Щоб нарешті почати розбиратися у класичній музиці і дізнатися більше про тих, хто нею живе, ми відправилися з простими запитаннями до Івано-Франківського симфонічного оркестру.
Виданню Galka.if.ua вдалося побувати на його репетиції в обласній філармонії імені Іри Маланюк. Там якраз готували балет «Історія Кая та Герди», прем’єра якого запланована на 22 березня.
Вперше музиканти спустилися пограти в оркестрову яму. Про те, як їм там працюється, після репетиції розпитали в головного диригента Сергія Черняка.
– Тут до 1975-ого року був театр. Після цього яма майже не використовувалась, була закрита. Зараз ми вирішили цю театральність відновити.
Ми зменшили склад оркестру до такого, який вимагає композиція партитури. Використовуємо тих людей, котрі потрібні за інструментарієм. А всього у колективі 65 осіб.
– Здається, ви недавно працюєте в Івано-Франківській філармонії?
– Тут працюю з серпня. До того був у Рівному головним диригентом камерного й симфонічного оркестру та займався викладацькою роботою. Ще перед тим, коли почалася війна на Сході, повернувся до Тернополя, певними ангажементами працював з рядом польських і німецьких оркестрів. А раніше довгий період жив і працював у Луганську.
Немає поганих оркестрів, є погані диригенти
– Є люди, котрі не розуміють, для чого на сцені з оркестром чоловік, який розмахує паличкою. В чому полягає робота диригента?
– Диригент – це насамперед музичний керівник. Він є інтерпретатором,який втілює той чи інший музичний твір.
– То твори можуть звучати по-різному, залежно від того, хто диригує оркестром ?
– Звичайно. Хтось бачить одну інтерпретацію, хтось іншу. Фактично, диригент – той же художник і музикант.
Для камерних оркестрів, можливо, й не дуже потрібний диригент. А коли великий колектив, необхідна координація. Диригент є творчим і музичним наставником. Він поєднує у собі дуже багато якостей.
– Чому ви вирішили стати диригентом?
– Вийшло випадково. Вчився, як і всі, – спочатку музична школа, потім училище. Грав на валторні та фортепіано. В училищі був диригентський клас, я почав диригувати духовим оркестром. Це мене захопило. Були дуже хороші викладачі, які налаштували мене на цю роботу. Почав їздити на консультації у Львівську консерваторію – тепер академію. Потім вступив туди на навчання.
фото facebook.com/FilarmoniaIF
– Диригентів філармонії обирають за конкурсом на певний період. Як це позначається на роботі? Чи не важко налаштовуватися на співпрацю з новим колективом?
– Я багато гастролюю, їжджу по Україні. Є багато колективів, яких я вже знаю. З багатьма музикантами оркестру в Івано-Франківську вже давно знайомий. Серед них є мої студенти, яких я навчав у Тернополі та Львові. Є й старші люди, ті, які мені в батьки годяться. З деким тільки познайомився.
Мені неважко. Немає поганих оркестрів, є погані диригенти.
Немає особливого налаштовування. Це звичайний музичний процес: ставиш ноти, вивчаєш твір. Я є ніби вчителем, а вони – учнями. Ти їх навчаєш, надихаєш, розказуєш їм. Все у комплексі: ти і музикант, і музикознавець.
Треба захопити людей певною музикою, епохою, стилем. Підпорядкувати людей, бути лідером, навіть фюрером, дуче… Але все має бути в міру, не можна впроваджувати тоталітарні методи, бо музиканти тебе не будуть любити, з’їдять тебе. Зараз у нас вільне суспільство.
Тим більше, зараз немає великих диригентів – ця епоха пройшла. Є просто великі оркестри. Музиканти – професіонали, в силу різних обставин вони заграють все, що завгодно.
– Як у симфонічному оркестрі обирають, які твори виконувати? Це ви як керівник їх пропонуєте?
– Як коли. Іноді музиканти підказують. Здебільшого, це залежить від мене, я формую програму. Та оскільки ми належимо філармонії, твори затверджують на її художній раді. В оркестру є вже напрацьовані твори, які ми виконуємо при тій чи іншій нагоді – до певних календарних чи державних свят.
– Як, на вашу думку, можна зацікавити класичною музикою людей, котрі її не слухають?
