Франківець Остап Українець – автор чотирьох романів, перекладач і один із співтворців YouTube каналу “Твоя підпільна гуманітарка”. Майже сотня тисяч його підписників спростували міф про те, що гуманітаристика в Україні цікава лише вузькому колу високочолих ботанів.
Читайте також: Чому франківці, а не франківчани? Пояснює мовознавець Остап Українець
Остап розповів “Українській правді”, чому поширювати міфи про те, що українська мова наймилозвучніша, а лайки потрапили до неї виключно з російської – комплекс меншовартості, як змінювалася мова з 1991 року, чи потрібно рятувати її від запозичень, що таке мова ненависті і як вона співіснує з диктатом політкоректності, чим відрізняється мова Порошенка і Зеленського і чому ідея створити стандарт українського варіанту російської мови, озвучена американським істориком Тімоті Снайдером, – політичний акціонізм.
Автор матеріалу – Михайло Кригель
Фото/відео – Ельдар Сарахман
Про милозвучність, українські лайки і нестерпну безглуздість орфоепії
─ Часом ви дозволяєте собі говорити страшні речі. Про те, що українська мова не наймилозвучніша в світі, що вона не походить безпосередньо від фінікійського письма, що лайки прийшли в неї не виключно як запозичення з російської, а українською не лише з мальвами розмовляють. Чому ви досі не в списку ворогів нації?
─ Це залежно, у кого ви запитаєте. Бо багато для кого я у списку ворогів нації.
Дискусія про місце української мови на конкурсі милозвучності, це не питання про те, чи об’єктивно українська має якесь місце за милозвучністю серед інших мов. Це питання того, що такого конкурсу ніколи не було.
Це навіть не про розвінчання міфів. Це про те, як ми самі себе в межах цих міфів уявляємо. Бо, з одного боку, я розумію людину, котра має потребу вважати, що українська мова якась особливо милозвучна просто тому, що вона була в підпорядкованому або колонізованому становищі впродовж не однієї сотні років.
Але сьогодні ми як суспільство на тому етапі, коли мали б дозволяти собі критичний розгляд.
─ Що вас найбільше тригерить в такій міфологізації?
─ Мені 27 років, я все своє життя провів у середовищі, де мені казали люди віком умовно за 40, потім за 60: “Ми уже нічого нормального в цій країні не застанемо, на це треба значно більше часу, це уже ви…”
Зараз я потрапляю у ситуацію, коли мені ровесники кажуть: “Ми живемо в такій країні, де ми вже нічого нормального не застанемо, це вже наші діти”.
Вибачте, але ідіть у сраку з такими аргументами. Що значить “ми нічого нормального не застанемо”?
Я прожив у цій країні 27 років, і я досі повинен думати, що хтось не готовий до критичного аналізу власної історії, когось образить, що українська мова не перша за милозвучністю, для когось це стане проблемою самоідентифікації?
Якщо для когось на 30-му році незалежності проблемою самоідентифікації досі є, яке місце на конкурсі милозвучності зайняла українська, то, можливо, ваша проблема самоідентифікації не в Росії все-таки полягає, а у вас самих?
Мені не розходиться в тому, яка реально за милозвучністю українська мова, якою вона б не була. Мене дивує, що комусь потрібно, щоб українська мова була друга за милозвучністю, аби її любити.
Тобто для мене ключовим є незациклювання на тому, що нам потрібен хтось ззовні, хто прийде і підтвердить, що наша мова достатньо функціональна, аби ми нею говорили. І незалежно, хто це підтвердить – географічна комісія царя-батюшки чи комісія на конкурсі милозвучності мови в Парижі в 1934-му.
Хтось мусить підтвердити. Хтось мусить прийти і сказати: “Все нормально, з вашою мовою все добре, говоріть”. Оце я вважаю сучасним проявом меншовартості.
─ На вашому YouTube каналі одне із рекордсменів за переглядами – відео “Чи матюкались давні українці?”. Давайте розставимо крапки над і щодо лайок в українській мові. Чи винен в цьому умовний колективний “путін”?
