Вже понад рік день у день тисячі прикарпатців боронять Україну у боротьбі з окупантами. Незалежно від натиску ворога, втоми, пори року. Війна народжує імена героїв, які своєю працею приближають перемогу. Розвідник одного з батальйонів 102 бригади Територіальної оборони ЗСУ Михайло Кенез з Івано-Франківська героєм себе не вважає. Хоча нещодавно отримав почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних сил України «Сталевий Хрест». Таку нагороду присвоюють військовослужбовцям Збройних сил України за виконання бойових завдань, високі показники у бойовій підготовці, несення бойового чергування, вартової (внутрішньої) служби у повсякденній діяльності.
У розмові із захисником дізналися про його досвід в українсько-російській війні, а ще службу у “Французькому легіоні” та пригодах в Афганістані в момент захоплення влади “Талібаном”.
– Михайле, у соцмережах про тебе багато інформації не знайти. Та дуже хочеться знати історію бійця, якому вручили “Сталевий Хрест” Залужного. Яким був твій шлях до військового життя?
– Я народився і виріс в Івано-Франківську. Ще в школі планував стати військовим пілотом. Мій батько – військовий медик, був начальником медичної служби і я дитинство провів на військовому аеродромі. Літав на літаках, гелікоптерах, це все було поруч мене і зіграло свою роль. Хотів бути льотчиком, постійно в небо. Та не склалося поступити у профільний військовий виш через травму носа. Тож одночасно вчився на фінансиста у ПНУ та зварювальника. Далі строкова служба в ЗСУ, в час якої я зрозумів, що не дуже хочу служити в нас. Це був 2010 чи 2011 рік. Я вже тоді загорівся ідеєю служби у “Французькому легіоні”.
– Дійсно, армія в ті роки не вважалася перспективною і вдячною кар’єрою…
– Власне, я потрапив у військо, і чому я поміняв думку про нього – бо я бачив, як його розвалюють, і як то все відбувається. Я зрозумів, що не хочу служити тут, перспектив немає… Мрія пілота лише тепер в деякій мірі справдилася – став оператором БПЛА вже в 2022 (сміється, – прим. Галки).
– А як потрапив у “Французький легіон” (унікальна воєнна структура, що реалізує інтереси Французької Республіки закордоном, – прим. Галки)?
– Про легіон я дізнався, коли займався парашутним спортом. Ще в 16 років почав стрибати і то був, саме день ВДВ. Ми у Львові на стрибках, і там був колишній “легіонер”. Він розповів мені, що це таке і з чим це їдять, як то кажуть. І тоді я вже заліз в інтернет і почав шукати, більше дізнаватися і зрозумів, що для мене це цікаво. Ця думка в мене в голові довго жевріла. У Франківську якоїсь конкретної і цікавої роботи для себе не знайшов і після служби в армії вирішив спробувати.
– В той момент ще й не так легко закордон було виїхати?
– Я зробив в Польщу робочу візу, працював трохи на будівництві мостів. Там остаточно зрозумів, що я не хочу все життя ось так працювати. Немає перспектив, вдома також не дуже складалося і я зібрався і поїхав.
– У “Французький легіон” взяли одразу? Взагалі, як туди потрапити?
– Якщо говорити фізично, то я просто роздрукував собі карту в інтернеті, бо ще не було смартфонів. Знайшов у нас тут буси, які їздять на Іспанію, бачив, що вони проїжджали недалеко від міста Обань, в яке мені треба було потрапити. Грошей було в один бік, до слова. Висадили мене на автобані під містом, година десь 3 ночі. Я пішов шукати вокзал, бо мапа до бази була з цієї точки. По дорозі зустрів потрібен мені вказівник, за яким йшов десь більше години і вийшов на ворота бази, які бачив на фотографіях. Класно! До слова, той вказівник, за яким я йшов, показував рух по односторонній дорозі для авто. А якщо йти пішки, то мені треба було йти від нього до бази метрів триста, а не кілька кілометрів, як для машин. Цей момент згадую з усмішкою завжди
На контрольно-пропускному пункті прочекав до ранку, окрім мене “підтягнулися” інші охочі добровольці. Там на місці треба було зразу підтягуватися. Я підтягнувся, десь точно 20 разів, а частину хлопців відразу відсіяли. Потім медкомісія, фізичні тести, на логіку і загальний розвиток, і в кінці вони склали рейтинг. Я не вірив, що поступлю. Бо бачив там поруч серед претендентів таких “головорізів”, спецназ колишній. І я – який відслужив “срочку”, внутрішні війська.
