Майстри з Івано-Франківська створюють онлайн-галерею у стилі артхаус.
Ми живемо у великому місті, де життя ніколи не зупиняється. Замість шуму гірських річок, ми чуємо гул автострад під вікнами. Ми губимось у бетонних лісах багатоповерхівок, купуємо зіткані роботизованими машинами речі. Іноді звідси хочеться втекти. Уповільнитись настільки, щоб весь міський гомін проносився повз, а не крізь тебе. Переступити поріг маленької хатинки, вдихнути запах їжі з печі, загорнутись у різнокольорову вовняну ковдру, що зветься “ліжником”. Глянеш у маленьке віконечко — а там лише гори та де-не-де дерев’яні хатинки. Прислухаєшся — і чуєш, ніби вітер із деревами та вогнем шепотить давнє заклинання, десь працює ткацький верстат, а там, десь далеко, біліють вівці.
Уявіть, якби в таку атмосферу можна було поринути, знаходячись будь-де, в будь-який час. Такий собі телепорт на українську Гуцульщину, який змушує тебе перенестись у хатинку карпатського майстра чи майстрині, інформує “Галка” з посиланням на “Рубрику”.
Зовсім скоро ця перспектива стане цілком реальною. Три проекти — Urban Space Radio, майстерня “Коцюбинського, 10” та FUNDATIA UCRAINENILOR HUȚULI DIN ROMANIA об’єднаються навколо інформування про культурну історію, досвіди та практики народу, який простягається із Заходу України до півночі Румунії — народу гуцулів. Проект “Жити (з) мистецтвом” стане першою у світі онлайн-галереєю про культуру гуцулів, платформою, яка одночасно і вміщує в себе життя творців, і сама є витвором мистецтва. Про проект нам розказала Христина Стринадюк — засновниця творчої майстерні Коцюбинського, 10, онучка гуцульського різьбяра, з якою наша редакція познайомилась цієї осені.
Проєкт було відкрито на грантові кошти House of Europe.
Довідка. House of Europe (“Дім Європи”) — програма, що фінансується Європейським Союзом, створена з метою підтримки професійного та творчого обміну між українцями та їхніми колегами в країнах ЄС. Програма фокусується на культурі та креативному секторі, освіті, медицині, соціальному підприємництві, медіа та роботі з молоддю. Фінансується більш як 20 програм — стажування, навчальні подорожі, нетворкінг, резиденції та інші форми професійного обміну. Програма підтримує творчу кооперацію та співпрацю між українцями та їхніми колегами з ЄС у галузі культури та креативної індустрії.
Христина сміється, каже, що ідея її команди менше за все відповідала умовам грантодавця — це мав бути мультимедійний сучасний проект. Проте, виграти кошти серед кількох десятків учасників їм допомогла оригінальна ідея — поєднання ручної творчості та сучасних діджитал-рішень.
Що буде на платформі?
Перше, що ви побачите — стилізована карта з локаціями, які можна буде одразу підв’язати до Google-карти та прокласти маршрут до місця, де створюються дива. Далі — персоналії у підрозділах: керамісти, мосяжники, майстри роботи по шкірі, ткачі, літератори, музиканти та навіть священник. Запуск платформи планується на квітень. До цього часу на сайті з’являться перші 40 сторінок: 40 текстів, 40 подкастів і 40 відео про майстрів. Команда відштовхується від персоналій і розповідає не тільки про ужиткове мистецтво, що створюється митцями, а й про їхній побут, атмосферу, в якій живуть та працюють майстри.
Urban Space Radio зі свого боку робить подкасти, Коцюбинського,10 — весь візуальний супровід: відео, фото, наповнення сайту, створюють фірмовий стиль, оформлення соцмереж. За майстернею Христини — все, що буде бачити людина. За Urban Space Radio — все, що вона почує, а журналісти, хоча їх варто назвати письменниками, розповідатимуть про майстрів.
“Ми хочемо достукатись до глядача через звуки, через текст і візуальні матеріали. Наприклад, Параска Плитка Горицвіт — ми матимемо точку місця, де вона творила, та історію про неї — відео, фото і подкаст. У нас є історія про священика Івана Рибарука в Криворівні. Цікаво, наскільки він як священик пояснює деякі речі — про гуцульську коляду чи ікони. Ми розповідаємо про Наталю Кищук в Яворові — це історія про ткацтво, яке супроводжує її все життя. Це теж цікаво спостерігати, як вона передає це все своїй доньці”, — розповідає Христина та показує матеріали, які їй надіслали на днях. Поки що відзнято 18 локацій, проте це вже терабайти відео та фото. Ми бачимо ці кадри першими, і від цього по тілу пробігають мурашки.
