Богдан Логвиненко – український письменник, журналіст, телеведучий і громадський діяч. З 2016 року він організовує команду для роботи над проєктом Ukraїner. Це – спільнота та організація, що з досліджує Україну та український контекст, розповідає історії самим українцям, а також транслює їх у світ, перекладаючи іноземними мовами.
Читайте також: Творці мандрівного медіапроету “Ukraїner” виступлять на TEDxIvanoFrankivsk
В інтерв’ю “Галці” Богдан Логвиненко розповів, які регіони України Ukraїner зараз найбільше тримає у фокусі, як проєкт протидіє російській пропаганді за кордоном, та чим “Юкрейнеру” цікаве Прикарпаття.
– Богдане, розкажіть, чим займався Ukraїner до війни і що робить зараз?
– До війни ми були проєктом, який комунікує Україну назовні, також ми є доволі великою волонтерською спільнотою. І ми нагамалися всередині країни шукати глибинні історії, якими можна об’єднувати українців і трохи розповідати про країну назовні. У нас було 12 мовних версій, зараз стало 15.
Ці 15 мов охоплюють ще більший спектр держав, бо, наприклад, іспанськомовна версія – це не лише про Іспанію, а й про всю Латинську Америку. Англійська мова – це пів світу. Правда, ми не охоплюємо мови, в яких росія зараз найбільше маніпулює. Ми дуже хочемо, але поки що ще не там. Це – арабська, китайська, індійська.
Ukraїner почався у 2016 році, тому можна казати, що ми стартували вже після початку війни. А якщо говорити про повномасштабне вторгнення, то мали план, що будемо робити і почали підтримувати інформаційно українців.
Наприклад, у нас почали виходити збірки мемів, які ми просто збирали з усіх джерел. Подібного, і взагалі розважального контенту, у нас не було раніше. Як тільки з’явилися перші деокуповані території, ми розпочали серію “Деокупація”. Зараз у нас виходить проєкт “Хоробрі міста” – про ті, які чинять спротив, навіть знаходячись в окупації. Вже є про Нову Каховку, Бердянськ.
І крім цього ми комунікуємо війну назовні, в інші країни, різними мовами. Світ потребує всіляко протистояти російській пропаганді. Є відчуття, що ми були значно готовіші за більшість медіа і країн світу, і міжнародних організацій а-ля Amnesty International, які власне виявилися неспроможними якісно протидіяти російській пропаганді.
– Чи змінилися тепер у вас формати? Якось переорієнтувалися?
– Максимально змінилися формати. Якщо ми були таке “лонг”, “слоу” медіа, то зараз ми супершвидкі. І якщо раніше ми робили три матеріали на тиждень, то зараз це чотири матеріали на день.
Зараз ми дуже багато робимо в контексті антипропаганди. Деякі матеріали, передусім, у нас виходять іноземними мовами. Наприклад, минулого тижня у нас вийшов матеріал про “Азов” (про те, що це таке, і чому вони не є неонацистами). Якщо нам це всім зрозуміло та логічно, то російська пропаганда міф про “Азов” сильно поширювала на країни західної Європи, і тому там цей матеріал набрав великого резонансу. Бо власне доволі мало медіа англійською писали про це. Там прийнято досі вважати, що “Азов” – це неонацисти, які служать в лавах ЗСУ.
– Якщо тепер робите значно більше матеріалів, то і команда відповідно збільшилася?
– Збільшилася, але не настільки. Якщо матеріалів у нас стало в десятки разів більше, то команда збільшилася лише в 1,5 раза. Просто усі працюють нон-стоп, хто може – навіть 24/7.
Ми почали переформатування, як спринт, але вже розуміємо всі (і не лише всередині країни), що це марафон, і треба берегти сили. Ми стараємося розширюватися і підсилювати команду.
– Які регіони України зараз найбільше тримаєте у фокусі?
– Схід, південь… З точки зору деокупації, північ також: Полісся, наприклад, Ірпінь, Буча, Іванків. Але це тимчасовий фокус. Ми думаємо також робити серії про міста, які живуть в тилу, як там проходить життя.
Просто ми не можемо робити все одночасно, тому поки сфокусувалися на тому, що найгарячіше, найактивніше та має найбільший запит в іноземців.
– Наскільки близько до лінії фронту “Юкрейнеру” доводилися робити контент?
