Розвідники із тих десантників, що в березні відтісняли ординців від Гуляйполя, спочатку відмовлялися заводити тероборонців на сусідню з ними позицію навідріз.
Про це пише “Галка” з посиланням на “АрміюInform”.
«Ви подуріли, хлопці? У ваших бойового досвіду, як кіт наплакав, й одне відділення там без втрат не вистоїть навіть доби. Ще й захист там, вважай, умовний. Окопатися ніде, від будівлі одні роздовбані фундаменти лишилися. А те, що вціліло, рашисти трощать мінометкою десять разів на день…»
Але й тероборонівський комбат, й сержант з-поміж його підлеглих, на позивний «Ранений», мали на той рахунок власну думку. Відділення протрималося в тих руїнах більше ніж тиждень, допоки його не перекинули на інший напрямок. А гадки про зв’язок між бойовим досвідом й козачим духом тероборонців «крилаті піхотинці» змінили в один день — саме через «Раненого». Він на пару з одним із них переміщувався між позиціями, і в цей момент рашисти почали прицільно їх крити з мінометів.
Вибухом першої міни десантника Володю Афоніна тяжко посікло десятком уламків. Тоді «Ранений», затягнувши його у невеличкий приямок… накрив чоловіка власним тілом. Кількома секундами пізніше, після розриву ще однієї міни, уламки вп’ялися вже в нього. Але, маючи в ногах і попереку чотири великих осколки, сержант ще метрів двісті виносив десантника в укриття на собі, поки не звалився сам…
Офіцер на позивний «Кремінь», від котрого вперше почув про цього сержанта, хоч і з відчутною повагою до підлеглого, все ж не втримується від усмішки: «Уявляєте, навіть після п’яти поранень й нещодавніх контузій наш «Ранений» навіть чути не бажає про зміну позивного. «Ранений», і все тут! З наголосом на другий склад. Чому так — хай сам розповість. І про свій орден «За мужність» III ступеня також, яким він нагороджений більш ніж заслужено.
… А «Ранений» каже, що не зміг би поміняти псевдо, навіть якби захотів. Річ у тім, що в його батальйоні на передовій воює з росіянами дуже багато односельців з Косівського району Івано-Франківщини. І прізвисько своє в селі вояк дістав ще за часів срср, коли повернувся з першим за своє життя пораненням під час строкової в спецоперації в Афганістані. Псевдо йому «приклеїв» один із земляків, і вже багато років по-іншому до нього звертаються хіба що у сім’ї, та молодь. Так було і в 2014-му році, коли він воював у одному з добробатів, і коли пізніше волонтерив для фронту.
З поверненням у рідний батальйон «Ранений» не забарився. Пройшовши нетривалі лікування та реабілітацію, він повернувся до строю, після чого… дістав ще дві контузії, крайню — у вересні. Цього разу його лікували лише батальйонні медики — без відриву, так би мовити, від війни. Зі слів «Раненого», навіть під час 30-денної реабілітації він дуже сумував за кулеметним відділенням, яким командує. Хлопці стали для нього не менш рідними, чим кревна рідня. Це відчайдушні у всьому побратими, «справжні гуцули» — «Когут», «Гурал», «Енді», «Штурмовик», «Гнат» — поряд з ним із самого початку війни. Сумував навіть за німецькими кулеметами «Браунінг» калібру 12,7, що вони мають на озброєнні.
Є ще одна людина в батальйоні, доля якої йому не байдужа. Це — наречений дочки сержанта Юлії — солдат Тарас. Познайомилися вони через захоплення «Раненого» й дочки мотоспортом. Перед вторгненням орди Тарас освідчився дівчині, але побратися молодята через війну не встигли. Вони чекають перемоги й обіцяють, зі слів «Раненого», що на весілля вони запросять увесь батальйон. І буде воно по-гуцульськи веселим і гучним.
Фото автора та із архіву «Раненого»
ФОТО ТИЖНЯ
