Владислав Троїцький – режисер, продюсер, драматург, засновник та керівник театру “ДАХ”, фестивалю “Гогольfest”, етно-хаус гурту “Дахабраха” та фрік-кабаре “Dakh Daughters”, в рамках Porto Franko Gogol Fest він поспілкувався з франківцями. Більш ніж годину режисер спільно з аудиторією розмірковували про життя і смерть, про “вбивство” часу та пошук сенсів, Франківськ та місце сили. “Галка” наводить розшифровку “лекції питань” Влада Троїцького в Івано-Франківську.
Читайте також: У Франківську в "собачій будці" показали культову виставу театру ДАХ (ФОТО)
Не люблю слово «лекція», хоча сам колишній студент, і не одного ВУЗу, але тим не менше… Це, скоріш, буде розмова. Хочеться розмову, хочеться торкнутися тем, поділитися своїми міркуваннями з Вами і поставити запитання.
Для мене життя складається фактично з питань. Як тільки бачиш, що людина знає відповіді, в ту ж мить підозрюєш, що, скоріш за все, це брехня. Питання породжує питання. Світ безкінечний. Кожен день дає дивовижні відкриття, дивовижні досвіди. Питання в тому, наскільки ти готовий цей світ в його різноманітності приймати. Наскільки ти готовий взяти відповідальність за своє життя, не чекати інфальтильно, що хтось вирішить твої проблеми, не скаржитись: президент не той, міністр культури не той, мер не той, грошей немає, люди не розуміють. Виправдань, чому я нічого не роблю, безліч. Та прийде пора і за тобою прийдуть, скажуть – тобі час. А потім Бог тебе спитає – як взагалі було? А ти: та..там… і знову про президента, гроші. «Ок, – скаже Бог, – а ти сам що?». І на це питання – а ти сам що – незалежно від того віруюча людина чи ні, потрібно буде відповісти.
Інша річ, що ми живемо, як безсмертні. Ми себе дуже сильно дистанціювали від смерті. Смерть – це така штука, майже непристойна. Ти не знаєш, як з цим бути. Коли сам в це потрапляєш, коли помирає близька людина, коли потрапляєш в це середовище моргів, цвинтарів і цього всього трешу, ти розумієш, що не маєш розуміння того, як маєш себе поводити. Ми втрачаємо сакральність тем, розуміння того, що це частина нашого життя. І в цю мить дистанціювання ми нанизуємо на себе уявлення безсмертного: я, звичайно, помру, але не зараз, точно не завтра, точно не через місяць, точно не через рік, а тому я можу рішучий крок відкласти – “а, та на наступному тижні”. І це мікровідкладення перетворюється в величезне «ніколи». І потім виходить дивовижна штука: жила, жила людина і померла.
Що відбулося у вашому житті за останні півроку, щоб за це не було соромно? Якщо тверезо і відсторонено глянути, то, мабуть, не багато. От в соціальних мережах в тебе 30, 40 тисяч лайків, скількись там тисяч перепостів, це, звичайно, досягнення твого соціального життя, але найчастіше – це симулятор. Людина знаходиться в тотальному страху, що може щось пропустити і при цьому все пропускає. Пропускає дароване життя.
Тому «Місце сили: wake up» це wake up – тут і зараз. Прокиньтесь. Підніміться.
Для Франківська фестиваль – це ін’єкція мистецтвом. І я насправді думаю, що в цьому є великий потенціал. Не настільки від команди «Гогольфесту», «Порто Франко», Держипільського, Григоріва…, а все залежить від Вас. Наскільки для Вас це актуально, важливо, і важливо щосекундно.
Раб чи біс, називайте його як вам завгодно, що в нас сидить, говорить: слухай, чого ти метушишся, навколо такі люди, ліниві, жлоби, корупціонери, злодії, ти нікому не потрібен. І це дозволяє тобі сказати, ну якщо я нікому не потрібен, я нічого не робитиму, краще «повтикаю» кіношечку, книжечку почитаю… Але на серйозну книжечку сил теж немає, бо думати потрібно.
Я от себе інколи ловлю на думці, що починаю читати серйозний роман і раптом розумієш, що є спокуса зайти подивитись що ж там в інтернеті, яка там новина. А потім розумієш, що ж я за дурню роблю, зайшов в інтернет і години як не було. І що ти там прочитав? В голові нічого не залишилось. Абсолютне вбивство часу.
Вбивство часу. Вживана фраза – вбити час. Але це ж єдине, єдине, що у нас є. Це найдорожче. Ось у тебе є секунда, година, півгодини часу і ти думаєш, як їх убити. Розумієте, яке в цьому божевілля! Я думаю про те, як вбити найдорожче, що в мене є. Бо для того, щоб не вбивати час, потрібна праця, зусилля.
Завжди біс всередині нас постійно шукає виправдання: вчителі не ті, освіти немає, грошей немає. Тут немає технологій, методологій, що з ним робити. Раніше з цим намагалась боротись релігія. Вона тобі розповідала певний ритуал, давала дорожню карту, як чинити зі своїм духовним, душевним світом: посповідався, причастився і так далі. Слава Богу, є ще люди, для яких це працює, але все-таки це проходить внутрішню ревізію. Зараз же особливо молоді люди вже не можуть взяти цю технологію собі на озброєння. І що робити?
Ти залишаєшся сам на сам з такими сакральними сенсами: що таке моє життя, і ще дурне питання сенсу життя, що я тут роблю, чи потрібен я комусь? Зрозуміло, що такі питання їх не дуже хочеться ставити. Запитаєш, заглянеш в безодню всередині себе, а там таке… Думаєш, що краще не треба, краще знову розслабитись, Фейсбук, повисіти-потусити, і знову, як співає мій друг Олег Скрипка «йде за роком рік, і ось знову сьогодні середа».