– Наприклад, вийшла серія про Малу Рогань – це буквально 10 км від лінії фронту.
– Раніше Ukraїner в мене асоціювався з різними постійними експедиціями. Зараз проєкт теж так багато подорожує?
– Фактично ми постійно їздимо. “Юкрейнер” відрізняється від багатьох інших медіа тим, що ми намагаємося трохи глибше розповідати історії, ми часом проживаємо з людьми декілька днів, щоб відзняти історію про того чи іншого героя.
Зараз ми в дечому робимо більш поверхневі серії, бо дуже мало часу загалом. Розуміємо, що нам постійно треба порядок денний підтримувати, бо росія в це вкидає величезні кошти, і нам треба все це відбивати. Але зараз так само багато їздимо.
А друга наша відмінність в тому, що ми завжди заїжджали у максимально глухі місця, звідки ніхто ніколи не робив репортажів. І зараз робимо практично те саме, просто змінили фокус. Зараз це, передусім, війна.
– Ви більше орієнтовані читача/глядача українця чи на просування українського за кордоном?
– Немає такого поділу, тобто ми працюємо одночасно і на українську, і на міжнародну аудиторії, і нам абсолютно важливі обидві сторони.
Просто ми розуміємо, що якийсь матеріал буде цікавіший для української, чи якийсь навіть виключно для неї, тому знаємо, що не будемо його перекладати, бо немає сенсу, бо це тільки для внутрішнього споживача. А якийсь матеріал ми, передусім, перекладаємо або навіть пишемо англійською чи іншою мовою одразу, щоб працювати власне на ту адиторію.
– Кажете, що перекладаєте матеріали іноземними мовами. А як ще просуваєте свій контент за кордоном? Може, берете участь у якихось виставках або фестивалях зі своїм докуменальним кіно?
– Беремо активну участь. Зараз ми віддаємо права на контент литовському телеканалу, де все буде транслюватися з литовськими субтитрами. Загалом наше кіно за час війни десятки разів показували в різних містах.
Також ми зараз працюємо з німецьким видавництвом, готуємо книгу про Україну.
Крім онлайн-медіа, звісно, є ще багато різних речей. Готуємо фільм на фестиваль. Він ще навіть не був спрезентований. Але він не про війну. Втім він зараз важливий контекстно – про відкритість, про те, як Україна є частиною Європи. Він про скульптора Валерія Єрмакова з села Панасівка, який здійснив свою мрію – подорож у Грецію. Ми для нього її здійснили і знімали про цю подорож документальний фільм ще три роки тому. А зараз ми його подаємо на фестиваль.
Ще робимо чотирьохсерійний документальний фільм для польського “Суспільного” про Україну, і він, я сподіваюся, до кінця року має вийти.
– Тобто серед європейців є запит на український культурний продукт?
– Є величезний запит на український продукт культурний, різний. І зараз є величезне вікно можливостей для українського культурного продукта.
– А як там реагують на матеріали про війну? У європейців справді, так би мовити, розплющуються очі?
– Звісно. Більшість європейців навіть не уявляють, що таке досвід окупації чи деокупації. Якщо є досвід, який передається з покоління в покоління, то досвід окупації – це не те, що легко проговорюється в суспільстві. Тому, якщо пройшло два-три покоління, то досвід міг уже й не передатися.
Наприклад, час Другої світової. Був наче не так давно, а в реальному досвіді люди можуть не розуміти, що таке насправді окупація. Нам дуже важливо підкреслювати і нагадувати про те, що це, які методи окупації, якими методами власне росія воює, як використовує заборонені методи війни в Сирії, в Грузії, а тепер в Україні.
– А які в “Юкрейнера” найближчі плани?
– Днями у нас виходять одразу два друковані видання, і це теж для нас дуже важливо. Бо були різні прогнози, і взагалі ми в березні думали, що робити з нашим видавництвом. У кінці минулого року ми його лише зареєстрували і почали робити власні книжки. У квітні ми вже відновили роботу над ними, і зараз вони виходять. Одна книжка англійською мовою, одна українською. Вони зараз у нас активно продаються у передпродажі.
