Коли слово коронавірус з’явилося в моєму житті, я лежала в ліжку. Тоді мене виписали з лікарні, де я провела 3 місяці. Я знала що таке ШВЛ задовго до того, як в області почали відчувати нестачу цих апаратів. Мені здавалося, що я випередила цю хворобу і була на крок попереду, та вона доганяла дуже швидко і жорстко. Забираючи близьких і відмовляючи в базових потребах.
Спершу я маю все пояснити. 4 листопада у мене, журналістки “Галки” Єви Жасминової другий день народження. Після падіння з висоти 3 поверху я отримала безліч травм: перелом тазу, були зламані 3 хребці, обидві ноги, ліва рука була розтрощена настільки, що у висновку написали «близько 40 уламків», бо просто не могли їх підрахувати. Забій всіх можливих органів, але в цій історії основне скзазати про легені.
“Після екстреної операції я потрапила у реанімацію, почалась жирова емболія і я не могла сама дихати. Спочатку була проста киснева маска. Вона складається з пластмасової маски і тоненької трубки, по якій подається кисень. Це не допомагало, хоч я намагалась дихати 3 дні, сатурація (рівень кисню в крові) падала, через це на четвертий день мене перевели на ШВЛ. Апарат штучної вентиляції легень може використовуватись як для інвазивної вентеляції, тобто через трубку, введену до дихальних шляхів пацієнта або через трахеостому або для неінвазивної штучної вентиляції легень — через маску. В моєму випадку спершу спробували через маску. Кисень тут подається з набагато більшою силою, ніж у звичайній кисневій масці. Спершу я дуже зраділа, дихати стало так легко, та згодом губи і шкіра ставали такими, наче обвітрились, а потім я почала відкашлювати кров.”
ШВЛ тоді в лікарні були, але користуватись ними вмів не весь медичний персонал, скоріше малий його відсоток. Мій апарат пікав кожні хвилини, навіть вночі, без зупинок – це ознака, що щось йде не так.
“Зі мною в палаті була жінка, практично у комі, тому звук апарату їй не заважав, проте його було чути на все відділення. Спочатку, коли його лише встановили, медбрати, які були на чергуванні, прибігали до мене кожних дві хвилини, реагували на цей дратівливий звук і вимикали оповіщення. Ночами я плакала, бо не могла спати через цей звук, але маску знімати не можна було. А ще я практично не пила і мало їла, бо аби мене погодувати чи дати води – треба було зняти маску, а це знову ж таки вміли не всі. Медсестри і лікарі вчилися користуватись цим приладдям разом зі мною, під кінець мого «дихання» разом із ШВЛ-ом медбрати вже вміли натягувати ремінці так, аби нічого не заважало, і знімати маску за 2 хвилини (раніше цей процес займав всі п’ять).”
Ніколи не забуду одну біляву медсестру. Її зміна була як раз в останні дні мого перебування в реанімації. Це просто геніальна жінка, тоді мені здавалося, що вона зробила щось неймовірне. Насправді ж, вона просто дала мені води.
“Коли вона прийшла в палату, то спитала, чи я не хочу їсти або пити. Я пояснила, що хочу пити, але розумію, що знімати маску важко, тому можу потерпіти коли у неї буде час. Вона всміхнулась і спитала – а навіщо знімати маску? Потім обрізала урологічний катетр і вставила його як соломинку в пляшку мінералки, а потім просунула мені під маску. Зараз згадуючи це все, здається дивним бути настільки вдячною за простий ковток води.
Взагалі реанімація – це дуже важко морально. Там усе біле: стіни, покривала, стеля, ліжка, тумби, прилади, навіть рукавички санітарок і антисептики. Ця чистота гнітить. Щодня приходять студенти разом із лікарями на обхід. Вони говорять з тобою, питають про твій стан, можуть чіпати, оглядати, піднімати покривало під яким ти гола, торкатись твоїх рук, ніг, грудей. Для них ти наче матеріал, а не людина.”
І ці 5 хвилин обходу – практично все спілкування, яке отримує пацієнт в реанімації. Близьких пускають не на довго і рідко. До обходу нікого не пускають, а потім кварцування, а потім вечір і чекай до завтра.
“В цих стінах почуваєшся як ніде самотньою і безпорадною. Пам‘ятаю, що рахувала дні незрозуміло до чого і для чого. Немає жодних термінів коли стане краще, коли випишуть, коли переведуть в інше відділення. Ніхто не дає гарантій, нічого не обіцяють. І ти просто втрачаєш в якийсь момент надію, але щовечора молишся усі молитви, які знаєш, всім існуючим Богам – лиш би це припинилося. Потім було відділення травматології. Люди в палаті змінювались, одні йшли – інші приходили. А я просто лежала. Ніяких змін. Потім мене виписали додому, так само як я й потрапила в цю лікарню – на ношах. Вдома я лежала ще 3 місяці. Приходив реабілітолог, вчились всьому заново. Коли я вже навчилась ходити – повідомили про перші випадки захворювання в китайському Ухані.”
