Те, що серіали стали головним кіножанром нашого часу, ми знали давно. Інша річ, що й всередині цього, на позір монолітного явища, існують підвиди, альтернативи, свій мейнстрім і свій андеграунд. Мінісеріали дратують тих, хто любить поринати у проекти, де є серій 50-60, але стають відрадою для тих, кому історія в п’ять-шість годин є максимально комфортною. INSIDER зібрав для вас все найцікавіше в межах останніх років, свідомо проігнорувавши монстрів штибу “Холмса” чи “Чорного дзеркала”: занадто багато цікавого відбувається, аби обмежувати себе лише загальновизнаними хітами.
Дивіться і не забувайте: розмір таки має значення!
_________________________________________
 |
“Вовча зала” (“Wolf Hall”, реж. Пітер Козьмінски, 2015)
Дуже вірогідно, що саме це головна прем’єра сезону – і в форматі міні, але й поміж серіалів взагалі: занадто оглушлива, якщо вдуматись, вийшла річ у британця Козьмінськи. Треба мати мужність і ще ту зухвалість, аби ось так екранізувати роман двічі букерівської лауреатки Гіларі Ментел: не просто ручною камерою і обираючи локаціями напівтемні закапелки і сутінкові коридори, але й роблячи вигляд, що це все, дійсно, відбувається тут і зараз, що ми не знаємо, чим все закінчилось і хто як загинув, докладаючи усіх зусиль, аби з костюмованої драми зробити таку проникливу камерну трагедію.
Тобто наскільки сильно книга відсвіжила товстий історичний роман як такий, настільки ж міні-серіал до основ сколихнув облюбований телебаченням жанр.
І в першу чергу це заслуга одної людини – театрального актора Марка Райленса, тихого генія, того, хто зміг зробити з королівського радника Томаса Кромвеля не кровожерливого політикана, а на 120 відсотків живу людину, яка хоч і залагоджує всі слизькі справи Генріха – від розлучення, одруження з Болейн до карколомного розриву з папством і страти все тієї ж королеви Анни і Томаса Мора – але робить це не в силу вродженої демонічності, а від бажання вижити і бути потрібним. Революції в жанровому кіно виглядають, насправді, саме так.
Глядачам залишається сподіватись, що і другий роман Ментел про Кромвеля, “Внесіть тіла”, після такого успіху не залишиться не екранізованим. Схрестили пальці.
_________________________________________
 |
“Роздоріжжя” ( “Hit & Miss”, реж. Шеріл Фоксон, Хетті Макдональд, 2012)
Пол-“Безсоромні”-Еббот спробував ще раз провернути колись віднайдений прийом з до непристойності нетиповою сім’єю як основою сюжету і в нього ще раз вийшло! І це знову той випадок, коли все вирішує ідея, а актори в потрібних місцях її підпирають і розцвічують, хай навіть і дуже талановито. У Мії хороша робота, яку вона любить і за яку тримається, та одного разу вона отримує листа від своєї колишньої (починається), де та пише, що вона смертельно хвора, а у Мії є одинадцятилітній син.
І тут саме час дещо прояснити: наша героїня – насправді герой, транссексуал, який п’є гормони, бо завжди відчував себе жінкою; а по-друге, вона(?) – кілер, яка працює на серйозного боса. В богом забутому селі вона знайде сім’ю подруги, де виявиться не один, а цілих четверо дітей, різного віку і статі. От з ними їй і жити надалі. Шикарні стартові позиції.
Так, “Роздоріжжя” (в оригіналі “Hit&Miss”) часто буде заносити на поворотах: багато жартів “про це”, цілком химерна любовна лінія з місцевим дизайнером, який закохається і буде добиватися Мію. Хоча, зрештою, загальний посил – “право на щастя є у всіх” – з головою перекриє ці “казуси”, концентруючись на пригодах людської (і батьківської) ідентичності й складнощах побудови сім’ї в принципі.
