Прикордонник з Маріуполя Андрій Г. разом з побратимами одним з перших зустрів повномасштабну російську агресію у лютому 2022. Пережив важке поранення на «Азовмаші», далі три місяці російського полону та утримання у сумнозвісній колонії Оленівці і довгоочікуваний обмін та повернення на Україну. Впродовж шести місяців чоловік проходив лікування та реабілітацію на Івано-Франківщині і тепер разом з родиною налагоджує тут нове життя.
Захисник переповів «Галці» свій бойовий досвід та дав поради, що потрібно робити, аби якомога швидше повернутися додому з полону.
– Андрію, розкажіть про себе, чим ви займалися до повномасштабного російського вторгнення і де зустріли велику війну?
– Я проходив військову службу у прикордонних військах України в Маріуполі. За чотири дні до війни ми вийшли на локацію, яка знаходилася за 10 кілометрів від лінії розмежування з Росією. Обстріли у нас розпочалися ще 20 лютого, а 24 лютого нам прийшлось відійти в саме місто. У Маріуполі майже одразу почалися жорсткі бої. Ми тримали позиції і захищали адміністративну будівлю «Азовмашу». Згодом, 5 квітня, через натиск були змушені відступити вглиб заводу. Тоді ворожі війська кидали на нас все, що було в їхньому арсеналі – артилерія, фосфорні та касетні бомби. Працювали танки і авіація. Ми навіть не могли бачити, звідки в нас стріляють.
Під час одного з безперервних обстрілів 9 квітня я отримав осколкове поранення ноги. Вже тоді поранених побратимів було дуже багато – понад 300 солдатів. З яких 28 бійців повністю були лежачими і не могли самостійно пересуватися.
Нас доставили у госпіталь в бункері «Азовмашу». Їжі було дуже мало – їли стаканчик рису один раз у день. Одного дня ми пішли на прорив і намагалися виїхати з Маріуполя. Та під час виїзду наші колони розбили. Моїй групі вдалося сховатися в ангарі.
Відбувався близький контакт з ворогом і, на жаль, ми були в оточенні. Російські солдати сказали – якщо ми не вийдемо звідти, то вони викличуть авіацію і зрівняють ангар з землею.
Старший керівник нашої групи сказав написати свої дані на папері і виходити з приміщення. Ми були змушені вийти з білим прапором. Нас відвезли до станції Сартана. Кілька тижнів утримували в занедбаному продуктовому складі, де були одні бетонні стіни і бетонна підлога. Води на всіх не вистачало. Потім на автобусах відвезли в сумнозвісну Оленівку.
– Що відбувалося в Оленівці?
– В Оленівці я перебував близько місяця. І однієї ночі друзі розбудили мене і кажуть: «під тобою калюжа крові». Це в мене почалася сильна кровотеча з пораненої ноги – за три дні втратив понад літр крові.
Гемоглобін був на критично низькому рівні – і мене, без особливого бажання, окупанти таки відвезли до лікарні і зробили операцію.
Одного дня до нас в лікарню приїхали військові і телебачення так званої «ДНР». Нам сказали, що розпочався обмін військовополоненими. Ми вже стояли з речами, сіли в автобус – увесь цей процес знімали телебачення т.зв. «ДНР». І як тільки ми від’їхали сотню метрів від лікарні – росіяни зайшли в автобус і сказали: «Україна від нас відмовилася – повертайтеся в палати. Ваші постійно зривають обміни. Ось самі бачите – ми вас везли, а українські військові розпочали обстріли в сірій зоні – значить ви нікому не потрібні». Цією пропагандою хотіли нас зламати.
Те що росіяни посадили нас в автобус і висадили – була спланована картинка для пропаганди в пресі.
– Як до вас ставилися в Оленівці?
– Як тільки ми туди приїхали – били всіх підряд, не зважаючи, що серед нас були поранені. На жаль, стався летальний випадок – один хлопець не витримав побиття і того ж дня помер.
Бувало так, що хлопців забирали кудись на два дні, і коли вони поверталися, то ребра їхні були сині, під очима синці, руки обпечені.
До деяких відносилися не як до полонених, а як до ув’язнених – бо вони жили з їхніми засудженими зеками в камері.
Нас допитували з російської ФСБ. Ми наперед придумали, що будемо їм говорити – «ми ні в кого не стріляли, бо ми прикордонники і воювати не вміємо. Наша задача була техніку захищати». На диво нам повірили.
Загалом бойовики не хотіли тримати в полоні поранених – бо «300-ті» займають місця, їх треба лікувати і періодично робити перев’язки. Натомість шукали азовців, снайперів, танкістів, офіцерів.
У червні нас, 240 важкопоранених українських солдатів, таки обміняли – на 244 російських. Ми були всі трьохсоті, а вони були всі цілі.
– Що особисто для тебе було найважчим, перебуваючи в полоні?
– Окупанти самі не очікували того, що така велика кількість маріупольців потрапить в полон. До однієї колонії, в якій на той момент перебувало тисячу людей, і більше вони не могли прийняти, привезли ще додатково 2500. Нам не вистачало ні їжі, ні води. Нам давали 30 літрів іржавої води на сто чоловік. Годували тільки кашами і квашеною капустою. Щоправда, хліба давали достатньо.
– Що допомогло вижити і не зламатися ?
– Не думав про погане і вірив, що нас визволять звідти. Думав так – якщо я вже вижив під обстрілами – то обов’язково повернуся на рідну землю. Що допомогло? Напевне, якесь везіння і досвід.
До війни я ходив на полювання і займався спортом. Підготовка – дуже важлива як для кожного солдата особисто, так і для цілого підрозділу. На війні потрібен досвід. Бо стріляти по мішенях на полігоні – це одне, а коли опиняєшся в гарячій точці – то це геть зовсім інше.
– Які дасте поради солдатам, на випадок, якщо вони попадуть в полон до ворога?
– Під час постановочного «обміну» я потрапив на камеру телебачення т.зв. «ДНР». Це відео побачила знайома, відправила його моїй дружині. А вже дружина відправила відео українським спецслужбам. Розповіла їм, що ось чоловік і він знаходиться в полоні. Таким чином мене внесли у список полонених.
Тож порада – не боятися потрапляти на відео при будь-яких обставинах і можливостях. Тому що це відео можуть побачити будь-хто з наших, і потім тебе буде легше знайти або опізнати та організувати обмін.
Пробувати усіма можливими способами якусь звісточку відправити, навіть якщо ця інформація пройде через п’ять людей і зі затримкою в часі. Хтось вийшов з полону і підтвердив, що бачив або лист в Червоний Хрест написати – будь-які методи треба спробувати. Треба намагатися повідомити – де ти знаходишся, в якому стані і як себе почуваєш. Якщо є підтверджена інформація про місце перебування – то вносить в список полонених. Будь-яка підтверджуюча інформація відкриває можливість нашим спецслужбам. Бо коли всі дані співпадають – то швидше відбувається обмін.
– Які маєте плани на майбутнє?
– Я пройшов тут реабілітацію, в Івано-Франківськ перебралися мої рідні. Отримав інвалідність. Поки був в полоні, дружина допомагала вибратися звідти. Зараз з нею і ріднею потрохи відновили справу, якою займалися у Маріуполі – фотостудію та виробництво сувенірів. Маємо плани розвиватися і допомагати Україні наближати перемогу.
Розмовляла Мар’яна Цимбалюк
Фото з архіву воїна.
ФОТО ТИЖНЯ
