60 років у схованці: чим унікальний роман про життя гуцулів “Дідо Иванчік” та його автор

Автор: Єва Жасминова

14 Вер, 2020 12:44

60 років у схованці: чим унікальний роман про життя гуцулів “Дідо Иванчік” та його автор

Петро Шекерик-Доників допомагав збирати матеріали для книжки Коцюбинського “Тіні забутих предків”, а наприкінці життя сам написав роман про гуцулів “Дідо Иванчік”.

Шекерика-Дониківа репресувала радянська влада, а рукопис його книги 60 років переховували й частково віднайшли тільки наприкінці 1990-х, пише Українська Правда.

Хто сьогодні зберігає пам’ять про автора “Діда Иванчіка” і чим унікальний цей твір.

80 років тому Петро Шекерик-Доників сидів у своїй хаті в горах, щільно затуливши фіранки, і читав книжку про правила поведінки на допитах.

Був травень, зі схилів сходив сніг – і йому теж довелося зійти в долину, на допит у НКВД.

Восьмий місяць у селі Жаб’є (тепер це Верховина Івано-Франківської області) хазяйнувала радянська влада, а його, поважного ґазду й війта, звинуватили в антирадянській пропаганді.

Петро Шекерик-Доників

Комунізму Шекерик-Доників дійсно не терпів, як і не терпів, коли йому казали “товаришу”.

За кілька тижнів до того, у свій 51-й день народження, він поставив крапку в рукописі “Дідо Иванчік” – найбільшому своєму творі.

Він описав життя свого діда, разом із тим створивши ніби енциклопедію гуцульського побуту, вірувань та мови кінця ХІХ – початку ХХ століття – енциклопедію, і до сьогодні найповнішу.

15 травня 1940 року Петра Шекерика-Дониківа арештували. День та місце його смерті невідомі.

Невідомо також, чи допомогла йому хоч трохи та брошура про допити. Але ця історія вже набула статусу легенди, яку всі переповідають.

Переказують і веселіші історії. У 1928 – 1930 роках Шекерик-Доників був послом до Польського сейму. До Варшави він їздив у гуцульському строї, а з нього кпили: гуцул з гір спустився.

Але на кпини він говорив таке: “Ось дивіться, ці мої гачі (себто штани) зроблені з овечої вовни, а як зношу їх, то віддаю скупникам лахміття. А вже потім з того шиють ваші міські капелюхи“.

За таку зухвалість поляки поважали цього сільського депутата.

 До Варшави Петро Шекерик-Доників завжди їздив у гуцульському строї

Віднайдений рукопис

Петро Шекерик-Доників народився 1889 року в карпатському селі Голови, де скінчив чотири класи, а далі займався самоосвітою.

Мабуть, це йому добре давалося, бо пізніше братиме участь у знакових історичних подіях – поїде, наприклад, у складі галицької делегації до Києва на Акт Злуки УНР та ЗУНР.

Працюватиме в польському парламенті та впродовж 12 років, до приходу радянської влади, буде війтом у Жаб’єму.

Будуватиме в селі рільничу школу і млин, аби люди “легше жили і не так тяжко працювали“.

Крім цього, записуватиме деталі життя гуцулів, які потім публікуватимуть відомі етнографи.

Мабуть, знайомство з Франком, Вінцензом, Хоткевичем та іншими інтелектуалами, поїздки до Варшави та Києва дозволили йому побачити, що культура карпатського краю – особлива, і навели на думку, що її варто зберігати. Тому Шекерик-Доників збудував музей гуцульської культури.

На жаль, музей знищила радянська влада. Як знищила вона і його будівничого.

У копії справи в Меморіальному музеї Петра Шекерика-Дониківа у Верховині читаю: “Зводив наклеп на радянську владу; поширював неправдиві чутки що на великій Україні люди вмирають з голоду; проводив контрреволюційну агітацію проти СРСР“.

В цьому ж музеї, в картонних теках на зав’язках зберігається рукопис роману “Дідо Иванчік”. Упродовж майже 60 років про нього або не знали, або мовчали, або вважали втраченим.

