Роман Луцький – артист драми франківського драмтеатру, який віднедавна активно знімається у фільмах та серіалах. Побачити його можна не тільки у численних виставах, наприклад, «Солодка Даруся», «Нація», «Занадто одружений таксист», а й у кіно «Брати», «Параджанов» та серіалі «Століття Якова». Тисячі глядачів відкрили його талант для себе у першому українському фентезі «Сторожова застава», де він зіграв веселого та безстрашного богатиря Олешка. Завдяки цій ролі Романа заслужено називають одним із найперспективніших акторів.
В інтерв’ю «Галці» він розповів про курйози під час зйомок фентезі, як опановував фехтування, верхову їзду та бився із кам’яним Големом. Дізнались, де актору найкомфортніше виконувати роль, чи планує переїхати у столицю та що б змінив в Івано-Франківську.
– Після виходу у прокат «Сторожової застави» про фільм та вас, як виконавця однієї з головних ролей, не пишуть та не говорять хіба ліниві. Чи очікували такого ажіотажу та чому?
– Ажіотаж я очікував, але не таких масштабів. Можливо, продюсери до цього готувалися. Перш за все, це завдяки жанру, який не властивий Україні. Він поширений тільки в літературі, а не кіно. Фільм актуальний.
– Чий відгук про фентезі був для вас найприємніший?
– Звичайно, глядачів. У Фейсбуці тепер мільйон глядачів додаються, дякують. Це приємно. Критики розберуть фільм з професійної точки зору, зі свого польоту, а ми зробили це не для критиків, а для глядача. Всі теми, які звучать, перегукуються із сьогоденням, тому людям зайшло.
– Дружині сподобався?
– Ми ходили у Франківську й підтримали цей фільм квитком. Їй сподобалось те, що зробила Україна. Звісно, глядачі мінімальні погрішності знаходили. Дружина на це каже, що глядач ніколи не шукає погрішностей у голлівудському фільмі, а просто його споживає, а от якщо це український продукт, то погрішність треба знайти. Не треба гостро акцентувати на цьому, ми ж вчимося. Загалом фільм робила українська команда, українські актори, це вже потім трохи допомагали індійські аніматори.
– На вашу думку, чому варто подивитися перше українське фентезі тим, хто ще цього не зробив?
– По-перше, треба підтримати українське. По-друге, квитки не такі вже й дорогі. По-третє, орієнтуватися в українському кіно треба. І головне – це якісне кіно.
– Розкажіть про зйомки «Сторожової застави». Що було для вас найважчим?
– На зйомки очікував 2 роки, після кастингу майже забув про цей проект, але мені все ж передзвонили. Фільм знімався 52 дні і був поділеним на два блоки. Перший знімали на Франківщині, а другий – у Київській області, де була основна локація «Сторожової застави». Також знімали у Чернігівській області річку Остер, Коростишівський кар’єр. Для мене це було одне дихання. Якщо процес цікавий, то воно так є. А потім залишається ностальгія, таке «ух ти, це вже закінчилось?».
Було важко у технічному плані. Хоча я не люблю говорити про свою професію як важку. Якщо мені важко, значить треба її змінити на ту, яка б була не те що легкою, а приємною. Загалом це класно. Якщо я долаю якісь труднощі, то я відчуваю, як зростаю. Це стосується фехтування, яке не притаманне тому, що викладають у театральному інституті.
А у мене, до речі, диплом «актор театру та кіно». У нас не вчать, як жити перед камерою, а про фехтування говорять в загальному. Коли ми розробляли проекти боїв, то врахували, що у слов’ян та азіатів різна техніка бою. У фільмі слов’яни та половці бились по-різному. Ми побачили цікавий результат. Також від мене вимагалася верхова їзда, тому я записався до школи, вчився впевнено триматися на коні. У Києві вивчав фехтування. Вкладав час і гроші, щоб себе у цьому підтягнути. Можливо тут був присутній перфекціонізм. Я завжди аналізую свою роботу і бої мені сподобалися. Та ще є чого вчитися та куди рости. М’язова пам’ять все це пам’ятає, але все ж навики потрібно завжди відновлювати.
– Як працювалося із професійними каскадерами? Кажуть, вони знімались у фільмі «300 спартанців».
– Коли знімали другу частину фільму «300 спартанців», то на масові бої запросили людей з різних країн, наприклад, Австралії, Нової Зеландії, Великобританії. На зйомки позліталися самі вершки. Це про щось говорить.
Завжди перед якимись трюками мене запитували – я це буду робити чи каскадер. Був момент, де я б міг травмуватися. А це означає відкладення зйомок на певний час. Це проблема. Цікаві моменти я все ж забирав собі. Я фізично здоровий, вважаю себе підготовленим, витривалим. Наприклад, коли кам’яний Голем мене вдаряє і я відлітаю у воду, то це були пневматична помпа, яка вистрілювала і мене відносило на приблизно 6 метрів. Каскадери цю сцену відпрацьовували, але я ризикнув. Я хотів політати, адреналіну, хоча страх був присутній.
– А як знімали сцену із графічним велетнем кам’яним Големом?
