24 квітня, в Україні почався фестиваль документального кіно Docudays UA 2020.
Один з найсильніших кінофестивалів у країні цього року експериментує з форматом і проводить всі покази, а також зустрічі з режисерами й кінематографістами онлайн. Пропустити це точно не можна: програма чудова, пише vogue.ua
Трансляція пройде на сайті фестивалю, на сторінці у фейсбуці; також фільми будуть доступні на сайті віртуального кінотеатру docuspace.org з 24 квітня по 10 травня.
Режисерка Реєта Гугтанен живе й працює у Фінляндії, і це її повнометражний дебют. Події стрічки відбуваються в комуні Моленбек у Брюсселі. Назва цього району, який вважається одним з найнебезпечніших у Брюсселі, часто спливає в новинах — це ісламська громада. Реєта Гугтанен показує Моленбек зовсім інакше, через призму життя двох шестирічних дітей. Аатос і Амін живуть в одній будівлі, але походять з різних світів. Разом вони шукають відповіді на важливі питання. Аатос хоче мати свого бога, тому що Амін вже має Аллаха. Але питання ускладнюється, коли його друг Фло каже, що люди, які вірять у Бога, божевільні. Раптом загроза зі світу дорослих перериває гру дітей у мить, коли на станції метро поблизу вибухають бомби, що їх заклали терористи. Вулиці заповнені танками, озброєними солдатами й поліцією. Дитячі історії перед сном тепер викликають образи насилля, і навіть дружба хлопців піддається випробуванню.
Тема фестивалю цього року звучить як «teen spirit» і частина стрічок у програмі присвячена тому, як живуть сучасні підлітки. Один з найочікуваніших фільмів у цьому контексті — «Щелепи» американської режисерки Лайзи Менделуп, який цьогоріч здобув одну з основних нагород на кінофестивалі Санденс у Штатах. Дуже актуальне кіно, що вражає своєю відвертістю, поглядом на життя підлітків-зірок соціальних мереж. Гарному 16-річному хлопцю Остінові стає тісно в рідному місті. Однак в інтернеті Остіна обожнюють тисячі молодих дівчат, які прагнуть його «вподобайків» та уваги. Фільм занурює нас у цей бурхливий онлайн-світ, де Остіна знаходить менеджер і здійснює його мрії.
«Зарваниця» — повнометражний дебют дуету художників Яреми Малащука й Романа Хімея, призерів премії PinchukArtCentre. За останні п’ять років дует пройшов дуже цікавий шлях від знімання модного відео для українських дизайнерів до кінодокументалістики, а їхній найгучніший фільм Dedicated To The Youth Of The World II, присвячений київським рейвам «Схема», показали у Відні, Парижі й Берліні. Їхній перший великий фільм «Зарваниця» знято на Західній Україні, а його синопсис звучить як казка. Щорічно тисячі християн Західної України вирушають у піший похід в урочище Зарваниця. Між молитвами паломники діляться новинами, хваляться нажитим добром, фотографують каплиці, дають інтерв’ю, бачать дива…
Про роботу над «Зарваницею» й про творчий метод Малащука й Хімея можна прочитати у великому інтерв’ю художників для Vogue UA.
Дебютний документальний фільм режисерки й письменниці Ірини Цілик, за який вона вже встигла отримати режисерську нагороду на «Санденсі», одному з найпрестижніших кінофестивалів у світі. Головні героїні фільму — мати-одиначка Анна і її четверо дітей, які живуть у прифронтовій зоні. Жінка вирішила не їхати з Красногорівки, розміщеної за 40 км від Донецька, де майже нікого не залишилося. Сім’я знімає історію про те, як їм живеться, і в результаті «Земля блакитна, ніби апельсин» виходить фільмом у фільмі.
Фільм Тетяни Кононенко й Матильди Местер — дуже поетична присвята одній з найдивовижніших будівель в Україні, харківському Держпрому. Він збудований у 1925-1928 роках і був покликаний втілювати ідею комунізму. Колись Держпром був зразком авангардистського руху, а тепер видається майже забутим. Держпром — якась машина часу. Простір і час тут нероздільні. Фільм «Будинок» балансує між класичною документалістикою спостереження й експериментальним кіно. У ньому майже немає діалогів. Використовуючи різні матеріали, зокрема й архівні кадри 20-х років, фільм рефлексує над тим, як минуле й сучасність, рух і час пов’язані зі статичністю архітектури.
24 квітня фестиваль відкриється першою з десяти серій фільму «Село» легендарної Клер Сімон — документальний серіал про мешканців самобутнього французького села на півдні Франції, який знімали понад десять років. Клер Сімон знімала одну єдину вулицю Люссо, де об’єдналися, як у Голлівуді, фахівці документальної кіноіндустрії. Серед виноградників народжується кооператив з онлайн-дистрибуції фільмів. Візіонер і палкий прихильник документального кіно Жан-Марі, мер-фермер Жан-Поль, Патріс, який «повернувся до землі», Марі й Венсан, які продають власне натуральне вино в Японію, та інші закохані в кіно жителі села між своїми повсякденними справами знімають кіно… Цей фільм — колективна історія поселення, яке немов застигло в наш час. 24 квітня також відбудеться онлайн-зустріч із Клер Сімон.
Фільм бельгійського режисера Жерома Ле Мера присвячений вигорянню серед лікарів і знятий у 2016 році, але сьогодні сприймається особливо актуально. Впродовж двох років режисер спостерігав за працівниками хірургічного відділення однієї з найбільших лікарень Парижа. Вони весь час у стресовому стані, їм бракує рук, урізають бюджетне фінансування. Працівники борються одне з одним за ресурси. Тим часом менеджмент нав’язує їм все суворіші вимоги щодо ефективності й прибутковості їхньої роботи.
ФОТО ТИЖНЯ