В підсумку десь з пів сотні людей залишили з 15, серед яких був і я. Далі почалося навчання, і вперше додому я подзвонив аж через чотири місяці. Ще лист відправляв, але не знав, чи він дійшов, чи не дійшов.
– Ти сам вибирав собі спеціалізацію у Легіоні?
– Я вибрав другий гірський інженерний полк. Бо тут виріс при горах, а там також цікаві гори. Я був сапер, вибухова справа – мінування, розмінування, підриви.
– Скільки часу був в Легіоні? Якою там була служба?
– У Франції я був з 2013 по 2019 рік. З цікавого – на місію їздили в Африку, Кот-д’іВуар – там підтримували мир. Там був збройний конфлікт, але проти нашої війни те все виглядає тепер, як бандитські розбірки.
Загалом служба у “Французькому легіоні” – це дуже хороший досвід і не тільки у військовому плані, а й життєвому. Ти потрапляєш в дуже стресові ситуації, з тебе витискають максимум. В цих умовах зрозумів, що немає кордонів твоїх можливостей.
– Наступив час рухатися далі?
– Після завершення контракту у Легіоні, я отримав дозвіл на проживання у Франції, і планував жити цивільним життям. Але військова справа не відпускала мене. В 2019 через товариша з Легіону поїхав працювати в Афганістан на ООН. У Кабулі, столиці, ми працювали у “Зеленій зоні” – кварталі міжнародної коаліції. Там будівлі, посольства, міністерства інших країн, генеральний штаб місії. Територіально – десь як наш Каскад, обнесений бетонним парканом. На блокпостах ми перевіряли транспорт, який їхав на територію. Участі в бойових діях ми не мали права брати.
– Ти був у Кабулі в момент захоплення влади талібами. І разом з іншими українцями, вас евакуювали наші ГУРівці? Розкажи про це.
– Це було в серпні 2021 року. Так, через різку зміну влади був страшний хаос, в аеропорт дітей перекидали через паркан… Ніхто не знав, що буде, бо люди думали, що зайдуть таліби і будуть розстріли на вулицях, страти показові. На щастя, я такого не бачив. Нам дуже допомогло наше МЗС звідти вибратися. В нашій компанії було багато українців, також були румуни, болгари, угорці, грузин, британці, американці, індуси. Оскільки ми працювали на ООН, то про наш вихід домовлялися всі, але найбільше працювало і старалося саме наше МЗС і грузинське.
Ми близько тижня були заблоковані на своїй базі. При виході таліби нас детально перевіряли. Посадили в автобус і повезли в протилежному від аеропорту напрямку. Я відчував, що все, напрацювався (сміється) і думав, що скоріш за все нас кинуть в тюрму. Так в підсумку нас вивезли саме в аеропорт, де чекав літак з нашими розвідниками. Було більше десяти українців на борту і багато афганців, які мали зв’язки з Україною.
Тоді наші хлопці з ГУР були єдині з іноземців, хто виходив в місто, щоб забрати людей і відвезти в аеропорт. Саме летовище було в облозі цивільними, які в страху намагалися будь що покинути країну.
Тисячі людей, постійний натовп, щоб туди пробитися, всі входи і виходи. Афганські військові були змушені стріляти і в повітря і бити їх, цей неконтрольований натовп, який несеться. У людей була дуже сильна паніка, всі несуться, транспортний колапс стався, на дорозі кидали машини…
– Ти повернувся в Україну, і знову поставив собі мету жити цивільним життям?
– Так, знову сказав собі – мені, напевне, вистачить цього. Маючи право на проживання і роботу у Франції, я подався на навчання цивільної спеціальності. І якраз перед самою війною, за місяць до лютого 2022 мені запропонували курс, який оплачувала держава. Я пішов вчитися на висотника, аби займатися висотними роботами. Пробув на навчанні три дні – в понеділок почав вчитися, а в четвер вдома почалася війна.