─ У всіх слов’янських мовах є приблизно спільний корпус обсценної лексики. Ті слова, які ми “запікуємо”, вони природні в українській, російській, чеській, польській.
Одне з канонічних лайливих слів ─ “б**дь” ─ взагалі за мірками середини XVII століття це літературна лексика. Це слово, яке, по-перше, книжне, і воно в першому словнику розмовної української мови фіксується як книжне. Лаврентій Зизаній подає там це слово і дає його тлумачення, як “чоловік шкарадної мови”, людина, яка лається за тогочасними мірками.
Насправді це взагалі український рефлекс кореня іще давнього, праслов’янського “блонд”, і воно блуд, ну слово блуд же є. В польській мові слово “блонд” до сьогодні така сама форма, яка колись була у праслов’янській. Ну і те, що “блядь” це просто грубша форма слова “блудниця”, вони походять з того самого кореня, це уже таке діло, “запікувати” його від цього, на жаль, не перестануть.
Це все давні корені, просто з плином часу вони розвинулися, ніхто ці слова не взяв і не придумав на рівному місці і тим паче, боже збав, ніяка орда їх нікому не приносила.
Ну тобто я розумію, що це штука в інтернеті є, від того, що я вам зараз це скажу, вона звідти не зникне, але ні, ніякі монголи цю лексику не приносили ні нам, ні росіянам. Хоча росіяни, власне, переконані, що це лексика ординська, що це від татаро-монгольського іга.
У українців так само є колективне переконання, що це росіяни. Мій улюблений приклад – лемки, в котрих є переконання, що ці самі слова їм принесли українці. От лемки ніколи не лаялись, але через тісні контакти з українцями вони це запозичили.
─ Ви народилися в 1994 році, тобто майже ровесник незалежної України. Як змінювалася особисто ваша мова синхронно з тим, що відбувалося в Україні і в українській мові?
─ Я жив у Калуші, але родина моя з села, де я проводив багато часу. В дитинстві по мені значно більше було чутно, з якого я регіону. Але навчання мене позбавило вміння говорити так, як говорять у мене вдома, хоча певні рудименти лишилися.
Я багато читав і свій мовний досвід формував на прочитаному настільки, що коли мені було років, мабуть, 13-14, у дитячому таборі мене попросили “говорити нормально”, бо “ми ж не на уроці української мови”. Говорив я тоді значно русифікованішою мовою, ніж оце зараз з вами, просто, щоб ви розуміли дорогу, яку ми проверстали з тих пір.
Після Євромайдану змінилося багато речей. Це і більш дбайливе ставлення до свого літературного зразка і до свого домашнього зразка. І велика кількість суто соціолінгвістичних понять, які напрацювались, починаючи від самого слова “Майдан”, яке в нашу мову так по-нормальному увійшло після Помаранчевої революції, закінчуючи такими словами, як “тітушки”, “самооборона”. Слово “волонтери” почало означати абсолютно не те, що воно означало раніше.
Я пережив ті соціолінгвістичні зміни, які пережив соціум. Єдине, що змінилося в мені самому внаслідок цих змін – я почав спокійніше ставитися до індивідуального мовного стандарту.
Тобто в мене з’явилося розуміння, що коли людина говорить українською мовою так, як вона говорить, – хай говорить. Мені самому багато вартувало зрозуміти, що срати я хотів на те, що мені говорять інші люди про мою вимову, про моє мовлення. І тоді я зрозумів, що, очевидно, мені так само не має бути справи до того, як інші люди послуговуються своїм мовленням.
Тому, до речі, за останні роки я став противником орфоепії як шкільної дисципліни, як того, що взагалі вивчається в школі, не кажучи вже про винесення наголосів на ЗНО.
Господи боже! Брат моєї дружини минулого року вступав в університет, і весь час, поки він готувався до вступу, у нього в кімнаті висіли роздруківки сотні складних випадків наголошення, і це все треба вивчити! Нахєра?!
─ Мабуть, скільки існує мова як така, стільки існують заклики врятувати її. Від запозичень, архаїзмів, диалектизмів, обсценізмів, слів-паразитів. Жива мова насправді потребує захисту чи сама здатна розібратися з усіма цими явищами ─ якісь перетравити, якісь виштовхнути?
