24-річний Руслан Болотинюк з позивним “Лайт” – кулеметник окремого підрозділу 72 ОМБр. Він у перші дні повномасштабного вторгнення пішов до ТРО Івано-Франківська, але оскільки вільних місць вже не було, хлопець вирішив не сидіти склавши руки та приєднався до іншого підрозділу.
“Галці” боєць розповів про перші дні війни проти рф, де здобував військові навички, чому кулеметники для окупантів це ціль №1 та чи відчувають військові, що люди забувають про війну.
– Найперше розкажіть чим займалися у мирному житті?
– У мене було звичайне середньостатистичне життя. У будні дні я працював менеджером з продажу, а у вихідні – на різних заходах на спецефектах. Життя як у всіх – робота, дім, зустрічі з друзями та рідними, плани на майбутнє. Та 24 лютого все змінив…
– Якими для вас були перші дні повномасштабного вторгнення росії?
– Перші дні повномасштабного вторгнення росії на територію України для мене були неочікуваними. Я до останнього не вірив, що росія нападе на Україну. Можливо, як і більшість людей, в перший же день я дивився і читав новини, щоб зрозуміти, що взагалі відбувається. 25 лютого я з друзями вирішив приєднатися до ТРО Івано-Франківська, але, на жаль, місць там вже не було. Я розумів, що у будь-якому разі не сидітиму склавши руки.
Того ж дня ми записалися в «Азов-Прикарпаття», і вже з наступного дня у нас розпочались тренування.
– Чи мали ви якісь військовий досвід? Де і як його здобували?
– Ні, я не мав військового досвіду. Раніше я не служив. Мене навчили багатьох речей в «Азов-Прикарпатті», а саме: медицини, тактики бою, роботи з вибухотехнікою, орієнтуванню, розвідці. До нас приїжджали люди з бойовим досвідом, які вже воювали в зоні АТО. Вони навчали нас. Попри навчання ми допомагали поліції на патрулюваннях в Івано-Франківську, забезпечували правопорядок у місті.
Пізніше я перевівся безпосередньо в «АЗОВ». У Київ набиралися добровольці для допомоги в Маріуполі. Я виявив бажання. Вже в Києві ми тренувалися та охороняли стратегічні об’єкти, очікували команди на виїзд.
– І ви поїхали на допомогу в Маріуполь?
– Ні, я не брав участі в бойових діях у Маріуполі. На час, коли вже була сформована рота, нам дали команду залишатись на ППД (ред. пункт постійної дислокації). Пояснили це тим, що доїхати у Маріуполь вже неможливо.
– Яка зараз ваша посада і позивний?
– Я кулеметник окремого підрозділу 72 ОМБр. Неофіційно — аеророзвідник.
Позивний «Лайт». Було ще з першого дня навчань в Івано-Франківську. Прижилося. Вже обстріляне, моє.
– Розкажіть, для розуміння читачів, які завдання виконує кулеметник на фронті. Як потрапили саме на цю посаду?
Кулеметник на фронті має дві основні задачі:
1. Подавляти вогнем нашого противника
2. Прикривати побратимів в разі їх відступу
– Коли ми починаємо працювати, ми стаємо ціллю №1, тому що під час нашої роботи рух ворожої піхоти стає неможливим. Ми найбільші їхні вороги з усього підрозділу.
Важкий кулемет з калібром 12.7 з легкістю прошиває ворожу техніку, а саме БТР, броньовані автомобілі, і навіть може вивести з ладу танк. А піхота “сиплеться”, як кульбаби на вітру.
Потрапив у підрозділ завдяки друзям, які були у кулеметному взводі. Були вільні місця і я виявив бажання доєднатися і теж став кулеметником.
– Крім того знаємо, що ви займаєтеся аеророзвідкою. Цю навичку (керувати дроном) опановували вже після початку “великої війни”?
– Ні, керувати дроном я вмів ще до початку повномасштабного наступу рф на територію України. Але в бойових умовах зовсім все по-іншому. З’являється багато нюансів, про які в цивільному житті я б навіть і не подумав.
Потрібно враховувати час польоту, дальність, висоту для маневрування, силу вітру і не залишатися на одному місці.
Потрібно розумітись в картах, щоб надати точні координати ворожої піхоти чи техніки. І ніколи не забувати, що втрати дрона дуже легко, адже в противника також працєю техніка для створення радіоперешкод, вони мають дронопушки, щоб його перехопити. На мені дуже велика відповідальність, я це чудово розумію. Щоразу намагаюся зробити все можливе, щоб виявити ворога. Зазвичай це вдається.
– Скільки ворожої техніки допомогли знищити?
– Відверто сказати, я і приблизно не знаю. Не веду підрахунку, навіть не цікавлюся. Для мене важливий результат. Моє діло виявити, подальша робота на колегах.
– Чи бачите ви та відчуваєте військову підтримку країн заходу, чи помітна різниця в ефективності зброї країн НАТО та світу, що ми отримали?
– Так, військову підтримку країн заходу ми відчуваємо. Різниця колосальна. Дуже відрізняється Гаубиця М777, яка є моїм фаворитом, а також HIMARS, яким понищили склади боєприпасів. Помітно, що після появи цієї важкої техніки, імпульсивність обстрілів ворога сильно впала. Це не може не тішити. Впевнений, якщо буде ще більша підтримка, хід бойових дій буде інший. Будуть контрнаступи, й то багато.
– На яких напрямках вам вже довелося повоювати?
Наш підрозділ виконував войові завдання у напрямку Бахмута. Це доволі непростий напрямок, де точилися гарячі бої, коли ми перебували там. Наразі я не можу сказати, де воюємо.
– Доводилося потрапляти у ситуації, коли здавалося, що “ходите по лезу між життям та смертю”, коли рішення приймалися за долі секунди? Розкажіть про них.
– Так, було багато ситуацій, де життя було за крок до смерті. Але найгірше, це коли винищувач накриває посадку касетами, а ти лежиш і нічого не можеш з цим зробити. Думаєш – попаде чи ні.
– Чого вас навчила армія/війна?
– Війна навчила дисципліни й, що немає нічого неможливого.
– Чи правда, що без волонтерської допомоги було б геть зле?
– Так, насправді волонтери дуже сильно нам допомагають, і не тільки нам. Привозять продукти, амуніцію, медикаменти, речі гігієни та інше. Якби не «ангели», як ми їх називаємо, нам було б важче дістати необхідні речі. Дякуємо їм за їх надважливу справу. Для нас це безцінно.
– Все частіше чуємо, що ніби-то люди забувають про війну. Чи поділяєте цю думку?
Ні, я не можу сказати, що люди забули про війну. Багато моїх знайомих щодень турбуються про мене. Вони волонтерять, збирають кошти, допомагають Збройним Силам України як можуть. Те, що люди гуляють, відпочивають після роботи – це нормально. Ми задля того воюємо тут, щоб у тилу було безпечно.
– Всі ми віримо у перемогу України. Поділіться, що плануєте робити після повернення з фронту?
– Якщо чесно, ще не думав над цим. Важко щось планувати, адже кожна мить може бути останньою. Спершу переможемо, а тоді побачимо.
РОЗМОВЛЯЛА: ТЕТЯНА ЗЕЛІНСЬКА
ФОТО: АРХІВ ВІЙСЬКОВОГО
ФОТО ТИЖНЯ