– Як ти зустрів новину про велику війну на Україні?
– Зранку 24 лютого телефонує друг, з яким я був у Афганістані, і каже – “почалося, поперли орки”. Той ранок був дуже важкий. Зразу вирішив їхати додому, де всі близькі. Зателефонував родині (дружина, батьки, сестра з дітьми), планував якнайшвидше вивозити їх з України чи просто у безпечне місце. Я вирішив питання з курсами і до кінця тижня я вже їхав з Франції в Україну. Не з пустими руками. Волонтери і друзі машиною допомогли, зібрали її з волонтеркою різною, друг підкинув нам всіляких речей по тактичній медицині і вже з цим всім, “заряджений” вернувся.
– Чому вернувся? Ти був у безпеці і міг далі жити безтурботно у Франції ж.
– Їхав воювати. Якось не по-пацанськи було далі жити у Франції. Я не міг залишитися осторонь. Ну як? Там всі мої хлопці… Багато що мені дало оточення, дивишся, як вони поступають і розумієш, що ти не можеш інакше. Треба тримати планку. Бо відповідно це і мій внутрішній стержень.
В той момент я розумів, що це наш останній момент, щоб щось змінити в країні, шляху назад вже не було. Нижче вже нема куди. Відштовхнутися, і йти вверх. Перші місяці я бачив, як об’єдналися українці, у всьому світі. Як нація! Це та країна, в якій я хотів жити. І я був готовий голову покласти за це, боротися. Потім потрошки почалося, як казали хлопці, як в 2014 – люди почали втомлюватися. Це природно. І серед мирних, і серед військових.
Коли їхав з Франції, то чесно думав, що це шлях в одну сторону. Бо наступ росіян був дуже стрімкий. І багато хто думав що це дійсно “друга армія світу”. І колони їхні були вражаючі. Але розумів, що маю деякі знання, досвід, тому вирішив повертатися. Згодом виявилося, що це все фігня, бо тут війна зовсім інша і жорстокіша.
– Як потрапив на службу в ЗСУ?
– Всі кликали в різні боки. Багато було варіантів. Один товариш дзвонив, щоб йшов з ним в ТрО, подумав, що немає різниці де бути. Прийшов в ТрО, там кажуть – місць немає. Але коли розповів про свій досвід у “Французькому легіоні”, то місце таки знайшли. І потрапив у “розвідку” та став оператором дрона.
Після короткого навчання були в кількох областях. Потім як зайшли в Гуляйполе, так досі і стоїмо.
– В чому полягала твоя служба?
– Спершу ходив у розвідку. Працювали і самостійно, і допомагали на спільних виходах і “Альфі” СБУ, і ССО тощо. Спостережні пункти організовували і таке інше. Пізніше зосередився на аеророзвідці. Постійно з напарником Богданом “літав”. Він молодець – зовсім юний, айтішник, без військового досвіду. Ми вишукували артилерію, міномети, танки, позиції ворога.
– Якими історіями чи моментами пишаєшся?
– Такого чогось окремого нема. Майже кожен день знаходили позиції, коригували на них наш вогонь постійно. Техніку засікали.
На початках вони зазвичай тримали техніку і на “нулі”. І ми її виявляли та знищували.
ТрО, взагалі, дуже виграло завдяки дронам. Бо ми постійно були в повітрі і все бачили. Десь вони збираються – ми передали координати і вже наша артилерія працює. І вони не можуть реалізувати свої плани. Бо розуміють, що їх вичислили.
По радіоперехопленні чули, як росіяни думали, що проти них працює якийсь спецназ. Але ми ж просто ТрО. Без броньованої техніки навіть. Як ковбої – на джипах. Але це і спрацювало, наша мобільність і швидкість, вчасна розвідка.
От у грудні було дуже активно. Ми тільки злітаємо – бачимо групу, техніку, одну, другу, третю. І постійно передавали координати на ураження.
Був кумедний момент, коли ми вели спостереження і наживо передавали на командний пункт. Назустріч один одному їхали ворожі вантажівка і БТР, і в момент їх зустрічі у точці роз’їзду стався приліт нашої арти. Це було дуже ефектно.