─ Скільки існує вивчення мови, стільки існують заклики рятувати цю мову від того, що буде її змінювати, порівняно з моментом, коли ми її вивчили.
Пуристи є практично в кожній країні. Це люди, які скажуть, “ти так не говори, а ти говори отак, тому що тільки отак правильно”.
Жоден пурист не здатен говорити, не вживаючи запозичень. Це навіть не поле для дискусій і я давно переконався, що це неможливо пояснити.
Окремо давні запозичення, окремо сучасні запозичення, і вододіл, де запозичення стають нормальними, а де вони не нормальні, настільки факультативний, що ти не можеш знати. Де ти вирішиш провести цей вододіл, там він і буде.
Значна частина сучасних граммар-наці в Україні ─ це спадок ХХ століття, коли цю практику називали гіперкорекцією. Так, був період, коли здавалося, що це добра думка – максимально віддалити українську від російської, тому що це було щось протилежне наближенню української до російської.
Наприклад, оця штука, що між “усмішкою” і “посмішкою” є семантична різниця. Я навіть не пам’ятаю, що з них означає що, тому що там нема семантичної різниці, тупо нема її, не існує, це те саме слово. Так само, як “входити” і “заходити”.
Це не означає, що суржик і наслідки русифікації – природне явище, яке необхідно прийняти у всій його повноті. Навпаки. Просто дискусія про чистоту мови має обертатись навколо категорій “природне/постколоніальне”, а не “схоже/не схоже на російську”.
Не все, що звучить по-російськи чи не все, що схоже на російську чи подібне до слова, яке існує в російській, було сюди принесено з російської мови. Тому що будь-яка гіперкорекція впирається в хронологію. Де саме ми проводимо вододіл, де закінчується та сама істинна українська мова і почалась занапащена російською.
Якщо розбирати, яке слово де-факто прийшло з української, а яке запозичене, вийдуть дуже прикольні речі. Вийде, що слово “щур” в українській мові скоріш за все з російської, а російське слово “крыса” скоріш за все з української, просто свого часу ми ними помінялися.
І що робити? Яке слово вважати правильним? Отак от воно і працює і буквально ми так живемо.
Про хейтспіч, політкоректність, “ковідку” і словник Елочки людожерки в соцмережах
─ Що таке мова ворожнечі, риторика ненависті, хейтспіч? Чому про небезпеку цього явища почали активно говорити лише сьогодні, хоча існувало воно завжди? Якщо мова так званого листа запорожців турецькому султанові – це не хейтспіч, що ж таке хейтспіч?
─ Хейтспіч – це, скоріше, царина соціолінгвістики, ну і лексичної семантики.
Одне й те саме слово, одна й та сама фраза може бути хейтспічем, і може не бути хейтспічем. Коли я пишу в книжці “Жидівський квартал”, тому що дія відбувається в XIX столітті, і це місце реально називається “Жидівський квартал”, це не хейтспіч. Багато кому може не сподобатися слововжиток, але це не хейтспіч, тому що відсутня інвектива, намір будь-якої образи. При цьому хейтспіч у ситуації, коли хтось когось називає “жидом пархатим” ─ абсолютно очевидна річ.
Боротьба з хейтспічем значною мірою це боротьба зі стереотипами. Певна група людей, по суті, просить, тих, кому небайдуже, не вживати певне слово, звертання, бо воно неприємне їм. Зрозуміло, що люди, котрі мають на меті інвективу, продовжить вживати це слово. Багато хто продовжить вживати його на зло, того що – “ха, інвалідам не подобається, коли їх називають інвалідами, будемо називати їх інвалідами”. Воно десь так виглядає зі сторони.
Проблема хейтспічу не в мові по факту. І тут немає якогось абсолютного мірила, яке дозволяє віднині й навіки забанити якесь слово. Жодного слова в історії не забанили, не заборонили вживати. Змінився контекст вживання.
Навіть якщо ми подивимося на англійське слово “nigger”, котре начебто не можна вживати… Чого? Просто того, що ти не хочеш вживати те слово, яке стосовно людини вживав той, в чиїй власності вона перебувала і хто обміняв її на пару собак.