Ким би ти не був і скільки б сусідів тебе не ненавиділи. Дуже зла, але й дуже людяна в підсумку історія – бути собою після неї хочеться в сто разів сильніше. Ну і Хлоя Севіньї – тепер вже остаточно зрозуміло, що вона акторка з великої літери.
_________________________________________
 |
“За канделябрами” ( “Behind the Candelabra”, реж. Стівен Содерберг, 2013)
Пишний і фонтануючий телефільм про зірку американської естради, шоумена Лібераче – фігуру того ж масштабу, що і, скажімо, Елвіс і Сінатра. Лібераче входить в зеніт слави, заводить собі коханця (хоч і прикидається гетеросексуалом), намагається зробити його схожим на себе (буквально – наймає пластичного хірурга), пускається берега і кидається в неймовірну розпусту, поки його коханець підсідає на наркотики; зрештою, захворює на СНІД і поступово згасає разом з епохою.
Зовсім не ново, але тут той випадок, коли конче треба бачити, як це зроблено: Майкл Дуглас і Метт Деймон грають з такою насолодою і легкістю, роблять це так азартно і соковито, що очей просто не відірвати – перед нами бурлеск і балаган, який хоч і сповзе в історію про самотність і приреченість таланту, але до того потішить просто неймовірно.
Не виключено, що це найкраща робота Содерберга з часів “Трафіку” – де порівну змішано авантюрність “Друзів Оушена”, цнотливу еротичність “Дівчини за викликом” і передчуття майбутньої похмурості “Лікарні Нікербокер”. З 15 номінацій на “Еммі” – 11 перемог. Сентиментальність і цинізм, костюми і декорації, іронія і театральність в купі з вивіреною до деталей драматургією, але, головно, герої: що вироблять ті чоловіки, боже правий! Дивитися і ще раз дивитися, такого байопіка-феєрії ми можемо і не побачити більше.
_________________________________________
 |
“На вершині озера” (“Top of the Lake”, реж. Джейн Кемпіон, 2013)
Триста хвилин і шість серій невимовно прекрасних новозеландських пейзажів, посеред яких ми бачимо дванадцятилітню Туї, вагітну і зниклу безвісті. Її батько – відомий кримінальний авторитет і хто, здавалося б, міг на таке насмілитись? Містечко мовчить, нервово ховаючи купи скелетів в усіх можливих шафах, а розслідувати все це приїжджає детектив Робін – уродженка цих місць, надламана (в цих же декораціях) і сама в пошуках допомоги.
Геть неновий сюжет, який, проте, чим далі, тим більше заносить “не туди”: ірраціональне зло “Твін Пікса” поступається місцем препаруванню затхлого соціуму, де в глибинах сімейних цінностей зароджується патологія, а “мисливці-чоловіки” перетворюються на нікчем і маніяків, що лупцюють себе на могилах власних матерів. І бути б “Вершині” феміністичним памфлетом, якби не головна героїня – слабка, нервова, змучена (але й переконлива Елізабет Мосс), на тлі якої навіть і Туї виглядає витесаною з кам’яної брили.
Джейн Кемпіон колись вже розказувала історію про екзотичні краї – тоді ми отримали чарівне “Піаніно”. Цього разу історія про втрачений рай знята куди категоричніше і зліше: тепер людські драми в своїй огидності і близько нерівня величним краєвидам навколо. Дуже майстерно і, на жаль, життєво: навіть мудра й загадкова ДжіДжей, така схожа на саму режисерку, тут навряд чимось серйозно зарадить.
_________________________________________
 |
“Утопія” (“Utopia”, 2013-2014)
Робити римейк цього серіалу вже зібрався Фінчер – так можна анонсувати британський міні, хоча все найкраще за себе він говорить сам – і як говорить! Скажена операторська робота, кислотні кольори в кожному кадрі, вкрай влучний саундрек, головоломний набір героїв і сюжет, який навіть у переказі схожий на галюцинації сценариста-наркомана: є культовий комікс, “Утопія”, а є рукопис його продовження “з усіма на світі таємницями”, який і потрапляє не в ті руки – до компанії фріків всіх мастей.