***
17 січня 2020 року – У Китаї від невідомого вірусу почали помирати люди
“Я працюю журналісткою, і не припиняла працювати навіть з апаратом Ілізарова на руці, коли не могла встати і сама взяти в руки ноутбук. Все одно читала і писала новини. Коли побачила ці перші повідомлення, стало трохи тривожно. Але загалом нічого у моєму житті не змінилось, ми всі жили у звичному режимі і не вірили, що ця хвороба дійде й до нас. Завжди здається, що погане не станеться з тобою, чи з кимось із твоїх близьких. Що це щось дуже далеке і воно тебе не стосується.”
Коли я заново навчилась ходити, могла сама купити продукти у магазині біля дому і якось так але все ж донести кілька яблук до хати і зварити собі бульби, то почались перші повідомлення про те, що коронавірусна інфекція поширюється світом.
«Світом шириться новий вірус з Китаю – інфіковано майже 300 осіб. Що відомо про смертоносну недугу» – так виглядали перші заголовки.
7 лютого 2020 Івано-Франківськ навіть виділив 150 тисяч гривень, щоб допомогти китайському місту-побратиму. Хто ж тоді знав, що допомога буде потрібна нам самим, а Прикарпаття стане «червоним» і буде палати, лікарні будуть переповненими, а люди помиратимуть в коридорах, бо бракуватиме ліжок.
Але ще рано.
“Коли оголосили пандемію. Я подумала, що це розіграш! Пів року я лежала в ліжку, не могла ходити, і коли змогла – мені забороняють виходити з дому? Потім зрозуміла, що зараз усі в рівних умовах. Кожна людина може відчути себе людиною з інвалідністю. Дистанційна робота, дистанційне навчання, проходиш мінімальні відстані, долаєш багато перешкод. Найбільше, звісно, мене насмішив «Фейсбук», який вибивав оголошення «не читайте надто багато новин про коронавірус», а я думала – «як же їх не читати, коли я їх пишу?»”
«20 лютого 2020 року в Івано-Франківську виник гострий дефіцит медичних масок».
“Найважче мені звісно було в інформаційному плані. Моя робота змінилась, в ній було мало позитиву, якщо раніше можна було поспілкуватись з людиною і зробити класне інтерв‘ю, дізнатись щось нове і кайфанути від цікавої інформації, то тепер все було зосереджено лише на ситуації з карантинними заходами.”
Раніше людям були цікаві зірки шоубізу, письменники, співаки, акторки, танцівники, митці, блогери, а зараз всі зосередили увагу на словах політиків, лікарів, вірусологів.
В Інтернеті було дуже багато фейків. Сама країна ставала все більш абсурдною. Носіть маски, але вони не допомагають, виходити з дому не можна, але в магазин можна, ліків від коронавірусу немає, але в аптеку ходіть.
«Міські маршрутки продовжують посилено дезінфікувати» – писала я 11 березня 2020. Тоді ж Кабмін закрив навчальні заклади на тритижневий карантин. І того ж дня оприлюднили рішення про карантин загалом. МВС навіть пропонував саджати за зараження інших та недотримання карантину. Країни потрохи закривались на карантин. Іспанія, Італія… Закривали кордони Литва, Естонія…
“Мої ранки починались зі слів мера, президента, очільників МОЗУ, потім з’явилась карта поширення коронавірусу в світі. І це стало чимось як ритуал – ранкове переглядання кількості загиблих. Топографія стала чимось дуже маленьким, раніше слово, що асоціювалось із масштабністю, зараз є доступним, щоденним, простим. Китай – ось тобі, онлайн екскурсії музеями, хочеш побачити Мілан – прошу. Новини з Італії – тримай, що нового в селі на Чернігівщині – читай. Кордони дуже розмились, ми стали цікавитись не лише собою. Всі переживали за Китай, потім плакали і дякували медикам Італії.”
…
В березні моєму дідусеві стало погано.
“Три дні ми дзвонили у швидку, дільничній лікарці, його лікуючому лікарю, в приватну швидку. Ніхто не приїжджав. Всі просто не знали як діяти. В дідуся був високий тиск, до цього він пережив вже два інсульти. Третій не пережив. Окрім коронавірусу захворювань не існувало. Лікарні планових пацієнтів не приймали, швидка казала : «ми приїжджаємо, лише якщо температура 38». На третій день, як дідусеві погіршало, мене дуже «вкурвило». Я розуміла що відбувається: у нього почався тремор і мова стала нечіткою. Знервована я вимагала у дільничної лікарки, щоб вона хоч щось зробила. Сама прогуглила алгоритм дій у такій ситуації. Дільнична лікарка мала прийти, виписати направлення у лікарню і швидка приїхала лише з цим направленням.”
