68 днів на «нулі»: історія 24-річного командира взводу з бригади «Едельвейс» (ФОТО)
Молодший сержант на позивний «Скіф» служить у мотопіхотному батальйоні 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Хлопець пішов на війну добровольцем у 21 рік, маючи законне право залишатися в тилу. Сьогодні він — командир, кулеметник, пройшов Запорізький напрямок та штурми на Сході.
Його історію розповідає “Галка” з посиланням на сторінку Мотопіхотного батальйону 10 ОГШБр «Едельвейс».
Частина 1: Позивний на лезі ножа та вибір серця
– Чому побратими дали тобі позивний саме «Скіф»? Звідки це пішло?
– Та якось само собою вийшло. Ще на «учебці» хлопці звернули увагу на мою бороду, казали, виглядаю як той давній воїн. А ще я мав при собі характерний ніж, теж «Скіф». Одне до одного прикипіло, так і став «Скіфом».
– Як давно ти на службі?
– З кінця 2023 року. Підписав контракт і пішов.
– Тобто зараз тобі 24 роки, а пішов ти у 21. Найсвіжіша молодість. Що стимулювало тебе зробити цей крок у такому віці? Адже за законом ти мав повне право не служити до 25 років, жити цивільним життям…
– Знаєте, скажу відверто: тікати за кордон чи ховатися, коли в твоїй країні йде війна – це, як на мене, негідно чоловіка. Дивитися на все збоку, поки руйнують твій дім? Мені це здається смішним і ганебним.
До того ж у мене воював молодший брат – не рідний, але близький. І ще один брат, теж не рідний, загинув на фронті. Це розірвало душу і стало вирішальним поштовхом. Я не мог сидіти склавши руки.
– Небезпека не лякала? Все ж таки, йти свідомо в саме пекло…
– Страх є завжди, кожен день. Це абсолютно нормально для кожної живої людини. Хто каже, що не боїться – бреше. Але страх не повинен тобою керувати. Я ні про що не шкодую. Навіть після другого поранення, коли мне добре посікло обличчя та грудну клітку… Нічого, затягнулося гарно, знову в строю.
Частина 2: Обличчя піхоти та 68 днів у пеклі
– З чого починалася твоя служба?
– З піхоти. Тільки з піхоти. І дотепер я в ній. Зараз, щоправда, тимчасово на КСП (командно-спостережному пункті) допомагаю з управлінням, але загалом – я піхотинець.
Спочатку потрапив у 102-гу бригаду. Там командири швидко помітили мою ініціативу і поставили нештатним командиром відділення. Мені довірили позицію, і, знаєте, люди слухали мене. Постійно йшли за мною.
– Тобі був лише 21 рік, а під твоїм командуванням опинилися дорослі чоловіки. Ти був наймолодшим серед них?
– Так, наймолодшим. Абсолютно.
– Не складно було тримати авторитет?
– Скажу так: непросто. Були у підпорядкуванні різні люди, дехто в тилу любив заглянути в чарку… Але на позиціях, у бою, я їх швидко перевиховував. Там усе зайве миттєво злітає. Вони бачили, що я не ховаюся за їхні спини, і починали поважати.
– Потім ти змінив військову частину і перевівся до 10 ОГШБр «Едельвейс». Чому? Шукав нових вражень чи більшого драйву?
– Захотілося справжньої бойової роботи, відчував, що можу більше. Напрямок змінився: спочатку був Гуляйпільський на Запоріжжі, а тепер тут.
– Де складніше? Де жорсткіше?
– Звісно, що тут, в «Едельвейсі». На нашому напрямку бої набагато жорсткіші. Там, на Запоріжжі, теж дрони дошкуляли, але тут інтенсивність вогню і штурмів у рази вища. Тут справжній конвеєр війни.
– Скільки разів за всю службу ти виходив на позиції? Чи рахував дні на «нулі»?
– Та ми майже весь час проводили на позиціях. Ротацій було дуже мало, нас майже не міняли. Найдовший мій вихід тривав 68 днів поспіль.
– 68 днів на передньому краї під безупинними обстрілами?! Що допомагало тримати себе в руках, чим мотивував себе?
– Я просто щодня говорив собі: цей день наближає нашу Перемогу. Кожен прожитий день – це мінус один день до кінця війни. Думаю лише про те, що скоро це все закінчиться, і ми вистоїмо. Звісно, на третій-четвертий тиждень дико хотілося змінити обстановку, просто виспатися в тиші… Але мы трималися.
Частина 3: Кулеметний вогонь та відповідальність за життя
– На позиціях мотопіхоти «Едельвейсів» ти теж був старшим?
– Коли виходили безпосередньо на бойові рубежі – так, мене призначали старшим зміни. Під моїм командуванням було п’ятеро бійців, я – шостий. Ми заходили, облаштовували позиції, вкопувалися в землю.
Контакти з ворогом були неодноразово. Мене часто ставили на найнебезпечніші ділянки, бо я вмію добре працювати з ДШК. Мені взагалі дуже подобається крупний калібр. Працювати з потужної зброї, грамотно маскуватися, вираховувати ціль… Так я став кулеметником.
– Бути старшим на позиції в момент бою – це колосальна відповідальність. Як ти керував людьми під вогнем?
– Це найважче – відповідати за чужі життя. Ти повинен миттєво володіти всією інформацією і чітко розписати ролі в разі контакту. Наприклад: у разі штурму ці двоє ведуть безперервний вогонь, інші двоє – миттєво споряджають магазини і подають стрічки. Все має працювати як один злагоджений годинниковий механізм.