Галерея “Жити (з) мистецтвом” не ставить на меті перетворення побуту гуцулів на художні декорації — з цим впорається будь-хто, адже місцеві полонини, види на гори кого завгодно змушують повірити, що він знаходиться у казці. Натомість, Христина пояснює:
— У нас більш артхаусна історія. Ми показуємо героїв з іншої сторони, не попсово. Важливо не оспівувати гуцулів в романтичному стилі, а показувати все, як є. Щоб потенційний відвідувач потім не стикнувся з реальністю, бачачи ідеально вилизану картинку у відео, а там насправді тирса валяється, робочі процеси… Ми показуємо, як є. Не прибираємо поліетилени, які десь там валяються, не романтизуємо цю історію.
— А що буде в подкастах?
— Для подкасту Наталія Патрікєєва записувала звуки — голоси вівць, звуки річки, як шелестить листя, як стукає верстат — дуже атмосферні штуки. Також Наталія записувала і самих героїв. Urban Space Radio випускатимуть короткі подкасти — про майстра і про явища — там підібрані цілі теми.
Експедиції до Гуцульщини
Створення платформи почалося задовго до початку зйомок, запису подкастів та навіть до пошуку самих героїв. Справа от в чому. Христина — не просто художниця, а спадкова майстриня. Її дідусь був художником, тож вона зростала в атмосфері мистецтва:
— Мені було 13 років, коли помер дідусь, і всі ці роки я шкодувала про те, що не встигла записати на диктофон його голос, відзняти процес його роботи, його майстерню, атмосферу, в якій він працював, його розмову, розкрити його як людину, як персону. І ми це робимо в проекті. Ми приходимо до цих майстрів і їх знімаємо. Під час експедиції, яка була всередині жовтня, я ніби закривала якийсь гештальт, робила те, що не встигла з дідусем.
Команда з шести людей — фотографи, відеографи, журналісти та координатори, заздалегідь обирають героїв, мають декількох радників, які їх консультують. Потім планують маршрути, до речі, дуже насичені: три-чотири локації за один день, які далеко знаходяться одна від одної.
Для того, щоб заглибитись у життя героя, є лише 2 години, і за цей час команда встигає записати подкаст, інтерв’ю з майстром, зняти фонові відео та відео-портрет художника:
— Ми записували прямо на місці, а потім вже, зараз, будемо все це змонтовувати та з’єднувати. Так само і відео. Відео буде складатись з трьох частин: відео-портрет — досить нова історія для України. Тобто, це портрет людини, де вона просто стоїть — відчуття присутності художника. Друга частина — бліц-запитання. У нас є набір питань, які ми ставимо кожному майстру. Вони нестандартні: про сни, про неділю… Деякі розповідають, що їм сняться віщі сни — це дуже особисте. Третя частина відео — це атмосфера майстерні: кішка пробігла, каструлі гримять, жінка покликала.
Христина розповідає, що після першої експедиції команда вже була ніби одна сім’я — кожен знає, в який момент починається його частина роботи, їм доводилось допомагати один одному та підтримувати, бо інакше на Гуцульщині не можна:
— Спочатку нам здавалось, що Гуцульщина нас “не пускає”. Ми мали пристосовуватись під їхні умови: рано вставати, їсти калорійну їжу, бо в горах ти дуже швидко голоднієш. Там ти маєш жити за їхніми законами, бо інакше нічого не вийде. Ще й дорога до майстра — це ціла історія! Тут не тільки тяжко проїхати. Десь ти доїжджаєш до якоїсь точки, а потім йдеш пішки полонинами, бачиш прекрасні види… І люди тут живуть, щось творять — це ж така краса і складність водночас.
Наш візит до самої Христини в Івано-Франківськ нам теж довелось пристосовувати, адже скоро частина команди вирушить у Румунію, але не для того, щоб взяти з когось приклад, а навпаки, навчити:
— Наші румунські партнери мали б самі здійснити цю експедицію, але оскільки вся координація відбувається в Україні, постпродакшн, запис подкастів, наша частина команди поїде туди, щоб проконсультувати їх. Нам дуже важливо, щоб продукт був якісним,а контролювати це на відстані дуже важко. Ми маємо показати їм те, що ми вже зняли, як це робиться. Ми знімемо з ними три матеріали, а далі вони вже самі.
