89 днів в тилу ворога та каша по ложці на чотирьох: історія Хана з 50-го полку

Розвідник Хан 50 полку імені Семена Височана підписав контракт у дев’ятнадцять років. Відтоді — тільки армія: евакуації поранених, вісімдесят дев’ять днів в оточенні, телефони ворога з паролем 1111, каша на чотирьох по ложці, сонні паралічі і тиша, якої в житті більше немає.

“Війна змінюється дуже швидко”

Хан розпочав службу в 50 полку імені Семена Височана у травні 2019 року, одразу після навчального закладу. Перший виїзд на фронт у час повномасштабного російського вторгнення йому виглядав буденним — стояв у резерві, підміняв, якщо треба. Нічого особливого, як каже воїн.

Але вже у 2023-му, під Кремінною, отримав справжній бойовий досвід. Три місяці на посаді старшого медваку. Разом із побратимами вони винесли багато поранених з різних підрозділів — стрибали в окопи під вогнем, надавали першу допомогу і тягли людей по півтора кілометра до машини.

“Після того у мене були сонні паралічі. Снилися загиблі хлопці, відірвані ноги, голови. Все було перед очима”, — розповідає Хан.

Потім тривале відновлення та навчання, і у 2024-му нацгвардієць з побратимами повернулись на інший напрямок. Завдання були схожі, але війна — вже інша.

“Кожного разу, коли приїжджаю на новий виїзд, бачу, як війна дуже швидко змінюється, — пояснює він — Починалось все з того, що ми воювали в окопах. Один дрон в нас, один дрон у ворога. Після цього почалися масові дрони, скиди. В 2025-му ми воюємо вже не в окопах, а в будівлях, по яких масово б’ють FPV-шками. І FPV на оптоволокні б’ють на 30 кілометрів у тил. Тобто, ти від нього вже не сховаєшся. Якщо порівнювати 23-24-й із 25-м — це небо і земля. Зараз пацанам важче просто зайти на позицію й вціліти, ніж тоді було на ній пробути”.

89 днів в оточенні

На крайнє завдання Хан з побратимами планували зайти на сім днів, а вийшло — вісімдесят дев’ять. У перший же день почались масові штурми їхніх позицій — по двадцять-двадцять п’ять FPV-дронів на добу. Після дронів — артилерія. Після артилерії — піхота.

“Ти бігаєш по хаті, не знаєш куди сховатися. Кожен день у нас був контакт. Ворог ходив повз стіну. Спочатку було незвично, коли ти дивишся, а ворог п’є каву з сигаретою навпроти тебе, 25 метрів, у сусідньому будинку, дивиться на небо, а ти його не можеш вбити, бо спалиш свою позицію. Але згодом звикли: почали придумувати всілякі схеми засідок”.

Тоді росіяни не знали, що українські воїни знаходяться поблизу них. В одному з перших боїв вони вбили ворожого штурмовика і забрали його телефон. Пароль — чотири одиниці.

“Я ще подумав: зараз буду сміятися, якщо відкриється”.

Відкрилось. На телефоні — карта з позиціями та відео штурмів.

“Я побачив, як вони штурмують. З чого починають. І зрозумів: якщо вони роблять так — мені треба зробити ось це”.

Вони скоригували кругову оборону своїх позицій, зробили бійниці, перекрили всі входи. Логіка стала простою:

“Вони залазять — вони потенційні 200”.

Загалом схема ворога виявилась передбачуваною і незмінною: спочатку масовані FPV по позиціях, потім арта, потім тиша — і штурм —”Вони так і робили. Щоразу”.

Пізніше взяли ще телефони вбитих окупантів. І ще. Паролі — знову чотири одиниці.

“Може вони зговорились. Одного разу було так: «Я зараз буду орати, якщо пароль знову буде чотири одиниці». Біля мене стоїть хлопець, я вводжу – і з першого разу розблоковую”, — розповідає Хан.

Деякі — взагалі без паролів. Серед трофеїв виявився телефон командира роти з повною інформацією про позиції і плани. Це водночас означало, що українці глибоко у ворожому тилу.

