«1078 кілометрів між нами»: історія кохання бойового медика Назара Свідерського та волонтерки Мар’яни Свідерської (ФОТО)
24-річний Назар Свідерський, позивний «Док», — бойовий медик 114-ї бригади, який служить із 2020 року. Свій шлях у війську він розпочав зі строкової служби, а повномасштабну війну зустрів у лавах 114-ї бригади тактичної авіації в Івано-Франківську. За цей час Назар пройшов Мар’їнку, Авдіївку, Старомайорське, Урожайне та Кринки — де щодня рятував життя побратимів.
У цивільному житті хлопець навчався в медичному коледжі, але, як каже сам:
«У військо рано чи пізно мав піти — то вже краще одразу».
До війська Назар пішов у 18 років. За час служби отримав відзнаку Президента України “За оборону України”. Родом він із Тернопільщини, але останні роки жив у Івано-Франківську.
Його дружина — Мар’яна Свідерська, волонтерка та стоматологиня з Івано-Франківщини. Вона не змогла залишитися осторонь під час війни. Виховуючи сина, Мар’яна взялася допомагати переселенцям і військовим.
«Галка» дізналась про бойовий шлях медика Назара Свідерського та про кохання, яке витримує 1078 кілометрів відстані.
«Спершу це було як пригода, а потім — як життя і смерть»
Перші дні служби Назар згадує з посмішкою — усе було новим і цікавим: форма, дисципліна, військова атмосфера.
«Було весело, свої приколи, свої люди. Сподобалося», — каже він.
Після початку повномасштабної війни Назар виконував бойові завдання у складі 35-ї бригади морської піхоти. Побував у найгарячіших точках. Зізнається, що спершу сприймав війну як «щось нове й незвичне», але з часом усе змінилося.
«Коли не було сім’ї, я її проживав, як іграшку. А тепер інакше».
Попри втому і важкі втрати, Назар продовжує службу. Каже, що головна підтримка — побратими.
«Всі мої друзі там. Легше, коли поруч знайомі обличчя. Але найважче — коли гинуть близькі».
П’ять днів у кільці: “Навіть ковток води тоді був, як золото”
Під час розмови Назар згадує одну з історій на фронті.
«Ми тоді були в Курську. Нас взяли в кільце — п’ять днів сиділи фактично без води. Вже думали, що все. Але вижили».
Він розповідає, що два дні поспіль хлопці не мали чим запити навіть сухпай.
«“Баба Яга”, як ми називали великий дрон, скидала нам воду лише вночі. Дві пляшки по півтора літра, перев’язані докупи. Вночі, бо вдень його легко збити».
Із чотирьох пляшок вціліла лише одна.
«Там буквально по ковтку на десять людей. Але навіть той ковток тоді був, як золото».
Випробування і нагороди
«Найцінніша нагорода для мене — орден “За мужність” ІІІ ступеня. Отримав 14 серпня — за Курськ», — каже Назар.
Та уточнює: за кожною відзнакою стоїть історія, і не завжди вона зі щасливим кінцем.
«Там ми опинилися в оточенні. Відбивались, перевіряли свою везучість», — пригадує боєць.
Під час одного з обстрілів міна калібру 120 мм прилетіла просто в бліндаж — за пів метра від нього. Наступного дня ситуація повторилася.
«Тільки два окопи тоді прийняли удар, і саме в них я був».
Контузії, каже, були не раз:
«Офіційно — дві. Але шолом мій і зараз дірявий».
Перша — на Курщині, після двох мін, які розірвали барабанні перетинки. Друга — цього року на Іскірківщині, у Сумській області.
Знайомство, яке змінило долю
Мар’яна пригадує, що їхнє спілкування спершу було суто робочим. Вона волонтерила, він служив.
«Ми просто спілкувалися як волонтерка й військовий. Назар завжди відповідав коротко, по суті. Це, напевно, був єдиний військовий, який ніколи нічого не просив».
Коли підрозділ Назара мав вирушати на Кринки, він уперше сам звернувся по допомогу — попросив рятувальні жилети.
«Я зрозуміла, що якщо він пише після опівночі, то ситуація справді критична. Ми шукали гроші, майстрів, матеріали. За чотири доби пошили 40 жилетів, і Назар отримав їх буквально перед виходом».
Час разом вони почали проводити вже після розлучення Мар’яни. За її словами, шанс на серйозні стосунки вона дала Назару, коли побачила, що її син нормально його сприймає.
Після цього між ними з’явилося більше спілкування.
«Я запросила його до себе, як до стоматолога. Ми говорили, сміялися… І так потрохи наше спілкування перейшло у щось більше».
«Та просто якось само собою сталося: спочатку “дякую за допомогу”, потім “як справи”, а далі вже й не зрозумів, як ми почали проводити час разом», — додає Назар.
Освідчення удвох — для двох пар
Назар розповідає, що вони з побратимом одночасно їхали робити пропозицію: він — своїй дівчині, а Назар — Мар’яні.
«Я думала, що освідчуватимуться лише їй, а вона — що мені. У результаті пропозиції відбулися для нас обох одночасно», — сміється Мар’яна.
За три дні до цього Назар поспіхом шукав каблучку. Каже, що ідея зробити саме таку пропозицію народилася спонтанно.
Пара одружилася 8 листопада 2024 року. Мар’яна ділиться, що вони не планували одружуватися саме в цей період. Коли Назар вирушав у Курськ, він сказав їй, що якщо виживе й повернеться, тоді вони подадуть заяву на одруження.
«Я погодилася і знала, що він виживе», — розповідає Мар’яна.
«Так вийшло, що через війну ми і познайомились, і закохались. У Франківську він жив через парк від мене — та ми ніколи не бачились, а тепер між нами 1078 кілометрів», — каже Мар’яна.
Кохання на відстані
Попри відстань і постійну небезпеку, пара зберігає теплоту у стосунках.
«Я — емоційна, він — спокійний. Я — вулкан, а він поливає зверху водичкою. У нас така гармонія — я запалюю, він заспокоює».
Як ділиться Мар’яна, коли Назар приїжджає додому, усе ніби оживає.
«Я навіть не знаю, де ложка стоїть, коли він вдома. Він усе бере на себе — побут, дитина, дрібниці. Мені так спокійно тоді».
“Коли твій чоловік воює, він від тебе чекає підтримки”
Мар’яна каже, що поряд із військовим важливо не втрачати свій ресурс і давати підтримку.
«Якщо чоловік воює, він у першу чергу від тебе чекає підтримки».
Кожні два тижні вона їздить на фронт. Каже, що командування в чоловіка хороше, тож вони мають можливість бачитись.
Їздить також як волонтерка, тому завжди бере із собою допомогу.
Віра, терпіння і любов
На запитання, що допомагає рухатися далі, обоє відповідають: віра у майбутнє.
«Звичайно, я хочу, щоб він був вдома, щоб ми почали реалізовувати наші плани. Бо коли він тут — хочеться зробити якнайбільше, ми плануємо на один день забагато справ», — усміхається Мар’яна.
«Я розумію, що мене більше так ніхто не послухає, як він… Має бути довіра, адже без довіри нікуди», — додає вона.
Їхня історія — про війну, що розділила кілометрами, але об’єднала серцями.
«Якщо ми обрали шлях разом, ми йдемо ним разом», — кажуть Назар і Мар’яна.
ФОТО ТИЖНЯ