Але вони друкуються в Харкові, в який просто кожного дня прилітає і насправді для нас це теж дуже важливе рішення не лякатися цього, а також того, що в будь-який день просто весь наклад книжки може згоріти. А йти на це свідомо, бо ми маємо підтримувати одне одного включно з тими містами, які зараз під обстрілами. І якщо друкарня відновила свою роботу, то ми маємо скористатися їхніми послугами.
Одна книга називається “Ukraїner. Країна зсередини” (№2) – це продовження попередньої, яка виходила колись у видавництві Старого Лева. А інша – “Ukraine from above” – це більше фотокнига з кадрами згори. Зараз у нас доволі багато книжок купують саме англійською, ну і нам важливо правильно презентувати Україну за кордоном. Щоб це було адекватне представлення.
– Давайте тепер трохи поговоримо про Прикарпаття. Чим Івано-Франківська область цікава “Юкрейнеру”? Наприклад, з туристичної, економічної точок зору.
– Тут, у Франківську, мені, наприклад, найцікавіша історія “Промприладу”.
Якщо казати про Карпатський регіон – то це традиції. Мені здається, що умови географічні та інфраструктурні вплинули на те, що ці традиції збереглися. І це величезний плюс цього регіону.
Зараз треба думати, яким чином їх не втратити, бо незважаючи на те, що ми вже начебто переорієнтувалися і почали значно більше їх цінувати, вони все одно втрачаються, бо самі їх носії не цінують.
Тобто дуже часто якісь страви гуцульської кухні перетворюються на ф’южн для тих, хто приїхав з Києва, умовно кажучи. І це не правильно. Зрозуміло, що і це теж має бути, але треба думати про те, як зберігати автентику і як потоки туризму, які збільшуються, не мають руйнувати її.
А взагалі, з точки зору туризму, ваша область мені максимально цікава.
– А навпаки, чим Прикарпаттю може бути цікавий Ukraїner?
– Я думаю, можливістю подивитися на віддалені регіони України. Можливістю подивитися на ті території, які тимчасово є окупованими, можливістю десь розвінчати якісь стереотипи про українців.
Бо нас багато разів ділили: по Дніпру, по Збручу, по ще чомусь. І кажуть інколи, наприклад, що за межами території Галичини вже не говорять українською. А ось у нас вийшов випуск з Харкова кілька тижнів тому, де кожен наш герой говорить українською, їх десяток і ніхто навіть не переходить на російську. Я думаю, що це те, що можна почерпнути з наших матеріалів.
– Як Івано-Франківська область зараз виглядає, з точки зору прийому переселенців та бізнесів?
– Насправді не знаю. Ми цією темою не займалися, і мені тут немає що сказати. Ну і я не є переселенцем, тому не маю якогось свого персонального досвіду.
– Ок. Але ви розповідали про плани робити серії про міста в тилу. Матеріал про Франківськ потенційно може там бути?
– Так, обов’язково. Ми поки що обговорюємо цю тему. Зараз усе залежить від того, як буде розвиватися війна, наскільки буде активна чи неактивна фаза, наскільки будуть збільшуватися нові деокуповані території. Бо тоді наш фокус все ж буде там. Якщо буде більш така “спляча” фаза, то будемо розповідати про те, що відбувається в тилу.
– В одному з інтерв’ю ви казали, що місія Ukraїnerа стати енциклопедією сучасності. Зараз вона якось змінилася чи така сама?
– Абсолютно не змінилася. Наша місія – це розвивати суспільство, і ця енциклопедичність – це одна з цілей, через яку ми можемо власне досягти тієї місії. Бо нам постійно стирали пам’ять і постійно переривали історичну тяглість: голодомори, війни, все інше, що тут відбувалося. І зараз, незважаючи на те, що триває війна, ми маємо все одно продовжувати зберігати нашу історичну тяглість. І от власне енциклопедичність цьому допомагає.
Ми намагаємося зафіксувати і впорядкувати, як Україна виглядала в різні роки. Про що говорила, який вела бізнес, зберігалися традиції і так далі. І це те, що насправді розвиває нас як суспільство, бо суспільство, яке має пам’ять, має значно більші шанси на виживання, ніж те, яке не має своєї історичної пам’яті.
– Куди в Україні вам хочеться повертатися знову і знову, за винятком дому?
– Мені в Крим дуже хочеться. І я планую в деокупованому Криму наступне літо провести.
Розмовляв: Олександр Костинюк
Фото: Юрій Валько
ФОТО ТИЖНЯ