Бувало, отримували повідомлення про цілі з окупованих територій. Полетіли, перевірили – дійсно є скупчення техніки. Дали туди артилерією – і спалили кілька одиниць їхньої броньованої техніки.
Міномет один нас так дістав, “кошмарив”. Ми і так і сяк його шукали. І вичислили. Шукали “виходи”. Отримували азимути приблизних “виходів” того міномета через рацію зі спостережних пунктів. І я теж слухаю і співставляю в голові, де ціль може бути – і там дроном шукаємо.
Артилерію дуже важко вичислити, бо вона стоїть, як мінімум, за декілька кілометрів в тилу. Залітали і туди, але в них настільки сильна дія РЕБ (радіоелектронна боротьба, – прим. Галки), що інколи не могли злетіти. Але і з цим вдавалося справлятися – обходити, щоб нас не засікли. Робота феноменальна робилася. І це, до слова, більше волонтерська допомога була.
– Як типово виглядала ваша робота?
– В першу чергу це вибір вдалого і безпечного місця для роботи. Бо ж не можна підставляти хлопців і стартувати з їх позицій – вичислять рано чи пізно і прилетить. Ми приходили на позиції наших хлопців – випили кави, поговорили, дізналися обстановку. І потім йдемо ближче до місця, яке потрібно розвідати. Звичайно, максимально уважно, аби залишитися непоміченим.
Як це відбувається на ділі? Береш з собою дрон, 10 батарей, бандеру-павер (акумуляторну станцію), Старлінк, який торчить у всі сторони, перекусити щось і воду. Влітку це дуже нелегко – спека, хащі непрохідні, зачіпляєшся за гілки і дерева. Взимку – теж холоднеча.
Доводилося часто змінювати позиції – бо ворог теж працює і шукає наші місця злету. Не раз було – що прийшли, розклалися, відлітали трохи – і є важке передчуття. Згортаємося, тільки відходимо – і туди прильоти.
Цікавий випадок мали з “Чаклуном”. Це такий безпілотник український, хлопці з аеромодельного клубу в Дніпрі зробили. Цією “птахою” ми літали в глибину навіть на 25 кілометрів. Бази росіян та інші позиції виявляли. Дуже добре він себе показав.
Хоча ми не зразу призвичаїлися до цього апарату і спершу в нього не вірили. Навіть в руки не хотіли брати. Втратили у перший же політ, на щастя на нашій території, шукали два дні в полях. Але потім зрозуміли, як ним користуватися – як заводити в розвідку, як забирати. Айтішний досвід Боді і мої практичні знання спільно допомогли. Там інерційна система, яка не залежить від управління з суші. Бо вичисляють в першу чергу пульт і безпілотник, який віддає і приймає сигнал.
Якщо коротко – ми його максимально заводили на пульті, і потім він літав по заданих координатах і повертався до нас. Було не так просто його зустріти, бо треба вітер врахувати, час та інші параметри. Вишукували його, їздили, слухали в повітрі. І вже потім його садили. Далі одразу знімали дані з камери, передавали координати цілей, ще в дорозі до бази. А потім вивчали детальніше фото, заїзди, бази тощо. Багато цікавого виявляли.
– То правда, що безпілотники – розхідний матеріал?
– Це точно. Бо вони ефективні і бережуть життя. За свою службу я втратив два дрони. В одного вийшла з ладу камера, він в ремонті. Другий ворожа РЕБ посадила неподалік від наших позицій, ми його знайшли через кілька днів. Буває, що є завдання, коли треба полетіти в одну сторону.
– Ведеш рахунок виявлених чи уражених цілей?
– Ні. Навіть не знаю, чому. Не до того було. Особисто для мене було важливо робити роботу.
– А за що отримав нагороду від Залужного?
– Якщо чесно, я не вважаю, що зробив щось таке, за що мене варто нагороджувати. Просто служив. Приїхав додому з Франції за покликом серця, по честі і правді. Так само і служив. Старався робити свою роботу найкраще, як можна. Хоч і не завжди виходило. Але медалі чи зарплати мене як самоціль не мотивували. На останню і не розраховував. Тож і за медаль, чесно, не знаю причини. Але мені приємно, це правда. Це перша моя нагорода вдома. У Франції отримував медаль за участь у бойових діях.
