Проблема охорони здоров’я — найболючіша навіть на тлі інших соціальних питань. Тому корисно подивитися на ретроспективу трансформації галузі
Рівень здоров’я нації
Базовий показник здоров’я населення — середня тривалість життя. Три десятиліття тому в країнах Східної Європи (в тому числі так званого Варшавського договору) тривалість життя була приблизно однаковою. В Україні в 1990 році вона склала майже 70,5 років. Для чоловіків — близько 65,5; для жінок — більше 74,8.
Для порівняння, на сьогодні в Польщі очікувана тривалість життя 76 років, (для чоловіків — 72, а для жінок — 80 років). А на форумі Україна 30. Здорова Україна були озвучені наступні дані: середня тривалість життя чоловіків в Україні – 63 роки, жінок — 73 роки, пише НВ.
Ще один важливий показник рівня здоров’я нації – дитяча смертність. У цій області Україна має деяке поліпшення. У 1991 р. у нас на 1000 новонароджених припадало 13,9 випадків загибелі дітей до п’яти років. Найсвіжіші дані з дитячої смертності є за 2019 рік, з 1000 новонароджених до 5 років не доживали 8,4. Але цей прогрес відносний, тому що, наприклад, в Польщі цей же показник складає 4,4.
Медичні установи і кадри
У 1991 році Україна у спадок від СРСР дісталася радянська система охорони здоров’я «по Семашко». На момент проголошення незалежності налічувалося близько 3900 закладів охорони здоров’я різних рівнів. За офіційною статистикою, було близько 700 тис. лікарняних ліжок. Тобто приблизно 135 ліжок на 10 тис. населення. Але ті, кому доводилося бувати в лікарнях того періоду, підтвердять тотальну бідність, відсутність не те, що ліків, їжі, навіть простирадл на цих «ліжко-місцях».
Міф про безкоштовну медицину виявився разюче живучим
У 2021 році (без урахування Криму та ОРДЛО) в Україні діє 1186 лікарняних закладів. Так само по областях функціонує понад 11 тисяч фельдшерсько-акушерських пунктів.
Для коректності розуміння слід враховувати, що кількість лікарень не корелює безпосередньо з якістю оздоровлення. Наприклад, у Великій Британії населення в півтора рази більше, ніж в Україні, а кількість лікарень в півтора рази менше. За кількістю ліжок: на 10 тисяч українців — близько 73 ліжко-місць, на 10 тисяч британців — трохи більше 21 ліжка.
Українці, що зіштовхуються з медициною в Європі, часто вражені прохолодним відношенням до хворих зі стандартними захворюваннями. Близько 80% всіх випадків звернень європейців залишаються на рівні сімейного лікаря і тільки 20% отримують направлення до спеціалістів.
Кількість лікарів в Україні за 30 років суттєво зменшилася з 230 тисяч до 147,4 тисяч — на більш ніж 40%. Але слід також врахувати, що і населення України зменшилося з 52-х мільйонів до (за офіційними даними) 41-го. Особливо сильно за три десятиліття знизилася кількість середнього медичного персоналу: з 607 тис. в 1991 р до 273,5 тис. на початок пандемії.
Для порівняння: у Великобританії, за даними 2019 року, в державній медицині працювало близько 150 тис. лікарів, при населенні майже 68 млн.
Міграція милосердних
Українські медики всі тридцять років із задоволенням їхали працювати за кордон. Але в більшості країн були жорсткі обмеження на професію. Початок пандемії коронавіруса дозволив багатьом державам спростити умови прийому на роботу лікарів з іноземними дипломами. Зняття бар’єрів призвело до того, що за даними Центру Разумкова, за період боротьби з COVID-19 з країни виїхало близько 66 тисяч медиків. Крім цього, ще близько 40 тисяч медпрацівників звільнилися, в тому числі і на пенсію.
Разом з тим слід визнати, що це не суто українська проблема. Симптоматична ситуація сталася з мером Варшави Рафалом Тшасковским. Після того як він з ускладненнями коронавірусу потрапив до лікарні, мер Варшави визнав, що польська охорона здоров’я багато в чому тримається на лікарях з Білорусі та України.
Польські медики, спокушені високими зарплатами, мігрують всередині Європейського союзу, в основному в Німеччину. Їх місця займають фахівці з найближчих колишніх радянських республік. Оскільки польська — лексично близька мова, багато українських медсестр і лікарів спочатку націлені на роботу в Польщі.
Медична реформа
Міф про безкоштовну медицину виявився разюче живучим, хоча очевидно, що охорона здоров’я фінансується з бюджетів, як державного, так і місцевих. Останні десятиліття фінансування трималося на рівні 4% від ВВП країни. (Для порівняння, ВООЗ рекомендує хоча б 7% ВВП). І цих коштів з труднощами вистачало на найнеобхідніші витрати і жебрацькі зарплати.
Після довгого підготовчого періоду в 2008 р. в Україні нарешті стартувало добровільне медичне страхування. Це не було системним переворотом галузі охорони здоров’я, але забезпечило бажаючим громадянам і, що особливо важливо, відповідальним роботодавцям доступ до прийнятої в Європі системі медичних полісів.
В 2016 року була спроба реформи системи освіти, в рамках якої був перетворений перший рівень медичної допомоги та легітимізована структура сімейних лікарів. Судячи з активних темпів укладення договорів, українці прийняли перший етап реформування охорони здоров’я: вже до січня 2019-го угоди з сімейними лікарями підписали 25 млн. громадян. Але для подальшого реформування не виявилося ні адекватної програми, ні фінансування. А гримнувша пандемія повністю загальмувала реформу на кілька років.
Цілком розумні пропозиції про введення обов’язкового медичного страхування виглядають привабливими лише до сканування реальної ситуації. Для того щоб зробити медстрахування обов’язковим, необхідна цивілізована економіка. У країні ж більше половини зарплатного фонду виплачується в конвертах. Як наслідок на даному етапі прийняття закону про медичне страхування можливо, але його реалізацію доведеться відстрочити.
ФОТО ТИЖНЯ