Зацікавити можна програмою, можна – завдяки рекламі,журналістській роботі,піару. Напишете щось про мене, і люди прийдуть подивитися. Взяти того самого Винника: не було б у нього піару, жовтої преси, то ніхто б на нього не ходив.
Діти українських олігархів слухатимуть балет, а не Винника
– Взагалі, зараз мало хто слухає академічну музику. Чи потрібно її популяризувати?
– Неправда, що її мало слухають. На Заході, в Європі академічна музика дуже популярна. Тут вона теж стає популярнішою, бо ми – частина нормального цивілізованого світу. На наш балет за тиждень розкупили всі квитки, і в квітні планується ще один показ.
Це нормальний процес, щоб попасти у Євросоюз. От є така країна Чорногорія. Коли вона заявила про намір вступати до Євросоюзу, з’ясувалося, що у неї немає симфонічного оркестру. Їм сказали: «Створюйте базу, тоді ми вас візьмемо».
Всі багаті люди світу ходять на балет, класичну музику. І це вже в нас є – в Києві, Одесі, Харкові. Це надзвичайно престижно.
Шейх Катару побудував у себе копію міланського театру Ла Скала і запросив найкращих солістів та оркестр. Бо він вчився у Європі, і йому так захотілося. І він утримує цей оркестр. Найбагатші люди опікуються класичним мистецтвом.
Більшість наших багатіїв далекі від цього. Але їхні діти, яких вони послали вчитися до Європи, приїдуть сюди і їм Винника чи Полякової не треба буде. Вони скажуть: «Я не буду на це йти, хочу балет слухати».
фото facebook.com/FilarmoniaIF
Вдячна мамі, що не дала кинути музичну школу
Правою рукою диригента в симфонічному оркестрі є концертмейстер або ж «перша скрипка». В Івано-Франківську цю роль виконує Тетяна Кожелюк, чий шлях у музиці триває вже більше 20 років.
– В чому полягає ваша робота в оркестрі?
– Концертмейстер – це перша ведуча скрипка. Частково відповідаю за якість звучання. Стараюся вести за собою групу, іноді цілий квінтет. Без диригента можу зробити налаштування оркестру. Концертмейстер – це друга людина в оркестрі після диригента.
– Як ви зацікавилися музикою? З чого починали?
– Як і в більшості музикантів: мама за руку привела мене у музичну школу, коли мені було 6 років. Вона планувала віддати мене на бандуру, але коли мене послухали, то порадили піти на скрипку.
– То, все-таки, це було рішення ваших батьків і вчителів?
– Не зовсім. З самого дитинства мені подобалась музика. Звичайно, були різні етапи. Спочатку я дуже хотіла цим займатися, потім були періоди, коли вередувала. Було важко, бо я ходила у три школи – хорову, музичну й загальноосвітню.
Але я дуже вдячна, що мама не дозволила кинути музичну школу. В музиці я бачу своє життя. Це моя професія, моє покликання. Я себе в музиці знайшла.
– Чи працюєте ви ще десь, крім філармонії?
– Так, на жаль, у нашій державі така ситуація, що доводиться десь підзаробляти. Але в мене це також пов’язано з музикою – пограти, поспівати.
фото з сайту filar.com.ua
– Чи є у музикантів симфонічного оркестру спеціальний дрес-код? Що можна, а чого не можна одягати на сцену?
– Під час виступів для чоловіків обов’язкові чорні фраки, метелики, білі сорочки. Для жінок – чорні плаття або спідниці з корсетами. Немає бути різних кольорів.
Це класичний дрес-код, європейські вимоги. На сцені це має дуже інтелігентний вигляд. Стриманий чорний сприяє концентрації на музиці. Так повелося споконвіків. Класика має бути строга.
– Костюми вам купують чи вони належать музикантам ?
– Костюми наші. Та мало б бути, щоб їх шили однаковими для всіх. Це виглядало б шикарно.
Але навіть у сучасних європейських оркестрах рідко бувають всі в однаковому одязі. Переважно кожен вдягається відповідно до свого смаку, лиш би вбрання відповідало правилам, не було чимось крикливим.
– І скільки у вашому гардеробі чорних суконь?
– Приблизно чотири-п’ять. На зміну.
фото з сайту filar.com.ua
– Чи є у вас улюблені композитори? Або твори, які найбільше подобається виконувати?