Таємничий та казковий гуцульський всесвіт
Що ми знаємо про гуцулів? Та майже нічого — на відпочинок у Карпати ми приїжджаємо в розпіарені місця. Ми бачимо ткані килимки, купуємо сувеніри, але зовсім не занурюємось у цю культуру, бо не знаємо як.
— Цей проект про те, щоб надихнути українців їздити на Гуцульщину, щоб відпочити не тільки тілом, а й з просвітницькою метою. Насправді зараз ця тема набирає популярності. Якщо тобі хочеться уповільнення та відпочинку, ти знатимеш, що є варіанти не тільки Буковелю та інших розпіарених місць — можна приїхати у віддалені місцини, побачити справжнє автентичне село, пройтися лісом. Нам цікаво розкрити династичні історії, як з родиною Стринадюків. Наприклад, як прадід, потім його син, потім його онук, потім доньки — це ціле покоління митців.
Є серед гуцулів і такі, яких на мистецтво надихнули внутрішній протест, бажання самоідентифікуватись.
— Ми розуміємо стереотипи про гуцулів — темний народ, який говорить незрозумілою мовою, не вчені. Письменниця з Гуцульщини Люба-Параска Стринадюк розповідала нам свою історію. Коли вона переїхала навчатись до Косова, її булили в школі за її незрозумілу мову, і уявіть, вона мала перевчитись, щоб стати там “своєю”. Але після школи в неї з’явився якийсь протест, настільки сильний, що вона почала писати цією мовою. І ці твори тепер — дуже значущі в українській літературі. І це прекрасно! Ми не маємо цього цуратися. Ми показуємо, що людина перевчилася, але потім повернулася до свого, і це не робить її якоюсь гіршою — це є вона, це її, вона з цим росла.
Тут Христина розповідає про Параску Плитка Горицвіт. До речі, матеріали про неї знімали не десь, а прямісінько на полонині, біля її будинку, бо саме в цьому місці письменниця творила. Тільки там вона могла по-справжньому розкритись, там її спокій. Там її душа.
Проте, в основному, гуцули живуть мистецтвом, передають від покоління до покоління, навіть у сучасному світі.
— Вони це роблять, бо бабця ткала, мама ткала — це переходить із покоління в покоління, тому що це така справа, яка йде мотивом по життю. Вони можуть поєднувати різні сфери діяльності, мати якусь власну справу і для задоволення ткати. Люди це роблять попри все, для себе, бо просто не можуть без цього. “Я роблю, бо це супровід впродовж життя,” — кажуть вони. — Я буду робити це до кінця, і хай воно буде коштувати трохи більше, ніж собівартість, хай я буду вкладати сюда стільки сил, але мені важливо це робити”.
— Самі по собі гуцули закриті — їм тяжко відкриватись. Вони працюють на самоті. Але вони настільки щирі та прості, що саме задоволення з ними говорити. У мене було враження, що я справді в інший світ потрапила. Це наче якась інша галактика.
І така галактика — не тільки на Гуцульщині. Кожен етнос в Україні має свої культурні особливості, звичаї, які дожили до наших часів попри всі перепони — гуцули, бойки, покутяни, кримські татари… У кожного своя історія.
— Якщо гуцули такі круті, то можна ж розповідати і про мистецтво Криму? Насправді це невичерпне джерело. У нас зараз немає можливості розкрити все сповна, але це буде фундамент, кістяк, а надалі ми хочемо цей проект нарощувати та розвивати. Адже ж є ще сотні людей і їхніх ремесл, про яких ми не розповіли.
Команда планує розвивати проект і надалі, адже розкрити всесвіт, маючи можливість відзняти лише 40 матеріалів, неможливо. Так само, як неможливо осягнути і всі культури, всі народності, що живуть в Україні. Проте українська онлайн-галерея ужиткового мистецтва стане першою у світі міжнаціональною платформою, аналогів якій ще не створено. Нам немає на кого рівнятись, але, можливо, саме зараз, у місті Івано-Франківськ, у яскравій майстерні Коцюбинського, 10, що розташована на Грушевського, 20, створюється щось безпрецедентне, що стане новим світовим діджитал-трендом серед митців.
ФОТО ТИЖНЯ