“Вбили. Сховали. Чекали наступного”

Минув місяць, а ворог й далі не розумів, що хлопці взагалі є біля них. Бійці тихо знищували ворожих солдатів, ховали тіла і чекали далі. Лише на вісімдесят сьомий день росіяни нарешті зрозуміли, що вони там є. Але до того — майже три місяці непомітної, точкової роботи.

Хан згадує, як одного разу росіяни були з ними просто в одному будинку.

“Ми сиділи тихенько: чекали, поки вони підповзуть максимально близько. Підійдуть навіть, бо вони знали, що ми тут є, але не розуміли де саме. Вони ходять, шукають, вилазять на другий поверх, один з них каже : «Отут зробимо позиції». А ми сидимо під ними і це все чуємо і думаємо: «Щас ти зробиш позицію». Щойно спускається — лягає”.

Іншого разу після чергового російського штурму і закиду протитанкової міни у вікно, де були франківські нацгвардійці, росіяни вирішили, що всередині вже точно нікого живого немає. Заходили через паркан — без прикриття, без гранат, без диму.

“Просто заходять, думають — там нікого. Ми стоїмо, посміхаємось. Чекаємо, поки всі залізуть”.

У хлопців були й полонені вороги.

“Я спілкувався з одним полоненим. Його призвали просто з тюрми. Посадили за те, що знайшли трохи трави в кишені — на двадцять років. В нас за таке — адміністративка. А в них — двадцять років. Коли тобі світить двадцять років — ти або сидиш і втрачаєш життя в тюрмі, або йдеш і маєш хоч якийсь шанс”.

“…ходять, як у себе вдома”

Десь через півтора місяця життя в тилу хлопці побачили, що ворог остаточно розслабився: ходив без броні, без зброї, пив каву, курив, варив кашу на багатті — відкрито, серед дня. За двадцять п’ять метрів.

“Вони собі ходять, як у себе вдома. Ми ще з хлопцями говорили – чому так? Чому ми в себе вдома, на своїй землі стоїмо, мерзнемо, в той час як вони варять кашу, п’ють чайок, каву, а ми боїмося голову висунути або голосно сказати щось”.

Дощова вода і ложка каші на чотирьох

Деякий час хлопцям було відносно комфортно, через діючі сусідні позиції суміжників. Але після того, як їхні розташування були захоплені, постачання нацгвардійців 50 полку стало майже неможливим. Великий дрон “Яга”, що робив скиди з неба – летів під щільним вогнем — ворог чув його і відкривав стрільбу з усього, що мали. Щоб “прикрити” доставку, франківці теж відстрілювались — під шумок, щоб не “спалити” позицію. Але бували дні, коли дрон з їжею і водою не долітав взагалі.

Зброю, боєприпаси, гранати — все забирали у ворога. Просили скидати тільки їжу. Дощову воду збирали і кип’ятили. Хлорні таблетки з сухпайку — одна на літр. Їжу ділили так: триста грамів каші на чотирьох на день. По ложці. Запивали чаєм.

“Були три-чотири дні, що не їли нічого. В голові вже якийсь туман. Спати не можеш, бо шлунок дає про себе знати”.

Спробували забирати їжу у росіян. Одного разу побачили двох ворожих солдатів із рюкзаками. Влаштували засідку, знищили ворога, відкрили їх рюкзаки. А всередині — тільки вода.

“Пару раз на це повелися, потім зрозуміли — їжі вони з собою не носять”.

Провізію своїм солдатам окупанти теж постачали дронами — скидали їм маленькі червоні пакетики: сигарети, пару батончиків, щоб перекусити. Іноді ці посилки українці перехоплювали теж.

“Мозок працював на всі сто, коли хочеться їсти. Думаєш, що можна придумати. Але зазвичай, щоб не ризикувати зайво — не ризикували”.