– Це залежить від періоду в житті, від настрою, думок. Наскільки я можу любити Чайковського, його романтику, іноді трагізм, настільки ж можу переключитися на Шнітке – більш сучасну музику, яку багато хто може не сприймати.
– Чи є щось у поведінці глядачів під час концерту, що вас найбільше дратує?
– Насамперед, це – мобільні телефони. Іноді буває, що якась цукерка в залі зашелестить. Часто трапляється, що малі діти бігають біля сцени спереду, це дуже відволікає. Але дітей теж з певного віку треба залучати. Треба виховувати поведінку, розповідати, як правильно слухати музику.
Думав, що це на всього на три роки
Олег Іваніцький, котрий грає на трубі, також поділився історією про те, як пов’язав своє життя з музикою.
– Мої батьки дуже довго хотіли відправити у музичну школу. Тривалий час був спротив, я відмовлявся. А потім, коли я вчився у четвертому класі загальнооствіньої школи, до класу прийшли і спитали, чи хтось не хоче на духові інструменти. Я подумав: «Ну змилуюся над батьками, піду нарешті в цю музичну школу». Сказали, що це на три роки. Я зрадів, що три роки відмучуся і на тому досить. Але пішли роки й роки…
– А чому ви змінили своє ставлення?
– Тому що в музичній школі почалися перші успіхи. Можливо, тоді я почав розуміти, що це щось пов’язане з моїм життям.
– Як давно ви граєте в орестрі? Чи працюєте ще десь, крім філармонії?
– Тут я з 2009-ого року, коли переїхав до Івано-Франківська. До того грав у оркестрі в іншому місті. Також працюю у музичній школі.
– Що у поведінці глядачів найбільше заважає під час виступів?
Хотілося б, щоб люди намагалися сприймати музику і вимикали мобільні телефони. Не розумію, як можна приходити на концерт і не використовувати беззвучний режим.
Не розумію, як можна розгортати цукерку, коли тишина в оркестрі, тишина в залі, й робити це цілих п’ять хвилин. Чому не можна тихенько розгорнути її під час перерви чи під час оплесків?Якось я прийшов послухати концерт і через таку поведінку просто не зміг висидіти серед глядачів.
фото facebook.com/FilarmoniaIF
Вібрації, які все змінюють
У групи віолончелістів оркестру також є свій концертмейстер. Цю посаду займає Любов Бойко.
– Як давно ви граєте на віолончелі й чому обрали самей цей інструмент?
– З шести років. Це вже 24 роки. Цей інструмент я не обирала. Його обрала моя мама і мене віддали в музичну школу.
Пізніше це вже було моє рішення, коли я стала доросліша і вирішила продовжувати своє життя з музикою. Цей інструмент мені подобається у всьому – його звучанні, формі, вигляді. І взагалі – жінка і віолончель – це гарно.
– Напевно, складно було носити віолончель постійно з собою?
– Це неважко. Росла я, ріс інструмент. Навпаки подобається, коли ти йдеш, і всі на тебе звертають увагу. Переважно так трапляється у маленьких містах, в Івано-Франківську – менше.
– Чи є у вас кумири серед відомих віолончелістів?
– Кумирів немає, але є багато людей, якими я захоплююсь. Наприклад, Ростропович. Також сучасні закордонні дуети такі, як 2Сellos
А загалом для себе слухаю і класику, і рок, і попсу – усе.
– Чи варто зацікавлювати класичною музикою людей, котрі її не слухають? З чого ви порадили б почати знайомство?
– Звичайно, варто. Слід розвивати внутрішню культуру людей. Чим більше культурних і високоморальних людей, тим кращим стане життя в країні.
Якщо людина ніколи не слухала класику, то вона може бути їй спочатку нецікавою. Тоді можна запрошувати на концерти оркестру з музикою до кінофільмів.
Коли люди дивляться фільми, вони часто, хоч і чують музику, не розуміють, що її грає великий симфонічний оркестр. Поступово людина звикатиме до цього звучання і можливо пізніше зацікавиться.
Взагалі, вібрації музики навіть на клітинному рівні міняють все. Музика – це вібрація, коли вони пронизують тіло, людина стає більш одухотворена.
Текст - Людмила Баран Фото - Юрій Валько
ФОТО ТИЖНЯ