Темношкірий програміст-невдаха, хвора дипломниця, 11-літній підліток з непомірними амбіціями, донька генія, який і створив горе-комікс – це персонажі зі “світлого” боку. За темний же відповідає товстун, а заразом і машина для вбивства Арбі, його помічник в костюмі і з чайною ложечкою (для чого вона?), а ще організація “Сіть”, в контексті якої постійно згадується про російський грип, МІ-5 і нелюдські катування.
Феєрична конспірологія перемножена на стилістику коміксів, традиції англійського детективу і англійської же ядучої іронії – на виході “Утопія” постає віртуозною драмою в стилі ейсід-екшн. Щось таке.
Так, другий сезон (ну як сезон – шість серій) дещо слабший, але ж варто зважати на те, що найекзотичніші продукти приїдаються найпершими. Хоч це все і не про “Утопію”, яка має всі шанси залишитись одним із найяскравіших кіно-спогадів останніх років. Стильно і сильно. Ух!
_________________________________________
 |
“Хетфілди і МакKої” (“Hatfields & McCoys”, реж. Кевін Рейнолдс, 2012)
Практично взірцевий історичний міні-серіал каналу History, заснований на реальних подіях і з залученням підзабутих, але серйозних акторів: Білла Пекстона і Кевіна Костнера, для якого непроста роль “Диявола” Енса стала кращою якщо й не з часів “Танців з вовками”, то від зйомок у “Dragonfly” напевно.
Історія не так навіть і ворожнечі між двома фермерськими сім’ями з Вірджинії і Кентуккі кінця позаминулого століття, як просто якоїсь тваринної ненависті, що настільки ж нагадує “Ромео і Джульєтту” (є подібний сюжет), наскільки і “Банди Нью-Йорка”. За десять років ворогуючі сторони вбили з десяток членів обох сімей, ще з десяток були травмовані, і вгамовувати це все довелось мало не внутрішнім військам.
Не “просвітницький” телефільм, а таки драматичний серіал, три серії якого легко перевершують занадто затягнутий “Дедвуд” в купі з “Пеклом на колесах”, під кінець все більше нагадуючи коенівску “Справжню мужність”, коли архаїчні, глибинні імпульси беруть гору над доцільністю і розважливістю.
Більше десятка номінацій на “Еммі”, великий резонанс і відсвіження слави колишніх кумирів мільйонів – “Хетфілди і МакКої” надовго залишаться яскравим прикладом того, що саме і в цьому жанрі (“передуманому” вестерні), і в цьому форматі варто робити, аби зірвати глядацький куш.
_________________________________________
 |
“У плоті” (“In the Flesh”, реж. Джоні Кемпбелл, 2013-2014)
Якщо й існує безкінечно “втомлений” жанр, то це точно зомбі-апокаліпсис. Ми бачили і фільми Ромеро, і “28 днів потому”, і “Зомбіленд”, і “Ходячих мерців”, і навіть “Операцію “Мертвий сніг” – ну чим нас тут ще здивуєш і збадьориш?
Виявляється, є спосіб: треба зняти міні-серіал в два сезони (три і шість серій відповідно) про селище Роатон і розказати не про те, що відбувається після епідемії і під час катастрофи (ті, хто врятувався, проти тих, хто ожили), а про “після-після”: коли багатьох зомбі, які ще нещодавно кидались на всіх без розбору, згідно з урядовою програмою реабілітують, ще раз оживлюють і повертають в суспільство.
І тут, вочевидь, не може обійтися без цілого комплексу непростих проблем. Погодьмося, перед нами найвищого ступеня нахабності перелицювання жанру. Нахабності і свіжості.
