Як у Франківську Саша Луцишин відроджує українську автентику через тату (ФОТО)

— Сашо, як усе почалось? Як почав бити тату?

Канонічно: як і більшість людей, я закінчив школу, вступив в університет, навчався на кераміста-скульптора. Але так склалось, що закинув ту справу на другому курсі. Вирішив учитись сам, ходив до майстрів, підглядав, підучався. Коли закинув універ, мені треба було якось заробляти, і спершу я малював різні графіті на замовлення. А тут мені батько каже: «Слухай, є така тема — татухи». Я почав вв’язуватись у це все. В 2010 році тату було взагалі не поширеним явищем у широких колах, інформації теж було не так багато. Відповідно моя школа — це були партаки. Дуже вдячний насправді друзям, які терпіли кожен партак. Майстрам, що ввійшли в цю справу зараз, дуже пощастило — вони мають змогу одразу прийти до виразності в стилі. Їм вдалось перейти оцей період, коли ти б’єш те, що тобі дають бити.

— Сприйняття тату 10 років тому сильно відрізняються від сьогодення. Навіть сьогодні для багатьох тату — це прояв приналежності до тої чи іншої соціальної групи або субкультури, а не спосіб самовираження. Як було в 2010-х?

10 років тому люди з татуюваннями сприймались або як максимальні фріки, або це були люди, які «відсиділи». У мене були дві категорії клієнтів — кримінальний прошарок і фріки, тобто все, що малось на увазі під субкультурою — все було у мене. Я з Рівного — це невелике місто, майстрів там було небагато, доводилось переробляти тату тим, кого в жаргоні називають «в бігах», перекривати якісь роботи. Вже потім, коли логістика розвивалась, інтернет ширше використовували, з’явились телепередачі різні, чорнила завозили — то воно почало якось розвиватись. Люди бачили у когось із селебріті татуху і собі теж хотіли. Тоді вже я міг собі дозволити обирати, що хочу бити, а за що не візьмусь. Це якась маленька сходинка в формуванні тебе як майстра.

Пір’ячко, вовк і місяць на фоні лісу, окремі надписи латиною. Ну, і метелик на поясниці. В мене ще була історія — прийшов клієнт, у студію зайшов одразу на голому торсі, футболочка збоку. 

І ВІН РОЗКАЗУЄ:«ХОЧУ ТАТУ — ОТУТ МАЄ БУТИ ПАПА ЛЄВ, МАМА ЛЄВ, ЇХНІ ДІТОЧКИ ЛЬВИ, І ВОНИ ДИВЛЯТЬСЯ В ОЗЕРО І БАЧАТЬ СВОЄ ВІДОБРАЖЕННЯ». Я ВІДМОВИВСЯ ВІД ЦІЄЇ РОБОТИ, АЛЕ ЖИВУ З ДУМКОЮ, ЩО ХТОСЬ ТАКИ ПОГОДИВСЯ ЦЕ БИТИ.

Особисто я за кордоном працював у студіях, які я називаю конвеєрами. Приходять люди, ти б’єш і просто заробляєш гроші. Було так, що за день приходили три людини і били одне й те саме. І коли ти пропонуєш щось змінити, то тобі показують картинку Джей Ло і кажуть: «Хочу так». Ситуація там насправді сумніша, ніж у нас, люди найчастіше б’ють квіточки чи щось таке. Щодо українських майстрів, то в нас є величезна перевага. По-перше, ми працелюбні дуже, через призму минулого мислимо трохи по-іншому — є дуже велике прагнення самовиражатись, працювати над формуванням власного стилю. Наприклад, Єн Левін — українець, що став одним із найкращих майстрів світу, фактично він відродив стиль хенд-поук (татуювання з допомогою голки по шкірі вручну, без використання електропристроїв, — ред.). Єдиний недолік українських майстрів, і не лише в діяльності, а в ментальній складовій — це меншовартість.

Хотілось, щоб у нас теж щось своє було. Хотілося старе поєднати з новим. Я почав шукати якісь прояви автентики з Гуцульщини, загалом заходу України, знайшов купу референсів Косівського району. Почав малювати ескізи — у людей реакція була просто фанатична! Я зрозумів, що то зелене світло.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА — ЦЕ НАСТІЛЬКИ ВЕЛИКИЙ ПЛАСТ АВТЕНТИКИ, ЩО В ЦЬОМУ МОЖНА ВІЧНО КОПАТИСЬ. РЕФЕРЕНСИ БЕРУ З НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ — КЕРАМІКА, ВИШИВАНКИ, РІЗЬБА ПО ДЕРЕВУ, СЛОВОМ, ВСЕ, ЩО ПЕРЕДАВАЛОСЬ ІЗ ПОКОЛІННЯМИ.

— Є у тебе якась робота, яка прямо дала розуміння, що це те, з чим варто працювати?

Танцюючих гуцулів на грудях у дівчини набив. Із нього все почалось. Ще недавно намалював чисто тестове тату — Степана Бандеру. 

Боже, я в житті б не подумав, що така реакція буде! Дуже круто аудиторія сприйняла. Коли мене запросили працювати в Берліні, на студії мене представляли вже як майстра, що займається українським тату. Це дало підстави вважати, що у нас уже є якесь своє відгалуження, свій стиль, я подумав, що варто продовжувати в тому ж дусі. У мене весною 2019 була клієнтка з Італії. У неї не було жодних зв’язків з українським корінням, вона просто приїхала в Карпати, подорожуючи Україною. Побачила якось мене в інстаграмі, прийшла і захотіла два браслети вишивки. Ми говорили ламаною англійською, але сам факт, що українське тату заходить — приємний.

— Чи відчуваєш зміни в сфері татуювання від початку повномасштабного вторгнення росії?

Та ні, чим займався, тим і займаюсь. Зараз працюю у Львові, в Києві нещодавно бив кілька робіт. Стараюсь трошки донатити, іноді віддаю свої ескізи для мерчу, який відсоток віддає на ЗСУ. На щастя, люди трохи усвідомили, ким вони є і звідки тягнеться їхнє коріння. 

Я ДУЖЕ СИЛЬНО МРІЮ, ЩОБ БІЛЬШЕ І БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ ПРИКРАШАЛИ СЕБЕ ТИМ, ДО ЧОГО ВОНИ НАЛЕЖАТЬ.