“Коли приходиш до пацієнтів й усміхаєшся, то в них зразу позитивний настрій”, – Еммануель Нвобу, франківський лікар з Нігерії

Еммануель  Нвобу – клінічний ординатор  в університетській лікарні на Короля Данила, його спеціальність – гастроентерологія. 

Також працює  тренером  у спортивному клубі «Street Gym».  На початку липня брав участь у богатирському турнірі «Найсильніша людина Прикарпаття» у Косові. Зайняв шосте місце серед одинадцяти спортсменів.

Приїхав на навчання до Івано-Франківська з Нігерії приблизно 8 років тому. Про своє життя в нашому місті Еммануель  Нвобу розповів у інтерв’ю для Galka.if.ua.

– Чому Ви вирішили приїхати навчатися саме до Івано-Франківська?

– Коли я закінчив школу, думав, що  треба кудись далі іти.  У мене були знайомі тут. Розпитував їх, дізнавався про університети і вирішив приїхати сюди.

Спочатку думав про англомовні країни. Потім подумав, що зможу навчитися української, якщо потрібно. Я знав англійську, трохи французьку. Завжди любив мови. Але сюди приїхав без нічого, знав лише «так» і «ні». Це перші слова, які я вивчив.

– Важко було вивчити українську? Хто Вам у цьому допомагав?

– Спочатку був підготовчий факультет, де навчали української. Але більше вивчив завдяки друзям. Я жив у третьому гуртожитку на Мазепи. Коли ми почали навчання, то там були разом українські й іноземні студенти. Це допомогло вивчити мову швидко. А зараз такого нема – українські студенти й іноземці живуть окремо.

Саме навчання в нас було англійською мовою. Тільки зараз, коли працюю в лікарні, я користуюся українською, тому що потрібно спілкуватися з пацієнтами.

– Яким було ставлення до вас в університеті?

– Коли я навчався, було гарно,  була спільна мова між українцями й іноземцями. Вони хотіли знати мову і дізнатися про наші країни, а ми теж хотіли знати, як усе робиться тут. Ми один одному допомагали. У мене багато хороших друзів з університету, з якими я досі спілкуюся.

– А як ви вивчили англійську мову? Вона всюди є у школах?

– Так, з дитинства.  Це основна мова у країні. У нас є три основні мови – хауса, іґбо, йоруба. Але між трьома людьми треба знайти одну мову, тому вони розмовляють англійською.

– В Україні не аж так добре знають англійську?

– Зараз набагато краще, ніж тоді, коли я приїхав. Тоді було, що на вулиці хотів щось спитати, кажу чекай: «Hello, hello!».  А вони нічого не розуміють.

Зараз дуже класно, що багато молоді  вивчило англійську. І через те, що ближче до Європи, багато людей вже були в інших країнах, знають що треба знати мови.

– Як вам взагалі місто Івано-Франківськ? Що вам подобається тут, а що – ні?

– Дуже спокійне місто. Мені подобається, як тут люди живуть. Ніхто нікому не заважає. Якщо ти собі ходиш, ніхто тебе не ображає.

Що мені не подобається – у країні лікареві платять замало грошей. Думаю, треба трохи підняти зарплату, тому що лікарі дуже допомагають людям.

– У вас на батьківщині кращі умови роботи лікарів?

– Так, зарплата трохи краща.

– Важко було звикнути до життя в Івано-Франківську? До іншого,ніж в Нігерії, клімату, наприклад.

– Чесно сказати, я вже не пам’ятаю. Після 5-6 років  вже адаптувався, я не мерзну. Тоді я сам цього хотів, тому готувався до цього.

Мені було 17, коли я сюди приїхав. Перші два роки було важко.  Не знав, як у магазині знайти молоко чи  вівсянку. Якось ми шукали томатну пасту і не знайшли, бо не знали, що вона має таку назву, а ми шукали за іншою.

А зараз все – як вдома. Звичайно, фруктів є менше. Дуже сильно скучаю за манго.

– Часто Ви буваєте вдома у Нігерії?

– Ні. За вісім років я там був тільки раз, чотири роки тому. Звичайно, сумую за домом. Але треба робити щось для кращого життя.

– Ким працюють Ваші батьки?