У Меморіальному музеї Петра Шекерика-Дониківа у Верховині зберігаються його рукописи

Вже після розпаду СРСР, коли стало можна говорити про репресованих, місцева жителька Ганна Шекеряк дістала зі старої скрині на горищі рукопис і віддала до редакції газети “Верховинські вісті”.

Хоч саме завдяки Ганні ми маємо змогу читати “Діда Иванчіка”, в музеї немає ані слова про цю жінку.

Новий дім

Керівничка музею Надія Маківничук заливає окропом каву і розповідає, що хата-музей збудована 1933 року.

Колись вона належала родині Петра Шекерика-Дониківа. За радянських часів її конфіскували та поділили на квартири.

Вже за незалежності батькові Надії Івану Маківничуку вдалося повернути хату – його батькам її заповіла Петрова сестра Василина.

Ця хата-музей збудована 1933 року

Музей – це дві кімнати.

Частину будинку займає молодіжний центр, а ще у двох кімнатах живе Надія з сином.

На горішньому поверсі вона планує колись селити туристів. Ще її бабуся згадувала, як до війни тут зупинялися мандрівники – їх називали “люфтівники”, від німецького luft, повітря.

На туризмі тримається багато що у Верховині. Та коли на початку 2000-х родина Маківничуків однією з перших почала приймати гостей, на них дивилися криво: не розуміли, як можна пускати до хати чужих людей.

Надія Маківничук керує Меморіальним музеем Петра Шекерика-Дониківа

Саме завдяки роботі з туристами Іванові Маківничуку спало на думку робити музей Шекерика-Дониківа:

Наші туристи ходять по музеях. І добре було б, якби про такого чоловіка знали не лиш наші люди, а й ті, які приїжджають до нас“.

Близько 500 тисяч гривень витратили на відновлення хати.

Трохи грошей пішло, так. Але ми не могли це запустити. Бо це питання честі нашої родини, та й нашого життя“, – каже Іван Михайлович.

Надія проводить мене предметами музею.

Ось фото молодого Петра з сестрою Василиною – цей знімок висів у хаті Маківничуків під образами.

Ось портрет Петра з першою дружиною, а тут – із другою, Параскою.

У музеї Петра Шекерика-Дониківа у Верховині

Саме Параска рятувала рукописи, а після її смерті їх зберігала її донька Ганна.

Ось раква, дерев’яна посудина, де тримали сир і масло, зроблена руками діда Иванчіка.

А ось джєрга, старовіцкий ліжник – це слово не раз виникне в розмові. Петро Шекерик-Доників написав свій роман старовіцкою мовою.

Старовіцка бесіда

Це мова середини ХІХ століття. Він записав мову свого діда, який помер на початку ХХ століття, – розповідає про роман Василь Зеленчук з Криворівні.

Зеленчук почав досліджувати Шекерика-Дониківа в університеті.

“Дідо Иванчік” починається так:

“У дєді з рєду дітий я двайціть и чєтвертий. А мижи живими дітми одинайцітий и найменчий, але ни випорток, бо післідь мене було ишє шестеро діточьок, лиш уни маленькими вивмерали”.

Зеленчук почав досліджувати Шекерика-Дониківа в університеті

Сьогодні гуцульська говірка стає все ближчою до літературної української, і освіта, ЗМІ цьому сприяють, каже Зеленчук. Найбільші відмінності лишаються у вимові.

Проведеш пару екскурсій – і вже в тебе не гет гуцульська бесіда, перевідник, – він працює в Музеї Івана Франка в Криворівні і водить екскурсії в інших місцевих музеях – у селі їх сім.

В часи Шекерика-Дониківа загальнообов’язкової освіти не існувало, батьки не прагнули віддавати дітей до школи – ті мали працювати. В такій ізоляції жила мова.

До речі, саме мова. “Меншини”, “діалекти”, – Зеленчук вважає це все пережитками радянського часу.

Про Зеленчука теж, як і про Шекерика-Дониківа, є історія, що може стати легендою. Якось його синові в школі задали вивчити “У Лукоморья…” Пушкіна.