Взагалі вважаю, що армія – це командна робота. Поодинці ти нічого особливого не зробиш. А поняття героїзму, кажуть, не було б, якби все йшло добре.
– А як ти дізнався, що удостоєний відзнаки Залужного?
– Я був в Івано-Франківську, мені подзвонили з військкомату, що прийшла нагорода. Я думав, що це грамота. Прийшов, мене зустрів офіцер, і повідомив про Сталевий хрест. Він ще мене запитав, за що? Я відповів, що не знаю, просто служив по честі і совісті, роботу робив. Там і повідомили, що вручення буде у мерії.
– Розкажи трохи про ситуацію на фронті, яка є зараз?
– Ситуація постійно непроста. За виліт ми виявляємо багато техніки. Її у ворога все ще багато. Хоча наша арта працює. І не дає їм висуватися у наступ. Наші хлопці стомилися, це правда. Потрібно готуватися усім до ротації, треба дати відпочити людям. Але загалом, війна, така річ, яка затягує. І після відпочинку через деякий час багатьох тягне назад. Я не знаю, яка причина. Але так є, і дуже багато в кого.
– Образ росіян, як воїнів, у твоєму сприйнятті. Це чмобіки? Чи все ж сильні опоненти?
– Ну, сильних там вже значно менше, ніж рік тому. ЗСУ їх перебили. Але їх мобілізують і кидають в бій. Техніки у них дуже багато. Зариваються теж вже дуже активно, укріплюються.
Ворога потрібно остерігатися. Те, що вони погані і орки – без сумніву. Але коли їх знецінювати – в першу чергу це обернеться проти нас.
За час нашого перебування на фронті там у ворога відбулося кілька ротацій. Аж заздрісно ставало, бо їх міняють, а ми незмінно.
Помітив, що вони після ротацій ще деякий час не розуміють, що знаходяться на нулі. Буває, летиш дроном з ВОГом (снаряд) на нього – ворог стоїть, не наляканий, роздивляється на того дрона. Кинув йому того ВОГа. І вже наступного разу, як знову туди в розвідку йдеш – як чують дрон, як щурі по норах ховаються.
Кажуть, москалі дурні і все таке. Нас ще в легіоні вчили, що ворога треба поважати, як самого себе. Я ще й тоді це не дуже розумів. Бо ж ворог! Але на війні це стало ясніше. Бо коли поважаєш ворога, то будеш думати, як ти б поступив у його ситуації. І від цього відштовхуєшся, і будуєш свою оборону чи напад. Ми думали, як вони можуть розміститися, організувати під’їзд, маскування. І напевне через це виходило “вичисляти” їх.
– Фактор волонтерів, чи відчутний він на лінії фронту?
– Якби не волонтери, було б все в рази гірше у нас. Починаючи від провізії, закінчуючи раціями, біноклями, безпілотниками, машинами. Та ми б були схожі на тих чмобіків російських, скоріш за все. Держава дала зброю, форму, захист. А ще у нас є вражаюча підтримка волонтерів, чого у ворога немає, на щастя.
– Поділися ще враженнями від Запоріжжя, степів – як цей фактор впливає на війну?
– Я вперше потрапив у цей край. І він мені дуже нагадав розповіді про козаків. Степи, лісу майже немає, одні посадки, які “ріжуть” поля довгими лініями. З одного боку оборонятися добре, бо легше ворога вичислити. Нам це допомогло.
– Чи хочеш щось сказати тим, хто читає цю розмову?
– Хочу подякувати всім, хто підтримував і підтримує армію. І вдячний побратимам. Дивлячись на ситуацію, яка є в країні, і останні події, думаю, що треба більше поважати і любити один одного. Бо нічого не зміниться в нас у кращу сторону. Це я згадуючи про викриті корупційні скандали, на державному рівні і не тільки на державному. Корупція і на побутовому рівні теж залишається. Це перепона, яка заважає будувати справді сильну націю і державу.
Розмовляв Роман ТУРІЙ
Фото Юрій ВАЛЬКО і особистий архів Михайла Кенеза.
ФОТО ТИЖНЯ