Хлопець Кірен – з тих, хто повернувся. Він намагається адаптуватись, зійтися з батьками і сестрою, але це не аж так просто, якщо ти періодично і раптово згадуєш, як їв чийсь мозок. Хороший трюк: розіграти фантастичне припущення, аби, насправді, поговорити про щось геть інше – про нетерпимість, ксенофобію, фанатизм, дискримінацію, масові психози; зняти, отже, соціальну драму. Сценаристи розійшлись не на жарт: Кірен до всього ще й гей. Хоча і не так важливо, на СНІД тут натякають чи на расові забобони – головне, що відірватись неможливо. І навіть якщо не буде продовження, не страшно: свою порцію приголомшливого кіно-задоволення британського розливу ми отримали.
_________________________________________
 |
“Порожня корона” (“The Hollow Crown”, реж. Річард Ейр, Руперт Гулд, Теа Шеррок, 2012-2015)
Якщо й існує плідна протилежність режисерській манері “Вовчої зали”, то це, без сумніву, “Порожня корона” – проект BBC з екранізації не надто славетних “історичних хронік” Шекспіра. Феноменально близькі до тексту і виконані різними режисерами (що тут, безперечно, плюс), ці екранізації не лише показують, як все це бачив письменник №1, але й дуже точно співпадають з тим, як все те уявляємо собі ми. Вкрай точне попадання, і вашим, і нашим.
Перший сезон, де були чотири серії, нині приріс другим, трьохсерійним (“Війна Троянд”): історію середньовічної Англії ми простежуємо крізь призму життя Річарда ІІ, типового короля-марнославця, якого скидає з трону його ж кузен, Болінгброк (Генріх ІV), аби колись, після років громадянської війни, передати владу сину Хелу, Генріху V; у новому сезоні побачимо також Генріха VI і Річарда ІІІ.
І могло б це здатись занудним перерахунком великих і ницих правителів чужої історії, якби не актори, що їх грають. А там – на хвилиночку! – і Джеремі Айронс, і молоді талановиті Бен Вішоу з Томом Старріджем, і навіть сам Камбербетч. З’явиться і Джуді Денч з Хью Боневіллем – свято, а не кастинг.
Найкращі традиції англійського театру, принцип “нічого зайвого”, виважені, але віртуозні режисерські рішення – якщо про екранізації “Гамлета” можна сперечатись безкінечно, то тут вже все ясно: тема фактично закрита.
_________________________________________
 |
“Артур і Джордж” (“Arthur & George”, реж. Стюарт Орм, 2015)
Далеко не найвідоміший і не найкращий (хоча відверто слабких там просто і нема) роман славетного британця Джуліана Барнза, екранізований середньої руки режисером, та в результаті – дуже хороший детектив “з людським обличчям”, сильний якраз своєю традиційністю.
Ну і обличчя там ще ті: сам Артур Конан Дойл, вже відомий письменник, який, бажаючи випробувати відпрацьовані на папері холмсівські прийоми і перевірити силу фантазії, береться допомогти Джорджу Едалджі. Той – провінційний юрист,парс-напівкровка, якого звинувачують у вбивстві худоби в околицях Бірменгема. Вочевидь, звинувачують ( і саджають також) несправедливо, але інертність пізнього вікторіанства, слабкого на расову дискримінацію, монструозна, і серу Артуру доведеться виступити чи не проти всієї Англії.
З одного боку, все більш-менш передбачувано: зробити з зороастрійця розсудливого раціоналіста, а з автора книг про найрозумнішого сищика усіх часів нервового джентльмена, який не цурається адюльтерами, але який, врешті, все ж змушений буде розвести літературу і життя.
З іншого, це добре працює, й ідею з поверхні – Дойл як Холмс – Барнз, а за ним і Орм розігрують, як по нотам. Ну й непересічний погляд на вікторіанство, яке віддавна є повноцінним трендом – не карнавальна територія постмодерну, а таки болото: цвіте, але і відгонить від нього все більше смертю. Важливий серіал, “з головою”.
ФОТО ТИЖНЯ