На що опиратись? Насправді, на це питання ти щодня шукаєш відповідь. І це щоденне заглядання в безодню, це крок, як новий світ, з яким ти стикаєшся. Це питання, до якого можна ввімкнути мізантропію «я все знаю», чи цинізм. І тебе все провокує саме на таку реакцію. Медіа нав’язують тобі такий стан, що взагалі краще не жити: катастрофічна свідомість, катастрофічне кодування, глобальне потепління, терористи, Росія, в Європі емігранти. Йде така хвиля кодування на катастрофу, що людині потрібно щось робити. А що з цим робити, якщо тебе і твоє майбутнє проектують на те, що буде все хріново.
Як з цим бути? Ти ж людина. А якщо в тебе немає таких захисних механізмів по типу релігійних? Як з цим бути, якщо в тебе немає цього захисту? Де знайти інше? Як знайти в собі стержень? І людині наодинці дуже складно це зробити, особливо, коли душу роздирають сумніви. Тобі потрібна опора. Дай Боже, якщо у тебе вистачає стержня. Але людина буває слабкою. І тут важливо знайти іншого. Очі іншого. Душу іншого. Іншого, на кого можна покластися.
Чому так популярні секти? Бо туди приходять люди і їм говорять, що їх готові вислухати. І наче говорять про правильні речі, про любов, про Бога. Все це чудово. Але це абсолютизується в капсулу свідків Єгови, чи ще чогось. І далі тебе, як особистість, нестає. Тебе змиває.
А як зберегти себе, свою самість і при цьому знайти опору в іншому? Питання. Як це шукати?
Я для себе певні шляхи знайшов – навчитись вірити людям.
Зазвичай, коли навколо тебе формується катастрофічне очікування, тебе кодують на те, що твій візаві щось погане замислив, хоче тебе поюзати. Щоб зламати цю зону недовіри, а вона може бути така ж благосна, як в Європі, хоча, ви розумієте, що там так само. Там тобі говорять, що всі відкриті, але спробуй ввійти в реальний контакт з людиною, – “дулюшки”. Людина так само не підпускає, так само закрита. І насправді одна з серйозних проблем Європи зараз – це очікування, що завтра буде гірше, і воно є тотальним. І на цьому працюють всі ці праві і ліві популісти, “Трампи”, “Лямпени”, австрійські хлопці, феномен Путіна… Я їздив багато, тому знаю.
В Україні зараз є дивовижний момент – як не парадоксально при всьому треші, в якому живемо, є серйозне очікування, що завтра буде краще.
І це не «маніловщина». В Гоголя є роман «Мертві душі», там є такий персонаж Манілов, котрий говорить, що у нього буде все краще, і міст побудуємо, і так далі. Зрозуміло, що нічого не буде робитися, це і є «маніловщина». Так ось в Україні зараз, окрім цієї «маніловщини», є ще й тверезі оптимісти, ті люди, які розуміють, що хтось не прийде і за них не «порішає». Ніхто нічого не порішає, це однозначно. Ніякий Петя, Арсеній чи Євген. Це ілюзія, що хтось буде вирішувати щось у вашому житті. Ви самі господарі свого життя. Тільки ми самі можемо формувати стратегію власного розвитку. І далі нав’язувати їх їм, ставити перед фактом, щоб вони в це влились, за можливістю, навіть присвоїли. До речі, останнє й відбулось у Франківську.
Фестиваль і його дивовижний потенціал, його майбутнє в тому, що Франківськ від адміністрації з усіма тараканами – там було купу нюансів, недовіри, але, тим не менше, зміг подолати ці внутрішні відцентрові сили і присвоїти цю історію. Можливо, ще залишилися люди, які ще не готові сісти за один стіл, бо один в горошок, інший в смужку, а горошок і смужка не можуть сидіти поруч. Але фестиваль показав, що на одному вони можуть зійтись. Особливо на фоні культури і мистецтва. Культури в більш широкому розумінні, як універсальної сфери єднання з людьми, яка перетворює як місто, так і вас самих. Запустити ефект позитивного зворотного зв’язку – коли процеси, які ти ініціюєш, позитивно і мобілізаційно впливають на тебе, ти докладаєш більше сил, знань і відбувається його розвиток.
І тут, у Франківську, саме це відбулося. Зараз важливо, щоб це не стихло. І у вас є в цьому плані більший потенціал, ніж у Києві, чи у Львові. Здавалося б, менше місто, менше ресурсів. Але тут немає снобізму Києва – ми такі просунуті, сучасні, і львівської експлуатації вчорашнього дня – весь такий туристичний, кав’ярні, цукерні, памятник ЮНЕСКО, але немає модернової свідомості, те що формує завтрашній день, все красиво, але що далі, який наступний крок, що, окрім туристичного атракціону, формує мешканців цього міста?
Франківськ може бути дуже дивовижний. Це такий же феномен, який відбувся у літературі: раптом звідкись народилось абсолютно дивовижне явище. Це індивідуальності. Але, зрозуміло, що вони росли на чомусь, не з нуля ж з’явилися ці письменники. Значить, була база внутрішньої гордості, не гордині, а гордості, розуміння своєї самобутності, але при цьому відкритості до світу.
Ці дві речі, якщо їх поширити на думаючу частину міста, це може бути небагато людей, тисяча, півтисячі людей, то це спрацює. Все залежить від кожного з вас. Питання в тому, наскільки ви готові до цього wake up? Наскільки ви готові використовувати це місце сили, яке завдяки вам і «Гогольфесту» зародилось. Наскільки ви готові взяти на себе цю ношу і нести її в радість?
ФОТО ТИЖНЯ
