Фронтвумен українського гурту Onuka Ната Жижченко розповіла “Апострофу“, чому присвятила новий етап творчості Чорнобильській катастрофі, що думає про Євробачення та поведінку Руслани, чому їй подобається SunSay.
Про новий міні-альбом Vidlik присвячений Чорнобильській катастрофі.
Мій батько — ліквідатор. Я завжди цікавилася цією темою: і в школі, і в інституті. Навіть присвятила їй дипломну роботу. Періодично відправляюсь в своєрідні експедиції в Чорнобильську зону і в Прип’ять — за натхненням. У цьому році нещодавно знов була там. Взагалі, для мене ті місця — найулюбленіші на світі.
Мені здається, що Чорнобиль — це вічна тема, а не та, яку потрібно згадувати лише періодично. В нас в країні якось швидко все забувається, і ця катастрофа у свідомості наших людей також давно відійшла на периферію. Можливо, це пов’язано з політичними змінами. А коли щось важливе забувається, то через деякий час воно знову повторюється. Якщо Onuka своєю музикою зможе хоч трохи цю тему актуалізувати, я буду дуже рада.
Про сучасну музику з використанням етноінструментів.
Успіх саме в тому, наскільки цей баланс витриманий. Все ж таки мені не хочеться перетворювати ONUKA в повністю єлектронний гурт, тому я використовую живі інструменти. Я не вважаю, що якщо в тебе в складі багато народних інструментів, то це не означає, що ви граєте шароварщину.
Подивіться на гурт “ДахаБраха”, в якому самі народні інструменти і голоси. Але це ж не шароварщина. Це легко визначити завдяки якості музики. Головне — це гармонійне звучання.
Про Євробачення.
Мені здається, було б принизливо для учасників стояти перед журі, яке в професійному плані набагато слабші, ніж ті артисти, що в даному випадку увійшли до фіналу.
Мені дійсно було б некомфортно конкурувати з моїми друзями. Я вважаю, що цей фінал був досить категоричний.
З одного боку добре, що вся країна дізналась про таких чудових виконавців. Але з другого боку мої нерви точно б не витримали цього бруду, який лився з усіх боків і в багатьох випадках був абсолютно незаслужений. Це зворотній бік медалі, який дуже неприємний і для мене непід’ємний.
Ната Жижченко. Фото: Апостроф
Про Руслану, SunSay та Ані Лорак.
SunSay — це взагалі настільки світла людина, зовсім не прив’язана до якоїсь конкретної країни. Він багато подорожував, багато займався духовними практиками. Ця людина — космополіт. І те, що Руслана його так допитувала, я вважаю, це було занадто. А він, ніби перед розстрілом, стояв і виправдовувався. Знаючи його особисто, думаю, що це для нього було дуже неприємно і боляче. Він достойно відповів на всі її запитання. Він з Харкова, українець. В нього є як російськомовна, так і україномовна музика. Сказав, що буде їздити до Росії, тому що в його гурті грають самі росіяни, які там живуть. Це зрозуміла позиція.
Дивує те, як суспільство обирає собі ворогів. От, наприклад, Ані Лорак. Якщо всі ненавидітимуть її, а Сана почнуть захищати, це також буде неправильно. Хоча я все ж таки не розумію її поведінку в тому плані, що вона жодного разу це не прокоментувала, нічого не сказала про свою позицію. Дає в інтерв’ю якісь недолугі коментарі. Я ніколи не любила її творчість. Але після цього я її зневажаю як людину. Тому що людина без позиції — не людина.
Якщо в тебе позиція, як у Сана, то май сміливість про це сказати. Я поважаю його за це. А також за те, що він завжди був дуже нішевий артист і особливо не належав до шоу-бізнесу. І от пішов на той конкурс, зробив пісню, яка мала великий відгук слухачів.
Також є музиканти, які тролять тих, хто їздить до Росії. А самі туди насправді не їздять тому, що їх ніхто не запрошує і ніколи не буде.
Про українську музику.
Зараз в українській музиці стільки різних явищ і імен, що можна сказати, що дечого забагато. Є артисти, в яких за останні два роки стався прорив і я б не сказала, що в них провінційний рівень. Вони абсолютно професійні.
Питання первинності і вторинності стосується всіх світових музикантів. Постійно повертаються то 1980-ті, то 1990-ті. Винаходити музичний велосипед, виявляється, досить складно навіть для світових артистів.
Мені не подобається в українській музичній дійсності, що будь-якго музиканта з власним сучасним саундом ставлять з кимось поруч і звинувачують у вторинності. Але це ж класно, коли порівнювнюють, наприклад, з Ройшен Мерфі, а не з Анжелікою Рудницькою. Maneken постійно називали українським Jamiroquai. Він вже декілька разів повністю змінив музичний стиль. Але все одно цей ярлик лишається в головах людей.
Музичні критики або пересічні громадяни пишуть, що мовляв The Hardkiss вторинний, а Onuka — це взагалі вкрадений саунд. Хто вони такі, щоб це писати? Якщо нас не будуть підтримувати вдома, то хто ж нас буде цінувати за кордоном?
Це стосується не лише музики. В нас звикли взагалі все тролити. Постійні нарікання на все, що зроблено в твоїй країні — це чистий деструктив. Я, наприклад, пишаюся тим, що в нас є The Hardkiss, Erised, Allois, Brunettes shoot blondes, TheManeken, Джамала. І цей перелік постівно поповнюється.
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