Мені не подобається слово “хохол”, тому що воно для мене, незалежно від його етимології, має негативні конотації. Все. Воно мені сьогодні неприємне. Якщо ти націлений на мовну кооперацію, ти не будеш вживати це слово. Якщо ти не націлений на кооперацію, то з одного боку ти будеш вживати це слово, з іншого боку – так і пішов ти в сраку, я не буду з тобою говорити.
Проблема хейтспічу в тому, що він не визначається за правилами. Це один з тих випадків, коли потрібно думати головою, ставити запитання – а чи є тут хейтспіч? Якщо я його тут бачу, чи є у мене підстави його тут бачити, думати про це і розбирати. Цей підхід вимагає, щоб людина, яка його застосовує, сіла і подумала. Ти не змусиш людину до цього.
─ Мова ворожнечі сьогодні співіснує з диктатом мовної політкоректності. Згадайте усі ці жарти, які так полюбляють в мережі, про перевзування класики на кшталт “Чоловік похилого віку і море” замість “Старий і море”.
─ Коли правонаступники Агати Крісті вирішують змінити назву з “Десяти негренят” на “Їх було десять”, треба розуміти, що, по-перше, Агата Крісті написала цю книжку в часи, коли слово “nigger” вважалося прийнятним в суспільстві. А по-друге, правонаступники мають право на таку зміну назви. Враховуючи те, що назва цієї книжки нічого нам не вказує і не диктує структурно, від зміни на ту, яка буде для нас сьогодні прийнятнішою, книга не постраждає. Що, звичайно, не заважає мені мати на книжковій полиці книжку англійською з назвою “Ten Little Niggers”.
Справа не в словах, а в контексті. Можна писати і казати абсолютно все. Але ми повинні думати, в якому контексті і з яким наміром ми це кажемо, що хочемо донести.
На лекції з історії комунікації я наводив приклад діалогу, який не пов’язаний з політкоректністю, але ілюструє те, що я хочу показати. Коли тебе запитують, чи хочеш ти кави, ти відповідаєш: “Дякую, кава мене збадьорить”. Що це означає? Без контексту – все що завгодно. Ти хочеш кави, ти не хочеш кави, надто пізно для кави, не надто пізно для кави, ти хочеш міцнішої, ти хочеш слабшої. Так само працює будь-яке повідомлення.
Коли Іра Вихованець на своєму YouTube-каналі жартує про гуцулів і коли Зеленський на “Кварталі 95” жартує про гуцулів – це дуже різні жарти. Тому що Іра – гуцулка і вона знає, про що жартує, а Зеленський – ні. Він спирається виключно на стереотипи, які існують, і його жарти складаються з повторення цих стереотипів.
Ти можеш скласти контекст так, що навіть нейтральне повідомлення буде мати ідеологічне навантаження або принижувати. Достатньо подивитись фільм “Тарас Бульба” Бортка. Це ідеальна пропаганда “русского мира”.
Ступка, вічна пам’ять, в кожній другій сцені, де він з’являється в ролі Тараса Бульби, повторює про “русскую душу”, “русскую землю”, “русскую силу”. Будь-яка компліментарність щодо України в цьому випадку – це імперська, шовіністична компліментарність до меншого брата. Гоголь спочатку був не про це, Бортко зробив його про це, і цей контекст змінює всі повідомлення.
Останнім часом дуже смішно було спілкуватися в коментарях на тему самоназв. Коли був флешмоб #KyivNotKiev, в коментарі завжди приходили росіяни, котрі казали: “Альо, пацани, шо ви собі понапридумували, ну який Київ”.
Виходить дуже цікава ситуація: люди, яким не байдуже, як їх називають, спілкуються з людьми, яким байдуже. І це основна проблема – елементарна відсутність емпатії.
─ Як COVID-19 за півтора роки змінив мову, крім нових слів? Чи почала мова “грати” з цим матеріалом?
─ Багато чого змінив. Це ж не тільки запозичення, це ж і український словотвір підключився. Мова взяла свій словотвір і почала працювати так, як зробила б будь-яка мова – адаптувати чужі слова до наших морфологічних реалій.