Побратим – цінніший за друга

Побратимам важливо, аби в колективі було взаєморозуміння, не було недомовок. Тож якось домовились:

“Є п’ять хвилин. Говори все що хочеш, але через п’ять хвилин ти подаєш руку і кажеш, що все окей. Всі на нервах. Адреналін не вщухає ніколи. Людині треба виговоритися. Головне — одразу домовитися про ці п’ять хвилин”.

На запитання про сильні сторони українського війська він говорить не про стратегію і не про зброю.

“Ми пішли воювати з хлопцями, з якими служимо з 2019 року. Кожен в кожному впевнений. І всі були безстрашні — бо всі розуміли: або ти, або тебе”.

Хан говорить, що побратимство більше, ніж дружба.

“Друг — це одне. Побратим — це коли ти маєш бути впевнений на сто відсотків, що він прикриє тебе в будь-який момент. Це в сто разів краще від друга. Від побратима залежить твоє життя. І його від тебе. Не буде цього — не буде життя”.

За ці роки загинуло чимало знайомих Хана. Деяких він знав ще до армії.

“Не думати про це, напевно, і все. Для цього є хвилина мовчання. За хвилину ти згадуєш. Більше за це думати не треба, бо це руйнує твою психіку”.

Про розрив між тилом та війною та систему нагород

Військовослужбовець каже, що розрив між фронтом і тилом є, і він відчувається, та зустрічаючись із цивільними, він не хоче нічого і нікому доводити.

“Хай відпочивають. Я воюю для того, щоб був мир, щоб люди відпочивали. Я зробив цей вибір сам, підписав контракт і я дотримуюсь цього вибору, а решту хай роблять як хочуть: тікають закордон, двіжують, ховаються від ТЦК — це їхній вибір. Це демотивує, але доводити щось дураку — значить я буду ще більшим дураком”.

З кожним роком Хан дедалі менше говорить про те, де був і що бачив. Приїжджає з виїзду, кидає форму в куток — і не торкається її до кінця відпустки.

“Хочу пожити як громадянин України. Не військовий. Просто”.

На запитання, яка відзнака від держави для нього була б справжньою — він трохи думає.

“Напевно, нагородний пістолет. Це було б добре”.

Військову кар’єру після війни Хан не розглядає. Взагалі.

“Я, окрім армії і війни, в своєму житті нічого не бачив». До вісімнадцяти встиг побачити те, що встиг — а тоді одразу контракт, виїзди, фронт.

Тиша як розкіш

З кожним роком він хоче більше самотності. На фронті — постійно хтось поруч, шум, рух. Приїжджаючи у Франківськ, він просто хоче, щоб його не чіпали. Відволікається відеоіграми.

“Тиша — це насправді дуже сильно відновлює. Коли ти не говориш ні з ким, просто зі своїми думками розбираєшся”.

Цінності, які були раніше, — розмилися.

“Найбільша цінність для мене зараз — час. Завжди намагаюся його зберегти”.

“Щоб відчували себе потрібними”

Через десятки років, каже він, треба пам’ятати про двох: тих, хто загинув — і тих, хто живий, але без кінцівок.

“Не просто виплатити мільйон і — давай, гуляй. У людини немає ноги. Через два роки грошей не буде. Куди його візьмуть?”.

Він хоче бачити не жест, а систему. Роботу. Підтримку. Можливість відчути себе потрібним.

“Деякі закриваються в собі, думають, що вони обуза. У нас був раніше командир Юрій Гапончук. От він після травми і ампутації займається зараз спортом для ветеранів. Оце я би хотів бачити в майбутньому, щоб так і продовжувалось. Щоб вони відчували себе потрібними в суспільстві. Можна знайти якусь роботу, щось придумати. І підштовхувати їх на це все”.

Читайте також:

• Місяць на позиції, поранення і три дні евакуації: як “Бен” з 50 полку НГУ вижив під обстрілами, дронами і моральним тиском (ФОТО)
• «Той запах запеклої крові я ніколи не забуду»: історія офіцера 50 полку Мар’яна Савчука (ФОТО)
• У Франківську провели турнір з боксу пам’яті нацгвардійця Віталія Мерінова (ФОТО)