Настя Величко вже вдруге вимушена переселенка. У 90-тих вона втекла на Одещину з охопленого війною Киргизстану, куди за радянської влади виселили її батьків. А вже у 2022 разом з чоловіком та дітьми через війну потрапила в Івано-Франківськ. Саме тут жінці довелося вдруге створювати власний бізнес з нуля. Самса
Читайте також: Франківський німець Ярослав Шпет розповідає в Інстаграм про історію, але не так, як ви звикли чути у школі
“Галка” розповідає, як Насті вдалося це зробити та до чого тут її син Михайло.
До війни сім’я Величків жила в місті Южне, що неподалік чорноморського порту «Південний». Там Настя мала невелику власну справу – кіоск, де готувала різноманітні пиріжки.
24 лютого жінка, як і вся країна, прокинулася під звуки вибухів. Вони з чоловіком довго не думали – одразу зібрали речі та поїхали подалі від міста, адже дуже переживали за дітей – Михайла та Павла. Зупинилася сім’я в селі неподалік кордону з Молдовою.
«Над нами весь час щось пролітало. Всі ракети, які летіли на захід України, йшли через нас. Бачили стовп диму над Очаковом. Ми тоді більше тижня сиділи в бані на рибальській базі. Через деякий час пішли балачки, що росіяни нападатимуть з Придністров’я. Треба було їхати звідти, адже було незрозуміло, що і як буде далі», – розповідає Настя.
Втім, покидати Україну ці люди не хотіли. Тож вирішили їхати в Івано-Франківськ, куди добиралися аж дві доби. Допоміг їм знайомий, який підшукав для них житло.
Деякий час сімейство жило за власні заощадження. Але ті швидко закінчилися, а виплат, які вони отримували як переселенці, вистачало, щоб заледве зводити кінці з кінцями.
Через скруту голова сім’ї невдовзі повернувся до рідного міста, аби хоч щось заробити на життя. Але з роботою там було дуже важко. Тож перед ними постало питання – як бути далі.
«У серпні сказала чоловіку їхати у Франківськ та пробувати шукати роботу тут. Він повернувся та пішов працювати у меблевий цех, – пригадує жінка. – Грошей тоді у нас майже не було. Чоловік запропонував мені спробувати готувати випічку. Коли він взяв першу зарплату, то виділив трохи грошей на продукти. Ну, напекла вдома самси. Склала її у термосумку та віднесла у «наливайку» біля нас. Мала велику надію щось продати. Але дуже розчарувалася. Бо ніхто не знав, що таке самса. Довелося всіх пригощати та пояснювати, що це такі пиріжки з начинкою із м’яса та зелені».
Настя вже була готова залишити затію з випічкою, але на допомогу прийшов старший син – одинадцятирічний Михайло.
Коли хлопчина потрапив у Франківськ, то декілька місяців не виходив з дому. Довший час не міг оклигати від стресу, який отримав у перші дні війни. Він майже не говорив та весь час сидів у телефоні.
«Вночі я спав собі спокійно. Вранці прокинувся та побачив, що батьки збирають речі. Спитав у них, що сталося. Мама сказала – війна почалася… Почали бомбити все навколо. Ми зразу не знали, куди їхати та що робити. Виїхали до знайомих. Там переночували. Далі поїхали у село на рибальську базу. Над нами ракети пролітали. Було дуже страшно…», – поділився хлопець.
Через деякий час Михайлу стало легше і він почав звикати до життя у новому місті.
«Було дуже незвично, адже наше місто невелике, а тут дуже багато людей. Але уже звик. Ходив на річку порибалити. Знайшов друзів. Гарні тут люди, приємні, – розповів Михайло. – Але була і проблема – на Одещині говорив російською. На ній там всі говорили. А в Івано- Франківську всі говорять українською. Тому бувало, що встидався говорити. Але таки перейшов, хоча й далося це важко. Зараз мені дуже подобається спілкуватися українською».
Михась одразу підтримав ідею з випічкою. Коли мама була готова опустити руки, сказав їй, аби вона продовжувала, а смаколики він сам продаватиме. Та погодилася. Самса
«Вирішив, аби мама далі пекла самсу, а я б її розносив. Те і робив. Ходив по закладах в районі вулиці Коновальця. Люди мене питали, що то таке, бо не знали про самсу нічого. Тому і не купували. Я дуже розчарувався, бо у нас не було грошей, – пояснив хлопець. – Якось зайшов у маленьку кафешку, запропонував взяти випічку під реалізацію. Вони погодилися. При мені одразу продали декілька штук. Дуже зрадів».
Саме тоді у хлопця з’явилася ідея прорекламувати мамині пиріжки у соцмережах. Він написав пост у Facebook та поширив його у спільнотах. Допис одразу розлетівся – лише за два дні хлопчина зібрав понад дві тисячі репостів та безліч вподобань.
«Придумав написати пост і понеслося. Зразу почали дзвонити люди і замовляти. То все я розвозив на тролейбусах та маршрутках. Перше замовлення мав в обласній лікарні. Мені ще там на чай залишили 50 гривень. Потім вони ще передзвонили і сказали, що дуже смачно. Мама не чекала, що так все різко піде – замовлень щодня ставало ще більше. Ми вже просто не встигали. Тож до роботи приєднався і тато, – розповів Михайло. – Дуже раділи, адже почали щось відкладати. Сказали мамі, що треба шукати приміщення та техніку. Тоді мама пекла у малій пічці. За день робила не більше 20 замовлень».
Через два тижні в них були гроші на оренду приміщення. Дещо відклали самі, а решту дали знайомі. Потрібне місце знайшли на вулиці Флотській, 9. Почали облаштовувати приміщення – якесь приладдя купили самі, чимось допомогли небайдужі. Самса
«У мене тоді була маленька духовка. За один раз могла спекти лише три самси. Тож почали багатьом відмовляти, на жаль. Ну, це ж не діло, треба було щось робити більше, розвиватися. На той час вже відклали трохи грошей. Ще моя хресна запропонувала мені допомогти – грошима та руками. Вислала нам деяку суму та невдовзі приїхала до нас. Вона тоді жила у Дніпрі, куди втекла від війни з Донеччини.
Невдовзі ми знайшли приміщення. Також вже мали і велику пічку – її нам подарував бізнесмен з Одеси, який побачив допис сина у соцмережах. Дещо купили, а щось взяли під виплату», – розказала Настя. Самса Франківську
Над назвою закладу довго не думали – одразу вирішили назвати на честь хлопця, адже без нього нічого не було б. Саме на вивісці можна побачити у повний ріст малого бізнесмена. Так з’явилася «Самса від Мішки».
Втім, літо закінчилося і хлопець пішов до школи. Але про бізнес він не забуває – щодня після уроків разом з татом розвозить самсу.
«Замовлень маємо багато, тому я дуже задоволений. А ще радий тому, що вже зводив брата на батути і морозиво», – поділився хлопчина.
Автор Назарій Боднарчук.
Фото Юрій Валько.
ФОТО ТИЖНЯ
