Зараз Ігор Гайдачук лікується в Центральному київському госпіталі, повідомляє волонтерка Наталя Перцович.
У свої дев’ятнадцять хлопець пройшов Волноваху, Маріуполь, Авдіївку.
Ігор родом із Тлумача на Івано-Франківщині. Вступив до університету, хотів стати інженером. Проте вже 14 квітня 2016 року, в день народження, замість того, щоб задувати свічки на святковому торті, підписав контракт, а вже 11 листопада отримав поранення під Авдіївкою, пише Бліц-інфо.
Реквізити для допомоги:
Карта Приватбанку
5168 7573 16 69 79 13 Чайківська Галина Олександрівна (мама)
Про Ігоря Гайдачука навіть писали на сайті Міністерства Оборони:
“Тіло заціпеніло, кожен м’яз нив і болів від напруги. Шлунок зводило голодними судомами. Другий день після того, як ворог у Новотроїцькому засік наші позиції, над головою Ігоря свистіли кулі. Разом із кількома товаришами він опинився в епіцентрі перехресного вогню. Залягли у вирву, утворену вибухом, й чекали, розмовляли, аби не думати про те, чим все закінчиться. Приклавшись лобом до холодного чорнозему, хлопець вдихав щось невловимо рідне. Здавалося, що земля під ними тремтіла, прогиналася і, немов турботлива мати, пригортала до себе й заколисувала. Раптом все стихло. Ще за хвилину здійнявся галас.
Мов із туману хтось вигукнув: «Наші!»-так пригадує свій перший бій солдат Ігор Гайдайчук.
Після навчального центру в Яворові у складі 72-ї окремої механізованої бригади прибув на місце служби до Волновахи, згодом підрозділ передислокувався до Маріуполя. З перших днів хлопець дізнався, що таке обстріли — вони просто не припинялися.
Найгарячіше було в Авдіївці. Українським захисникам прифронтового містечка довелося побувати в найжорстокіших боях. Ігор брав участь у багатьох із них.
— В Авдіївці ворог був у декількох десятках метрів від наших позицій. Перекидувалися гранатами, мов вечірніми вітаннями. Складність полягала в тому, що позиції доводилося займати в бою, ніхто нормально не встигав окопатися, тож просто перебігали з місця на місце. Ворог підходив ближче — підходили і ми, — розповідає Ігор.
А між постійними перестрілками бійці заступали на чергування, пильнували позиції, будували бліндажі.
Особливо важко переживав Ігор втрату побратимів. Та війна є війна.
— Спочатку було страшно, але потім звикаєш. Минає час, і на постріли й вибухи не звертаєш уваги. Ось я, наприклад, кросворди полюбляю розгадувати й книги про Римську імперію читати. А те, що поруч ворог «шумить» — ну й нехай, — жартує Ігор.
Так, йому є що пригадати. Були різні бої, але згодом всі вони стали звичними, буденними… Стріляв ворог, наші стріляли у відповідь.
З теплотою згадує Ігор своїх товаришів. Рота — це також його сім’я. Хоча всі вони такі несхожі за віком, за вподобаннями, характером або статусом, але є те, що їх об’єднує — вони боронять свою державу ціною власного життя.
За час своєї служби Ігорю Гайдайчукові довелося спілкуватися з багатьма місцевими жителями. Далеко не всі з них патріоти і підтримують українських військових, утім, проукраїнські погляди переважають.
Ігор неохоче розповідає про поранення. Але навіть це робить з усмішкою.
— Це сталося 11 листопада. Вийшов виконувати завдання, зайняв позицію, глянув у приціл — і почалося… Кулі свистіли бджолиним роєм. Спочатку одна влучила у бронежилет, я впав, хотів відповзти, аж раптом відчув, як друга упів’ялась у ногу. Одразу забрали до госпіталю в Авдіївці, де зробили операцію, бо стікав кров’ю. Згодом потрапив до Красноармійська, звідти до Дніпра, а тепер набираюся сил в Одесі, — розповідає Ігор Гайдайчук.
Життєрадісний і непосидючий, він не переймається своїм пораненням, бо впевнений, що невдовзі обов’язково повернеться до війська, побратимів, аби й надалі захищати свою державу.
З підлітковою безпосередністю молодий воїн ділиться враженнями і світлинами з передової. Усміхаючись, розповідає, як граната з РПГ залетіла в окоп, де він був з товаришами, і нікого не зачепило. А ще милується яскравою пташкою серед розрухи на фото, яке зробив після чергового обстрілу.
Не приймає юнацьке серце хаосу й руйнувань, принесених в його країну війною, а тягнеться до тієї відчайдушної маленької пташинки, як до надії на мир.”
ФОТО ТИЖНЯ
