зможе бачити гру акторів з двох сторін.
ФОТО. Особлива гордість пана Володимира – ліфт для людей з особливими потребами. Робота над проектом тривала декілька років, тепер Івано-Франківський театр єдиний театр в Україні максимально зручно облаштований для людей з інвалідністю
В театрі працюю вже четвертий рік. У нас з Семенюком був спільний проект «Далі – тиша», мене замовили як виконавця металоконструкції. Я тоді ще не працював в театрі, і окрім попереднього заступника директора театру Степана Овчара, нікого не знав. Мене тоді запросили. Я виготовив за ескізом Семенюка паравоз на велотязі із трьома вагончиками, який їздив по сцені. Пройшло декілька років і про мене згадали, запросили працювати.
А загалом з металами працюю вже понад 25 років. Був підприємцем, мав власну фірму. Чому змінив підприємництво на театр? Робота в театрі затягує.
ФОТО ТИЖНЯ