“Так і сталося. Дідуся забрали у лікарню. А за кілька годин він помер. Лікарка спитала – «чому ж ви його так пізно привезли?. У лікарні, щоб забрати довідку про смерть, ледь пустили. Тіло не дали забрати додому, одразу з лікарні відвезли у Дім скорботи. У зв’язку із карантинними обмеженнями, похорон теж відбувався дивно. Був лише священник і п’ять родичів. Найближчі. Бо інакше не можна. Ховали дідуся на четвертий день після смерті, бо коли ми приїхали на цвинтар, аби домовитись про поховання, бригада людей, яка копає могили, розповіли, що мають на суботу (третій день, коли ми й планували поховання) має аж 6 поховань. З них троє людей померли від коронавірусу. Вони копали для них ями в захисних костюмах. І пояснили, що хочуть вже просто потім помитися, а не займатись наступним похованням.”
16 березня 2020 у Франківську закрили усі заклади, окрім продуктових магазинів, аптек і заправок. Припинили свою роботу кінотеатри. Наступного дня мер доручив зупинити громадський транспорт у місті.
“Щодня у коментарях під новинами, які пишу і викладаю на сайт, читачі пишуть «Коронавірусу немає, це все брехня, припиніть нагнітати паніку». Мене клянуть, бажають смерті, кажуть, що я все вигадую заради переглядів. Люди думають, що це все змова олігархів, звинувачують журналістів, які лише цитують слова влади. Коли є новини про смерті від коронавірусу – брешу, завищую статистику. Коли пишу про щось позитивне – де статистика, скільки смертей, скажіть правду, пишіть про коронавірус, інше не актуальне.”
24 березня 2020 року Прикарпаття отримало перші тести на коронавірус.
“З’являлись перші хворі. 23 березня таких офіційно виявили 5 на область. Тим часом міська ритуальна служба замовила свічок і штучних квітів на 3 мільйони. Вони наче знали щось трохи більше ніж ми.”
20 березня 2020 оголосили режим надзвичайної ситуації в Івано-Франківській області. Місто почали дизенфікувати. По вулицях ходили «чоловічки» в захисних костюмах та протигазах і поливали чимось антисептичним вулиці, лавочки, дитячі майданчики, кожну бруківочку…
“Тоді мені пригадалась серія популярного мультсеріалу «Сімпсони», де місто накрили куполом. Здавалось ми відрізані від цілого світу. Наче захворюваність – лише наша проблема, і нас хочуть ізолювати, але не допомогти”.
Того ж 20 березня вирішили ввести жорсткіший карантин. Мовляв «Люди сприймають це все як канікули». Мер хотів, аби в місті ввели надзвичайний стан, а в магазини не пускали більше десяти людей. З’являлося більше хворих.
20 березня 2021 рік «Живих від мертвих відмежовує фіранка».
Під такою назвою вийшов репортаж Київпост з Коломийської лікарні.
По один бік фіранки – 57-річний Василь. Каже, як тільки його випишуть, умить поїде на рибалку.
По інший бік – 67-річний чоловік. У чорному пакеті. За кілька хвилин медики відвезуть його до моргу.
«Вмирають пацієнти і разом з кожним вмираючим пацієнтом на одну хвилину помирає той лікар, який його втратив, який його лікував».
На той момент в Коломийській лікарні, що на Івано-Франківщині, від початку пандемії коронавірус забрав життя 205 пацієнтів. Через ковід смертність в установі збільшилась удвічі.
Але є пацієнти, які не погоджуються вмирати. Таких в лікарні називають «пацієнт з нестримною жагою до життя.»
Василь один з таких. В реанімації він вже три місяці. Василь так довго був у кисневій масці, що його ніс почав гнити. Лікарям довелося перевести його на інший апарат.
З великими потугами область і Україна пережили другу, весняну, хвилю пандемії. Це знову коштувало багатьох днів вдома, обмеження у витратах, відпочинку, спілкуванні. Та головне – тисячах життів українців.
25 лютого 2021 року на Прикарпатті розпочалась вакцинація від COVID-19. Станом на 12 липня 2021 року від початку вакцинальної кампанії на Франківщині першу дозу отримали майже 60 тисяч людей, другу – майже 30 тисяч.
“Досі в соцмережах користувачі ширять безліч думок: хтось за, хтось проти, хтось розуміє необхідність та хоче вберегти близьких, а деякі й далі кажуть про “чипування”. Як на мене, в таке можуть вірити і говорити ті, хто не втрачав своїх рідних…”
ФОТО ТИЖНЯ