Головне – не дати хлопцям упасти духом. Якщо хоча б один зламається психологічно, посиплеться вся позиція, і це дуже страшно. На війні є такий закон: коли гине перший ворог – наш бойовий дух злітає до неба. Але якщо втрати у нас – дух падає. Я бачив це на власні очі, тому тримати психологічний стан підрозділу – першочергове завдання командира.
Частина 4: Вогняні перегони на квадроциклі та поранення
– Розкажи про свої поранення. Як це сталося вперше?
– Перше поранення «наздогнало» під час ротації. Ми міняли хлопців, зайшли в посадку, і нас засік ворожий дрон. Почався мінометний обстріл, а потім цей дрон зробив скид прямо на нас. Одному хлопцю посікло плече, а мені осколок прилетів прямо в голову. Це було ще там на Запоріжжі.
– А друге поранення вже тут, на Сході? Мені казали, що ти творив якісь божевільні речі на квадроциклі, прориваючись на самий «нуль»…
– Так, тут я став водієм на «нулі». Ганяв на бойовому квадроциклі – возив пацанам на позиції провізію, воду, БК. Оце була моя робота. Кожен виїзд – це гра зі смертю. Мене постійно «проводжали»: то міномети криють, то ствольна артилерія працює навздогін, то ворожі FPV-дрони полюють.
– Це виглядає як у голлівудських бойовиках? Коли навколо все вибухає, а ти летиш на швидкості?
– Саме так, справжній жорсткий бойовик. Там немає часу оминати ями чи вибирати дорогу. Дав повний газ і просто летиш, проскакуєш розриви, бо якщо зупинишся – ти «200». Земля злітає в повітря прямо перед тобою, накриває зверху, а ти на ходу прориваєшся крізь дим. Іноді дорогу взагалі не видно – летиш суто по пам’яті, бо знаєш кожен поворот наосліп.
Останній мій виїзд став крайнім перед госпіталем. За мною гнався FPV-дрон. Він залетів прямо під праве колесо квадроцикла і вибухнув. Осколки пішли вгору, мені посікло обличчя, плече та ногу. Побратиму, який сидів позаду, теж сильно дісталося в руку та обличчя. Та головне – ми вижили.
Частина 5: Два різні світи. Чому воїни рвуться назад
– Що допомагає тобі триматися? Плануєш служити далі й не бачиш себе в цивільному житті. Чому армія стала твоїм домом?
– Я себе тут знайшов. У цивільному житті я багато чого перепробував: працював на різних роботах, їздив на заробітки за кордон. До війни працював автослюсарем на СТО, як кажуть, крутив фури. Але саме у військовій справі я відчув своє справжнє покликання.
Я підписував контракт ще тоді, коли за це не платили великих грошей, не було ніяких мільйонів підйомних. Нам казали, що зарплата буде десь 24 тисячі гривень і все. Гроші для мене ніколи не були стимулом. Не в грошах щастя. Якщо втратиш здоров’я чи гідність, ніякі мільйони тебе не врятують.
– Які відчуття в тебе від цивільного життя, коли їздиш у відпустку? Давно був удома?
– Вдома починаються ці безглузді цивільні запитання: «Ну як там? А скільки ти ворогів поклав? А ти вбив москаля?». Люди настільки далекі від реальності, що стає аж смішно. Навіть дорослі, літні чоловіки говорять якісь такі дитячі, дурні речі, що це викликає лише сумну посмішку. Вони не усвідомлюють, що таке війна, і який це біль.
Я дуже розчарувався в нашому суспільстві. В тилу панує тотальна байдужість. На початку повномасштабної війни всі були згуртовані, допомагали, рвалися до бою. А зараз люди або звикли, або їм просто байдуже. Ті, у кого немає рідних на фронті, живуть так, наче війни взагалі немає.
А коли кажеш якомусь здоровому мужику в тилу: «То йди сам спробуй, захищай країну!», одразу починаються оці дитячі відмовки: «Я не можу, у мене дружина, у мене діти…». А я дивлюся на нього і думаю: «Ну так, мені 24 роки, у мене дітей ще немає, але чомусь я там стою». Виходить, що тим, хто вже на фронті, ця країна потрібна найбільше. Нам усім найбільше треба.
– Розумію тебе. Мій друг у 2015 році повернувся з фронту у відпустку. Ми сиділи компанією, і хтось теж задав це дурне запитання: «Скільки ти вбив?». Настала важка пауза, у нього змінилися очі… А потім він відповів: «Я не знаю. Ми стріляємо – вони падають. Хто саме влучив – неважливо». Ці питання від цивільних справді дуже болючі…
– Так, вони не розуміють. Вони думають, що це комп’ютерна гра, де є лічильник бою. Вони не знають, що за цим стоїть. Але попри все – бути воїном Збройних Сил України, бути «Едельвейсом» – це велика честь.
Я планую вчитися далі військової справи. На своєму рівні постійно намагаюся дізнаватися щось нове, розвиватися. Хочу вийти на рівень командира взводу, а згодом і роти. Планую вступати на офіцерські курси. Мені здається, що з цивільними мені вже просто немає про що говорити. Моє життя тепер тут.
– Що для тебе означає побратимство? Чому хлопців після пекла на передовій так тягне назад, до своїх?
– Побратимство – це коли ти можеш бачити людину всього другий чи навіть перший раз у житті, але ти вже готовий довірити їй свій єдиний подих. Ти йдеш із цим хлопцем на позицію і точно знаєш: він тебе не кине, він прикриє твою спину, поділиться останнім ковтком води і винесе під обстрілом, якщо тебе поранять.
А в цивільному житті… Ти можеш знати людей з самого народження, рости в одному дворі, але в скрутну хвилину їм не те що життя довірити – з ними навіть поговорити по душах немає про що. Справжнє золото гартується лише у вогні. І моє золото – це мої побратими з «Едельвейсу».
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
