Польська журналістка Еспресо.TV Б’янка Залевська, представила свій фільм за результатами поїздки до зони АТО “Янголи війни”
У рамках програми “Вечір із Миколою Княжицьким” Б’янка Залевська свій фільм та поділилася враженнями з поїздки у зону АТО.
Про поїздку у зону АТО
Я була і на Луганщині і на Донеччині. Я проїхала кордоном зони війни. Була у Щасті, Станиці Луганській, Трьохізбенці, Пісках. Найважча ситуація була у Пісках біля донецького аеропорту. Мене супроводжували постійно, я сама не їзджу через зону АТО. Я їздила на машині з польськими номерами, везла гуманітарну допомогу, також на моїй машині було багато польсько-українських прапорів. Тому моя машина може бути таким “жирним куском” для диверсійних груп і інших. На цій машині я доїхала до безпечних місць, там зустрілася з волонтерами, армією, батальйонами, з якими вже далі їхала. Я машину лишала на базі, тому що на цій машині не можна їхати ближче до лінії фронту, я б на ній до Пісків не доїхала б. У Пісках я їздила на реанімобілі з парамедиками, які вивозять поранених з Донецького аеропорту. Кожного дня є поранені в аеропорту. Майже кожного дня є загиблі… Це дуже важка ситуація, особливо в останні дні.
Про Донецький аеропорт
Це більше, ніж стратегічний пункт зараз, – це пункт честі. Також це символ. Часто порівнюють аеропорт зі Сталінградом. Якщо б українці втратили цей аеропорт, вони би втратили віру в себе. Я знаю, що бійці готові боротися до кінця. Мабуть вони, коли там спочатку опинилися, не чекали, що будуть так довго. Тепер, можна сказати, що вони звикли до цього. Якщо б вони зараз відступили, то всі жертви, загиблі їхні побратими, як вони кажуть, все це втратило би сенс. Чому не можуть взяти аеропорт сепаратисти? Я думаю, що з українцями Бог і правда.
Про Щастя, Станицю Луганську і Трьохізбенку
Це місця, які також постійно під обстрілами. Там не відбувається боїв із залучанням важкої артилерії, але там постійно йдуть обстріли. Загалом обстріли постійно чутно, навіть якщо вони не потрапляють поруч. Це означає, що терористи між собою воюють. Навіть українці звикли вже, що вони між собою воюють. Для всіх очевидно, що росіяни, сепаратисти, терористи, чеченці, які там знаходяться, між собою воюють. ЛНР зараз трішки свариться з росіянами. Можливо це чутки, але лунають новини, що між ними бувають перестрілки. Звичайно, обстрілюють позиції українських військових. Частіше – це крайні точки: Станиця Луганська, Трьохізбенка і місто Щастя. Можна сказати, що зараз передова – це просто місто Щастя. В зоні АТО лишилися люди, багато людей, які не можуть нікуди поїхати, не мають куди поїхати. Багато людей бояться залишити свої домівки, тому що ніхто не захоче там щось купити (землю, квартири). Якщо вони поїдуть, вони знають, що буде дуже важко повернутися. Бояться пограбувань, що можуть відібрати нерухомість. Звичайно, що там дуже важка ситуація: багато магазинів, заводів не працює. Я часто бачила, як армія, українські батальйони допомагають місцевим мешканцям з їжою. Волонтери привозять їжу, одежу військовим, а солдати це віддають людям, тому що їм насправді дуже важко.
Про ставлення місцевих до українських військових
Я пильно слідкую за цим з перших моїх поїздок до зони АТО. Півроку тому ставлення було набагато гіршим, ніж нині. Дуже сильно працювала російська пропаганда. Але після того, коли на місце сепаратистів прийшла українська армія, місцеві люди переконалися, зрозуміли, що зараз їм краще, тому що вони їх годують, нормально ставляться до них. Коли я була в Артемівську, Краматорську – там не зовсім добре ставлення до українців. А ще далі на схід від Артемівська, де Дебальцеве, Піски й інші села, там вже люди, які насправді постраждали, там передова і люди побачили справжню війну, вони там розуміють все. Там насправді вони більше за українську армію, вони навіть ховаються, можна сказати, “під крилами” української армії. Це треба все зрозуміти, бо це була територія, як вони кажуть, “регіоналів” і зараз там, де важко, вони з Україною, бо розуміють, хто їм допомагає. А от Артемівськ, що майже не постраждав, там були взяті якійсь військові штаби тоді, там люди не зовсім добре ставляться. У Щасті зараз багато людей на боці українців. Раніше так не було. Зараз вже можна сказати, що 50 на 50 відсотків поділяється ставлення місцевих до українських військових.
Про героїв фільму з зони АТО
Їх на передовій називають “ангели війни” – це волонтери. У фільмі є багато різних волонтерів, які на Луганщині працюють, на самих крайніх точках допомагають людям і військовим. Також є багато матеріала про волонтерів, котрі працюють біля Донецька, біля Донецького аеропорту. Парамедики, які вивозять поранених, я їх зустріла в Артемівську. Вони постійно на передовій, вони під обстрілами вивозять поранених. Вони з різних місць: Юрій зі Львова, Оля з Києва, працювала помічником нотаріуса, навчилася медичної допомоги і за покликом серця поїхала у зону АТО. Вона вже більше півроку на війні. Я думаю, що навіть багато бійців не були в таких важких ситуаціях і таких крайніх точках, як ці люди. Вони без зброї сідають у “швидкі”, в них є три-чотири реанімобілі, які також отримали від волонтерів і просто їдуть туди. Зараз, коли важкі події відбуваються у аеропорту – їх ніхто звідти не “витягне”. Для них врятувати людину – це понад усе. Була ситуація, коли їм потрібно було переїхати з одного місця в інше, тому що там було небезпечно, коли снаряди падали просто на їхню базу, де була їхня тимчасова лікарня. Вони сказали: “добре, поки там стріляють”. Але коли їм по рації передали, що треба забрати пораненого з терміналу, вони ні секунди не вагалися. Є там ще один нюанс: їхати “по мирному” чи “по поганому”. “По мирному” – це через Авдіївку після домовленостей з терористами, що не будуть стріляти. “По поганому” – це коли під обстрілами їхати. Був в них один нічний виклик, вони мені дозволили поїхати з ними. Там буде у фільмі нічна зйомка, там видно і чутно, що відбувається: як вони забирали пораненого, як вони не звертали уваги на обстріл, вони дуже розумно вирішували якою дорогою повертатися, щоб якомого безпечніше і швидше довезти пораненого до лікарні.
ФОТО ТИЖНЯ