Замість вчити в оригіналі, вони з дружиною та сином написали переклад гуцульською:

На Кедроватім в Чорногорі

Гаджуґи звилиси в ланци,

Вдень і вночі Чугайстер дикий

Чєс коротає у данци…

Загублені розділи

Наприкінці 1990-х редактор “Верховинських вістей” Дмитро Ватаманюк віддав набирати рукопис молодій працівниці Людмилі.

Фактично, вона стала першою людиною, яка прочитала роман повністю.

Прочитала душею, – Людмила Зузяк згадує, з яким трепетом підходила до роботи.

Людмила Зузяк набирала книжку пів року

Найбільше їй подобалися розділи про стосунки діда й онука. Вона в дитинстві проводила багато часу в бабусі на Косівщині, й тому і мова роману, і деталі життя діда Иванчіка викликали в пам’яті спогади дитинства.

Набирала книжку пів року – в редакції тоді був чи не єдиний комп’ютер на всю Верховину.

Економічно тяжкі роки, але Людмила пригадує, що в культурі був розквіт. Видавництво друкувало книжки про Гуцульщину, відновило випуск щорічника “Гуцульський калєндар”, який започаткував Шекерик-Доників.

“Дідо Иванчік” чекав на друк вісім років. Нарешті книжка вийшла, відбулися презентації. Читачі “весело приймили цю книжку“, як говорить Зеленчук.

Правда, в романі бракувало кількох розділів, але книжка мала майже 500 сторінок, і цим не надто переймалися.

“Дідо Иванчік” чекав на друк вісім років

А два роки тому Василь Зеленчук дізнався, що загублені розділи роману опубліковані в студентській роботі. Виявляється, та сама Ганна Шекеряк, що передала рукопис до редакції, пізніше знайшла вдома ще один згорток паперів. І віддала ці тексти… сусідці, яка й опублікувала їх.

Чому не віддала до тої ж редакції, що й основну частину книжки?

Заінтригована, вирушаю на пошуки цієї жінки.

“Жєб’є – під Синиці”

Жєб’є – під Синиці, 20 цвітня 1940 року” – написав під останніми рядками роману Шекерик-Доників.

Шукати Ганну треба саме тут – у далекому присілку під горою Синиці. Підіймаюся вгору навманці: дороги не знаю, і не знаю, як виглядає потрібна хата.

Верховина давно позаду, я оминаю корів і з кожним наступним поворотом втрачаю надію знайти ті “під Синиці”.

Верховина давно позаду, у далекому присілку під горою Синиці

Пррр! А сідайте коло мене“, – кладу рюкзак між кавуном і газовим балоном, і фіра торохкотить угору. Судомно тримаюся одною рукою за борти фіри, а другою підтримую рюкзак, у якому б’ється об дерев’яні борти ноутбук.

Коли коні нарешті витягнуть віз нагору, так що видно далекі хребти, багато неба й розкидані схилами хати, фірман Андрій показує на горбочок при дорозі:

Дивіться – отут була Шекерикова хата“, – як і більшість місцевих, він знає, ким був цей чоловік і трохи знає його історію. – “А он там живе Ганна“.

Фірман Андрій показав потрібний на горбочок при дорозі

Ганна зустрічає мене – невисокого зросту, з дитячими інтонаціями в голосі та неслухняними нігтями на засмаглих руках і ногах.

Їй 76, її мучить біль у суглобах, але відпочивати не виходить: живе з донькою та онукою, і ці три тендітні жінки господарюють самі. Корова, бик, декілька телиць – це лише частина їхнього господарства.

Пізніше онука Ганни скаже, що влітку їй виходить спати лише по чотири-п’ять годин.

Була б не віддавала ті рукописи“, – зітхає Ганна Дмитрівна, коли сідаємо на лаві під хатою. У хаті обідають робочі, що допомагали складати сіно.

А що б із ними робили?

Та люди говорять, була би продала… Треба було сказати, аби видрукували і мені повернули. А вони віддали в музей…

Поява тут, у горах, журналістки тільки посилює враження, що рукописи значно цінніші, ніж ця бідна родина могла подумати.