Моя мати викладачка англійської мови, а тато –  землемір. Мама в місті Енуґу, вона часто викладає англійську в різних містах. Я жив у місті Овері, тато теж там.

– Ви одразу хотіли бути лікарем? Чи, можливо, Вас батьки переконали?

– Ні, не батьки. Вони сказали «Роби те, що сам хочеш». Спочатку думав стати інженером. Я подивився на Нафти й газу, на медичний університет. Побачив, що мені більше підійде бути лікарем.

– А чому саме гастроентерологія?

Подивився, що   гінекологія – це точно не моє, травматолог – може бути, але подумав, що гастроентерологія – це  мені більш цікаво. Тим більше, багато гастроентерологів немає. Думав, що, може пізніше буду працювати у спорті як dietitian (дієтолог- ред.)  – приписувати їжу для занять і лікувати людей з проблемами шлунку. Я бачив, що між гастроентерологією і спортом є щось спільне.

– Давно ви займаєтеся спортом?

– Почав уже тут. На заняттях з фізкультури побачив, що мені це подобається. З першого курсу, потрохи, тренуюся. Вдячний власнику залу, що допоміг мені влаштуватися на роботу тут.

– Які ваші враження від роботи лікарем? Як давно ви працюєте?

– Зараз буде два роки, відколи я працюю клінординатором, скоро  матиму диплом.

Приємно, коли іноді виходиш на вулицю і бачиш свого пацієнта, посмішка від нього дуже класна.  Ти розумієш, що людина рада з того, що ти їй допоміг.

Іноді люди в лікарні питають, чи я тут буду постійно.

– Як пацієнти ставляться до вас?

По настрою. Це зрозуміло, що така робота лікаря. Сьогодні людина приходить з хорошим настроєм, завтра з поганим. Помітив, що коли приходиш до пацієнтів й усміхаєшся, то в них зразу позитивний настрій.

– Плануєте далі працювати в Івано-Франківську?

– Зараз точно не скажу. Маю подякувати моїм колегам, які мене підтримують на цій роботі.

Зарплата не як для лікаря. Не думаю, що зможу жити з такою зарплатою. Залежить, що буде  у майбутньому.

– У вас тут є сім’я чи стосунки?

– Є дівчина. Українка. Вона найкраща людина на світі. Разом ми майже два роки.

– А її батьки підтримують ваші стосунки?

– Так, підтримують. Вони дуже хороші люди, я радий,знайомий з ними.  Що в моєму житті є такі люди. Менше за домом скучаю завдяки їм.

– А Ви ще десь були в Україні, крім Івано-Франківська?

– Люблю Львів. Але Івано-Франківськ  кращий для життя, тут спокійніше.  У Львові цікаво ходити на екскурсії, через тиждень тобі набридає, це таке туристичне місто.  Був у Тернополі, Києві. Був у  Харкові, але там не дуже приємно –  всі розмовляють російською мовою. Звичайно, я розумію російську, але не говорю, тому було важко. В інших країнах ще не був.

– Знаю, що ви були на програмі каналу «Галичина» про музикотерапію. Можете  трохи розповісти про це?

– Музикотерапія – це про те, як допомагати людям музикою. Ми говорили про те, що різна музика має різний ефект для людини. Хтось любить рок, хтось класику. Але класична музика допомагає мозку працювати нормально.  Ця тема була, тому що моя колега Віра Богданівна професійно співає оперу, має музичну освіту. А я граю на гітарі та піаніно.

– Ви були на турнірі богатирів у Косові? Часто берете участь у таких змаганнях?

– Це було перший раз. Потрапив туди через Вову Пиндуса та Андрія Мельника, які зі мною працюють. Ми разом поговорили про це посміялися, а потім я вирішив спробувати, почав тренуватися.

Там було п’ять вправ. Аксель вийшов нормально, до 120 кілограм. Гантелі також вийшло підняти. Камінь – більш-менш, але до 140 кілограм не вийшло.  Тягав машину, на один раз зробив. Для першого разу непогано.

– Будете ще брати участь у таких конкурсах?

– Зараз не маю відповіді на це питання. Трохи відпочиваю. Зараз  треба думати про майбутнє.

Розмовляла Людмила Баран

Фото – Юрій Валько