– Був умовний Голем, який переміщався. Я дивився на конкретні точки на штативі. Ми відпрацювали географію мого бою та мої трюки, а тоді накладався Голем у графічному варіанті. Мені результат дуже сподобався, бо він був вимучений. Коли це знімали, на вулиці було 37 градусів тепла. Була спека, мій шкіряний костюм був як термос, шкіра обгоріла. Я бігаю, валяюся по піску, а знімальна група без футболок ходить. Пісок заходив за наручні. Технічно було важко. Але я вже тоді був налаштований на результат і хотів викластись на повну. Я не міг себе підставити як актора, не те, що когось. Це мотивувало мене.
– Курйози траплялися під час зйомок?
– Я поцілувався з деревом. Ми знімали момент, коли я забрав Вітька у епізоді з половцями. Повз мене їхала машина з камерою, кінь забоявся повернути, куди мав, і я побачив перед собою дерево. А ще я добряче отримав мечем. Це не є нормально, але всяке трапляється.
– У реальному житті ви схожі на свого героя?
– Зараз кіно тяжіє до типажності. Навіть якщо я відкриваю книгу з акторської майстерності американського автора, то він радить таке: якщо ви сидите у барі і бачите продюсера, вам необхідно познайомитись з ним, запропонувати випивку, поводитись максимально природно. Якщо на кастингу ви натягаєте на себе якусь роль, то він може зрозуміти, що помилився і взяв не того. Увагу звертають на типаж, на поведінку. Відбиватись треба від актора. Тому, в Олешка є щось від мене, а у мене – від нього. Звісно, актори мають перевтілюватися, бо я не геть зовсім як Олешко, щось своє додав, щось підкреслив.
– Нещодавно герої «Сторожової застави» прогулювались у столичному метро. Як люди відреагували на флешмоб і які враження залишилися у вас?
– Люди були в шоці. Учасники київського хору, який записував музику для кіно, були одягнені як звичайні люди. Вони почали сходитися і співати. Перехожі спостерігали з великою цікавістю, підходили і отримували листівки з хештегом #укінонаметро. Всі вже були у курсі про фільм.
– Як вдалося поєднувати роботу у франківському театрі та зйомки фільму?
– Я раніше не міг виспатися у поїзді, а пізніше зрозумів, що це частина моєї роботи. І я звик до цього. На якість вистави інші актори виконували мої ролі, а на якісь я був змушений приїжджати і грати, бо роль об’ємна. Дирекція театру йшла на зустріч і підлаштовувала репертуар під мене.
– Вже маєте досвід роботи у театрі, знімалися у кількох фільмах та серіалі. Над чим сподобалося найбільше працювати? У чому різниця для вас, як актора?
– Мені, як актору, подобається там і там. Це три різні кухні. Звісно, актор без театру може існувати, але там він підтримує у формі, глядачі живлять акторів. А кіно і серіал є більш результативними, це те, чим ти володієш. Все, що напрацював з роками, ти маєш вкладати. У театрі мала сцена більш схожа до існування перед камерою, бо на великій сцені все більше треба підкреслювати, плюсувати, щоб останній глядач почув. Мала сцена для кіноактора є великою школою. Це інтим. І робота з камерою – ювелірна робота. Тут фальш взагалі не пробачається, потрібно робити все точніше та сконцентрованіше.
Серіал від фільму відрізняється шаленою швидкістю та об’ємами. Це розвиває пам’ять, бо треба вчити багато текстів і швидко орієнтуватися. Знаю порівняння: театр для актора – це марафон на 20 кілометрів, кіно – 800 метрів біг, а серіал – це стометрівка, де потрібно тут і зараз зорієнтуватися.
– У франківців тепер ще одна причина ходити на вистави драмтеатру. Там обіцяють ваш автограф та спільне фото з вами. То як, відбою від шанувальниць немає? Як дружина сприймає вашу популярність?
– На вулицях в Івано-Франківську я іноді ловлю якісь погляди, але загалом більше впізнають у соцмережах, у Фейсбуці. Там у день по 50 друзів додається. Всі хочуть дружити, пишуть, дякують. І слава Богу, бо після виходу певних фільмів мене це виснажує.
А дружина розуміє, що у мене така професія. Вона розповіла, якщо у Google вести «Роман Луцький», то вибиває результати – «Роман Луцький актор», «Роман Луцький фільмографія», «Роман Луцький особисте життя» і «Роман Луцький дружина». Ось, що люди шукають. Єдине, що син малий, я часто відсутній вдома, то вона це не позитивно сприймає і хоче, щоб я більше часу проводив з ними. Загалом дружина розуміє і підтримує, а це важливо у житті актора.
– Про нові проекти вам повідомляє кастинг-директорка Анна Самойленко. В одному з інтерв’ю ви розповідали, що якось записали відео-анкету й не сподівалися, що вам перетелефонують. Як гадаєте, чому вирішили співпрацювати саме з вами? Кому та чому завдячуєте?
– Так, ми разом давно працюємо. «Сторожова застава» це не перший проект, до якого вона мене привела через кастинг. Вона не тільки мені повідомляє про кастинги. Це один з етапів. Продюсер просить її підібрати акторів. А кастинг-директор – це художник, у кожного різне бачення на актора.
