48-річний Едуард Садомський 4 квітня загинув в російсько-українській війні у Харківській області в Ізюмському районі. Донька тужить за татом, бо вірила, що він повернеться живим. Міна, на якій підірвався його автомобіль, миттєво обірвала його життя, а Богдану зробила напівсиротою.
– Я живу в умовах абсолютно іншої реальності, і коли кажу, що з Хмельницького, більшість людей, з якими я до цього часу не була знайома, вважають, що під відносно мирним небом ми не відчуваємо війни. Але багато з нас відчули цю війну досить гостро, і впродовж трьох місяців якраз ті, хто мене знають, називають мене донькою героя, – розповідає Богдана.
Згадуючи, що любив тато, перш за все говорить про квіти, бо він дуже любив природу і садити на дачі різні незвичні рослини, дерева і квіти. Тепер парну кількість квітів Богдана з родиною приносять до фотографії тата у центрі Хмельницького на Алеї Героїв.
24 лютого, каже, в шоковому пішла на роботу. Едуард Садомський на той час працював приватним підприємцем, а наступного дня пішов у військкомат. Богдана була єдиною у родині, хто підтримала це його рішення.
– Зранку 25-го лютого досить рано зібрався і пішов, а мама і інші родичі не знали, куди він пішов. Він повернувся у військовій формі, з сумкою і сказав «У мене є 7 хвилин на збори». Мама почала дуже плакати, просити не йти, а він віджартувався: «Танкістом буду», – згадує дівчина.
Його призначили у танкові війська, хоча у 1994 році він проходив службу у десантних. Богдана вважає, що так сталось через хаос, який панував на другий день вторгнення. Пам’ятає, що не мала жодного сумніву, що батько повернеться живим.
– У тата щодня була одна фраза «У мене все нормально». В понеділок зранку (4 квітня, – ред.)він подзвонив, було орієнтовно 07.00, запитав, як у нас справи, сказав своє коронне «У мене все нормально», але вперше додав «Поки що».
Увечері того ж дня він не подзвонив. І наступного ранку теж. А потім їй подзвонив дядько.
– Сказав, що забере мене з роботи. Я дуже здивувалась, запитала: «Що сталось?», почула як він плаче. І він сказав: «У тебе більше немає тата». Вони їхали на завдання і, повертаючись, наїхали на міну. Побратима, який був з ним в машині, просто викинуло, він відбувся контузією, тато загинув миттєво.
Едуарда Садомського посмертно нагородили орденом «За мужність ІІІ ступеню». Біль від втрати тата, каже Богдана, щодня загострюється. Час від часу бере до рук телефон, щоб подзвонити, а через декілька секунд згадує, що батька немає. У пам’ять про нього, зокрема, ходить до кав’ярні, де разом пили каву. Вона далеко від дому, але піти саме туди для доньки Героя принципово. З Едуардом Садомським прощались у селі, де він мав будинок і ставок, а також в Хмельницькому, де він жив з родиною. У той день, згадує Богдана, йшов дощ.
– Йшов дощ і люди стояли на колінах. Труну, я раніше так гостро не помічала, хоча часто бувала на прощаннях, накривають прапором, і коли виносить ритуальна служба, грає гімн. Я ніколи не думала, що державний прапор може боліти, а гімн може звучати як поховальний марш, але вони мені тепер насправді дуже співзвучні.
Для дівчини важливо, щоб героїв знали, пам’ятали і згадували про них поіменно. Сама ж згадує, як два роки тому зробила перший в житті стрибок з парашутом. З татом.
– Перше, що я планую зробити після перемоги – це таки стрибнути з парашутом. Мені дуже хочеться зробити це в Болграді, на Одещині, де в 1994 тато закінчив службу в повітряно-десантних військах.
Послухати розповідь Богдани Садомської:
Цей матеріал створений в рамках Школи воєнного сторітелінгу від Souspilnist Academy і Фундації Суспільність.
Авторка: Анна Добрань
ФОТО ТИЖНЯ