Наприклад, слово “ковідка”. Це закінчення загалом доволі поширене, шкідники часто закінчуються на -ка, приміром, “ведмедка”. Ця словоформа робить це слово менш лякаючим, якось одомашнює. Так саме зі словом “ковідіот”.
Але лексика – це не головне. Значно більший ефект від того, як люди призвичаїлися до так званої мови в мережі через те, що ми багато речей делегували онлайну. Відповідно люди більше звикли до онлайнового правопису і взагалі почали легше ставитися до будь-яких правил спілкування.
─ Словник Елочки людожерки, героїні “12 стільців”, складався з 30 слів і висловлювань, за допомогою яких вона могла передати будь-які відтінки буття. Скількома словами можна обійтися сьогодні, щоб вести спілкування в соцмережах?
─ Комунікація в інтернеті – це володіння не словами, не граматикою, а певними сталими конструкціями.
Двох-трьох десятків текстових реакцій за умови, що ти щоразу відповідаєш на запит коректною реакцією і влучаєш в правильні контексти, буде достатньо, щоб впевнено відчувати себе в соцмережах. Одна з таких реакцій, яка в топі при спілкуванні в інтернеті – “ви не маєте рації”.
Звичайно, можна сісти і зробити словник найчастіше вживаних конструкцій в інтернеті, але я цим ніколи не займався. Відколи я зрозумів, яка частина моєї пам’яті завалена, наприклад, російською попсою, яку я звідти нікуди вже не подіну, вона там назавжди, я просто багато речей свідомо перестав запам’ятовувати.
─ Як мова в інтернеті накладає відбиток на наше офлайн спілкування?
─ Звичайно, те, що ми багато спілкуємося в інтернеті впливає на те, як ми спілкуємося в офлайні, особливо на те, як ми почали писати. Це, наприклад, стосується факультативного вживання розділових знаків або великої літери. У школярів це дуже видно. Як вони пишуть в мережі, так само пишуть і на уроках.
Вважаю, що до цього потрібно ставитися без істерик. Чи буде проблемно, якщо, наприклад, люди перестануть вживати велику літеру? Ні, мова від цього абсолютно не постраждає. Свого часу всі літери в тексті були великими, а тоді перестали. Комусь стало гірше від цього? Та не стало. Так само як колись не було пробілів, а тоді з’явились. Можливо, одного дня вони знову зникнуть.
Але знову ж, те, що мова рухається до спрощення, не означає, що це спрощення з нами назавжди і через кілька десятиліть ми всі будемо переписуватися виключно словами LOL, OMG і картинкою з пандою і гімном. Так, зараз емодзі стали просто зручним способом комунікації. Чи буде так завжди? Абсолютно точно, що не буде.
Про мову політиків, лагідну українізацію і українську російську
─ Про що може розповісти мова політиків? Приміром, якщо порівняти мову Порошенка і Зеленського?
─ В офіційних промовах президентів ми не оцінюємо їхнє володіння мовою. Ми оцінюємо талант їхніх спічрайтерів.
Але за тим, що людина говорить експромтом, можна робити висновок, в якому контексті ця людина загалом перебуває, як виглядає її світогляд. Тому що ми розуміємо, що людина, яка вживає фразу “факінг отрасль” на конференції айтішників, не має поняття, про що вона говорить в 95% випадків зі 100%.
Я дуже хочу уникнути цього прикладу, але він такий, падлюко, промовистий. Порошенко прекрасний промовець, але мені страшенно нудно його слухати – це людина, котрій нічого сказати. Я дивився 4 чи 5 його виступів, це прекрасно поставлені промови, але якщо проаналізувати корпус, ми побачимо, що в них дуже мало нової інформації. Вони неінформативні, попри те, що добре поставлені.
В той же час по Зеленському явно видно, що він часто говорить те, про що хоче говорити, вживає ті формулювання, які, скоріш за все, не йому написали, а просто вони йому спали на гадку в даний момент, і в нього це не виходить, бо він не відстрілює контексту. Він не розуміє, куди потрапив і це викликає дисонанс.