Пані Ганна і її мама зберігали рукописи Петра Шекерика-Дониківа 60 років

Я знала про таку книжку, але не інтересувалася і не читала. Лиш мама казала, де рукописи стоять. Казала, що він писав уночі, пив міцний чай, каву“.

Тручи в пальцях травинку, Ганна розповідає, що Петрову бібліотеку його дружина та її мама Параска рятувала, роздаючи по сусідах, а щось закопала в землю.

Сама Ганна народилася за чотири роки після Петрового арешту. Мама розповідала їй, де тримала рукопис.

Та й зберігся він у такому залізному баку“, – показує на перевернутий бідон, у яких возять молоко. – “Я виділа той бак під підлогов у стайні. Потім вийняли, поклали в мішок – і поставили у велику скриню – гамбар по-гуцульськи“.

В цій скрині на горищі й лежали рукописи, а вже за незалежної України її чоловік вмовив віддати їх до “Верховинських вістей”.

Та й видали книжку“, – Ганна завершує репліки сумною усмішкою.

Додаткові розділи “Дідо Іванчика” досі у пані Ганни

Хоч у молодості її не цікавила писанина першого чоловіка її мами, тепер вона хотіла б мати ці рукописи в себе.

Каже, на старість любить читати листи, які писала мама з ув’язнення. Параску засудили на 10 років, за словами Ганни, “за те, що вона послова, війтова жінка“. Ув’язнення відбувала в Республіці Комі, завдяки амністії їй за два роки вдалося повернутися.

Коли видали роман, Ганна отримала 60 книжок. Продавала їх – щось узяла вчителька з сусіднього села, щось віддали до книгарні у Верховині, – багато на такому не заробиш.

І ось минуло кілька років від виходу роману – і жінка знайшла додаткові розділи:

Я папери переглядала і бачу – скручені в трубочку, зв’язані пряденою ниточкою, з льону, як мама зав’язувала… Одна студентка в мене то позичила, а потому віддала. Я вже нікому не даю“.

А чому не віддали у те саме видавництво?

Ганна трохи розгублена, ніби ця думка в неї раніше не виникала: “Та ніхто не казав віддавати“.

Нові життя роману, давні життя гуцулів

Роман “Дідо Иванчік” надрукувало видавництво “Гуцульщина” 2007 року.

Повна версія роману із віднайденими розділами вперше вийшла в аудіокнижці, яку начитав Василь Зеленчук.

Тепер видавництво “Дискурсус” готує до друку книжку-білінгву: повний, із віднайденими розділами оригінал із паралельним перекладом Івана Андрусяка українською.

Місцеві театри ставлять вистави за романом – “Дідо Иванчік” отримує дуже різні продовження.

Про нього дізнаються і завдяки музею, який утримує родина Маківничуків.

Рукописи Петра Шекерика-Дониківа чекали читачів 60 років

Життя в горах, здається, безповоротно змінили зв’язок, транспорт і поява пластику. Але якби хтось хотів не тільки прочитати роман, а й побачити, як виглядав світ діда Иванчіка, тому варто піднятися саме до такої хати, як у Ганни.

Звідси так само далеко до транспорту і до магазину, як було в часи Петра Шекерика-Дониківа. Люди так само тяжко працюють, а їхні житла, хоч і обшиті зовні пластиком, усередині лишаються дерев’яні, зі старими ліжниками.

Коли мене запрошують обідати, на столі з магазинних продуктів бачу тільки огірки. Все решта – точно таке, як описав Петро Шекерик-Доників:

“Пишла горівка у рух на столу, а за нев голубці из солонинов, буракова юшка из свинєчьов буженицев, по повній мисці набитов”.

Приєднуйтеся до “Галки” у  Telegram та Instagram - найважливіші та найсвіжіші новини одразу у Вашому телефоні! 

  • like 2
  • like
2
Подобається
  • like
  • exciting
  • laugh
  • surprise
  • sad
  • angry

Loading...