Від артгаусу до кіно про війну: в День Незалежності України Vogue.ua вибрав п’ять найкращих українських кінострічок, знятих за останні 29 років.
Якщо у світі і знають українське кіно, то завдяки “Племені” Мирослава Слабошпицького. 2014 року стрічка стала сенсацією Каннського кінофестивалю, де отримала Гран-прі конкурсної програми “Тиждень критики”, в якій виділяють найкращі повнометражні дебюти. Фільм вразив весь світ: так, Даррен Аронофскі після перегляду українського “Племені” написав у своєму Twitter-акаунті, що кінематограф вже ніколи не буде колишнім; також стрічка очолила перший рядок рейтингу “10 найкращих фільмів 2015” The Hollywood Reporter. Головна цінність “Племені” – в тому, що це по-справжньому експериментальне кіно: двогодинна картина від початку і до кінця знята мовою жестів, закадровий голос відсутній. У центрі сюжету – історія хлопця, який потрапляє в спеціалізований інтернат для людей з вадами слуху, де існує кримінальне угрупування “Плем’я”. Його режисер – 44-річний Мирослав Слабошпицький, який починав кар’єру з документалістики, а зараз працює над фільмом своєї мрії про Чорнобиль, а також знімає в Голлівуді стрічку “Тигр”, яку продюсує Бред Пітт.
“Донбас” Сергія Лозниці виходить за межі суто національного кіно: це велика копродукція, знята разом Україною, Німеччиною, Францією та Нідерландами, і розрахована на підготовленого європейського глядача. Торік фільм взяв приз “Особливий погляд” у Каннах – за пронизливе зображення війни. Картина знята в Дніпропетровській області і розповідає про життя в захопленому бойовикам Донбасі, але це максимально антивоєнне кіно. Лозниця ненавидить війну і до болю відверто показує, що вона робить з людиною і на кого її перетворює. Герої Лозниці наче зійшли зі сторінок Гоголя, настільки вони смішні й іноді огидні, але списані, на жаль, з реальних персонажів (в основі фільму – документальні матеріали з аматорських роликів на YouTube, зняті на території ДНР і ЛНР).
“Мрія має бути божевільною”, – каже один з героїв документального фільму “Людина з табуретом”. Стрічка присвячена надзвичайній людині, режисерові і художнику Леоніду Кантеру. На початку 2000-х він працював в Українській телерадіокампанії, пізніше зняв більше 100 короткометражних фільмів у власній студії “Лізардфільм”, а останні роки жив на хуторі в Чернігівській області, де проводив арт-фестивалі. Торік Леонід вкоротив собі віку. “Людина з табуретом” – “подорож з квартири на край світу”, яку Кантер замислив ще на початку 2000-х. Згідно з його ідеєю, він разом з експедицією повинен був донести чотири кухонні табуретки до 4-х світових океанів – без спонсорів і грошей, але з камерою, аби зафіксувати цю дивовижну мандрівку. Під час експедицій команда подолала 60 тисяч кілометрів і зняла матеріал, який пізніше став основою стрічки. Режисер Ярослав Попов і продюсер Катерина Мізіна монтували фільм вже після смерті Кантера. Це сильне, зворушливе, красиве кіно про справжнє мистецтво і сьогодення художника.
“Я вирішив, що повинен екранізувати “Ворошиловград”, вже на п’ятій сторінці роману. Занадто багато особистих для мене речей в ньому було, – розповідає режисер Ярослав Лодигін про роботу над фільмом “Дике поле”. – Наприклад, головний герой, Герман, навчався на тому ж факультеті в Харківському університеті, що і я. На початку роману, коли він приїжджає додому, до Харкова, то проїжджає мій будинок, де я виріс …”. Шлях від рішення до початку зйомок тривав шість років, але в підсумку фільм працював з чудовим кастингом (актори Володимир Ямненко, Олег Москаленко, Олексій Горбунов заслуговують окремого “Оскара”), найкращим у країні оператором Сергієм Михальчуком та сценаристом Наталією Ворожбит. “Дике поле” Лодигіна – смішне, щасливе, повне любові до країни і людей кіно.
Картина режисера-документаліста Романа Бондарчука отримала сім премій на міжнародних фестивалях – і порівняння з роботами Девіда Лінча і Еміра Кустуріци від західної преси. Сюжет “Вулкана” схожий, з одного боку, на фантазію, з іншого, натхненний реальною живою Україною. Його головний герой – перекладач Лукас, який працює в офісі ОБСЄ і з місією вирушає на південь України. Тут, за класикою жанру, він потрапляє в халепу, втрачає машину і колег, залишається один в невеликому селі біля Каховського водосховища. Його чекає знайомство з колоритними місцевими жителями, занурення в життя української провінції, дискотеки в гуртожитку, закоханість у кучеряву місцеву дівчину. Свідомо чи ні, але Роман Бондарчук продовжує традицію українського поетичного кіно: знімає стрічку на межі сну і реальності – тому якщо вам раптом захочеться покритикувати українське кіно, просто подивіться “Вулкан” – і це бажання зникне.
ФОТО ТИЖНЯ