У 2012 році, коли вона проводила кастинг, то ніхто не знімався з нашого театру. Ми репетирували виставу «Занадто одружений таксист», йшли на перерву, побачили чергу, попросили швидко записатися, бо чекала робота. Ми сприймали це так – «ну приїхала, то приїхала». Колись знімалися тільки київські актори, бо з інших областей людей треба привезти, поселити, нагодувати, а з київськими таких проблем немає. Через 2-3 дні мені зателефонували і запропонували йти на кастинг. Це був фільм «Брати». Я підійшов по типажу, психофізиці для цього проекту. Потім запропонували ще один проект «Параджанов», я й там пройшов проби.
Кому дякувати? Не знаю, всім у сукупності. Важлива удача, потрібно бути у потрібному місці у потрібний час. Можливо, якби я тоді не дізнався про кастинг, я б ніде не знімався.
– Останнім часом франківські актори знімаються у фільмах. З чим це пов’язуєте?
– Бо у нас класний театр і класні актори. Якщо брати регіони, то не тільки з Івано-Франківська почали зніматися. Ця точка зрушилася з мертвого місця. Україна велика, тільки обласних театрів 23, а скільки приватних, муніципальних. Знімати є з ким і є що.
– Що робити молодим акторам, щоб рухатись вверх по кар’єрній драбині?
– По-перше, треба цим цікавитися. Бо я зустрічав акторів, які цим не цікавляться, а просто чекають, коли їх прийдуть і заберуть. Так не завжди буває. А цікавитись – це також мріяти. Мріяти глобально, а не прагматично. Також акторам раджу тримати себе у формі акторській та фізичній.
До речі, не для всіх акторів кіно – це верх кар’єри. Для когось це тільки театр чи баланс між театром і кіно. Для мене кіно – логічне продовження моєї професії. Мені це подобається.
– Віднедавна у Івано-Франківську діє Новий театр? Чи потрібен він місту?
– Чим більше театрів, тим краще. Там теж молоді люди працюють, є й мої знайомі. Він потрібний. Буде конкуренція і актори будуть себе тримати у формі.
– Як актор благодійної вистави «Оскар та рожева пані» розкажіть, як вона впливає на глядачів? Чи потрібні такі проекти?
– Потрібні. Люди плачуть, значить їх щось зачепило за живе. Вони переосмислюють своє відношення до хворих.
Це нормально, коли людина хворіє, але не нормально, коли від неї відвертаються. У нас в місті був інцидент, коли не хотіли відкривати щось пов’язане із швидкою допомогою. Це дико. Це джунглі, від динозаврів. Не можна так робити.
Можливо люди переосмислюють свої вчинки, свої думки. Навіть копійкою підтримують. Про це звітують на Фейсбук-сторінці.
– Не думали про переїзд у столицю? Все ж там більше можливостей.
– Україна у нас не є настільки велика, щоб до Франківська треба було їхати 2 дні. Я встигаю відіграти виставу і приїхати до Києва. Коли об’єм якісної роботи буде таким, що я не зможу це поєднувати з театром у Франківську, то все ж таки оберу переїзд. А зараз для мене франківський театр є ідеальним середовищем для актора, а переїхати можна завжди.
Івано-Франківськ – місто комфортне. Тут багато друзів, родичів, недалеко до батьків, до місця, звідки я родом. Я не скажу, що люблю затишок і спокій, але все ж воно дає якесь возз’єднання з природою. Є спокійним.
– Варто згадати, що ви реставрували двері у під’їзді свого будинку. Що б ще покращили в обласному центрі?
– Я б багато чого змінив. До речі, двері я недореставрував і не знаю, чи б зараз брався за це. У мене вкрали інструменти, лак, які я залишив у під’їзді. Я за свої гроші купляв, своїми руками реставрував і ще й вкрали. Це образливо. От мабуть змінив би психологію людей. Чому я реставрував ці двері? Бо під’їзд був туалетом.
Люди у нас хороші, але є щось трохи такого від епохи, у якій вони жили. Я не осуджую людей. Суспільство віддзеркалення мене, я віддзеркалення суспільства. Можливо я такий самий. Але б у свідомості я б якийсь гвинтик докрутив.
– Отримали нові пропозиції після «Сторожової застави»?
– Пропозиції були і є. На початку літа отримав роль у серіалі «Обручка з рубіном», він вже відзнявся. У наступному році вийде художній повнометражний фільм «Тарас. Повернення». Це про Тараса Шевченка у період солдатчини, коли він був з москалем у Казахстані. Тут москаль у значенні солдат. Ми побачимо Шевченка не того, якого знаємо зі школи, монументального, а нормальну живу людину.
– Поділіться творчими планами на майбутнє?
– Це бути задіяним у хороших якісних виставах, можливо, не тільки в Івано-Франківську, нових театральних проектах та кіно.
Розмовляла: Марія ГУРЕЦЬКА
Фото: Юрій ВАЛЬКО
ФОТО ТИЖНЯ