Щоб робити висновки, потрібно брати мовний корпус і на ньому шукати якісь явища. Чи вони послідовні, чи людина системно так говорить, чи це один раз.
Описка, наприклад, від помилки цим і відрізняється. Помилка системна, описка не системна. Так само обмовка не системна. Тому коли обмовляється Кличко дуже часто, взагалі коли обмовляються політики і мережа починає це розносити, в мене завжди дуже крива міна на це все, тому що явно, що це обмовка.
─ Нещодавно з’явилася новина про схвалення урядом концепції державної програми українізації, цього разу на 2022-2030 роки. На вашу думку, як можна знизити градус пристрастів у мовному питанні?
─ Я багато разів стикався з людьми, які працюють в сфері послуг, вони починали зі мною говорити українською, а потім раптом переходили на російську. Коли я питав чому, вони казали: “У вас така хороша літературна мова, я не хочу коверкать украинский язык”.
У мене вона хороша, тому що я філолог за освітою, перекладач за фахом і виріс на телебаченні – збіг багатьох обставин. При цьому людина, яка не хоче “коверкать”, говорить абсолютно нормальною українською. І цей момент, який найважливіше пояснювати.
По-перше, твоя індивідуальна мова не повинна бути такою, як у підручнику, як вимагає “золотий стандарт” тієї золотісенької, кришталевої мови, якого не існує. І коли ти говориш українською так як зручно тобі, все – в цей момент мова стає правильною.
Звичайно є якийсь умовний зразок, на який ти рівняєшся, але якщо твоя мова не буде ідентична цьому зразку, вона лише виграє, бо в тебе є свій унікальний життєвий багаж, особистий досвід співіснування з мовою.
─ Чи влаштовує вас тріада “армія, мова, віра” як формула сучасної української ідентичності і запорука побудови модерної України?
─ Коли ми чуємо слово “віра” в тому гаслі, ми розуміємо, що йдеться не про віру, а про інституційну релігію. І я абсолютно не приймаю цю частину тріади як фундамент для побудови будь-якої модерної нації, не лише української.
Який позитивний ефект може дати акцентування на високодуховності нашого народу, я не знаю. І взагалі без поняття, який ефект може дати акцентування на високодуховності будь-якого народу, крім зарозумілості самого народу.
Щодо армії і мови в мене немає претензій до цього гасла, враховуючи реалії, в яких ми живемо.
─ Як ви ставитеся до ідеї історика Тімоті Снайдера, який пропонував перехопити ініціативу у Росії і створити стандарт російської мови в Україні, тобто власну версію російської?
─ Знаєте, Тімоті Снайдер зробив для мене абсолютно несподівану річ, ту саме, яку потім зробила пані Юлія Мендель, і я був цим шокований.
Не маючи жодних корпусних даних, бо по секрету не існує проаналізованого корпусу текстів, який би давав підстави про це говорити, Снайдер каже: а може створити окремий стандарт російської мови в Україні. То саме, що я прийшов би до Інституту фізики і сказав: чуваки, а може давайте змінимо стандартне значення прискорення вільного падіння – g.
Да, якщо одного дня цей фізичний параметр зміниться, ми будемо змушені це дослідити і його поміняти. Якщо одного дня ми глянемо в корпус російської мови в Україні і цей корпус нам зненацька покаже, що російська українська – це відмінна мова, тоді можна буде про щось говорити, починати дискусію про політичну доцільність.
Наразі є одна стаття, яка аналізує один дуже невеликий корпус і ця стаття робить в принципі дуже очікувані висновки. В російській мові в Україні більше українізмів. Крапка.
Це все чим вони відрізняються. Граматично – нуль різниці. Морфологічно – нуль різниці.
Між окремими діалектами в Україні більше відмінностей ніж між російською в Україні і Росії. Про яку окрему мову випадає говорити в умовах, коли в нас взагалі немає вичерпного корпусу, який би давав можливість робити висновки?
Я впевнений, що з позиції Тімоті Снайдера це виглядає як прикольний політичний акціонізм, але потрібно зрозуміти, що, по-перше, в філології воно так не робе, по-друге, в Україні так не робе.
ФОТО ТИЖНЯ
