В рамках програми «Читай» від «Теплого Міста» в Івано-Франківську з читачами зустрівся харківський видавець, науковець і дослідник культури Олександр Савчук. З 2010 року він творить проєкти, які відкривають українцям маловідомих авторів, праці з етнографії та мистецтвознавства.
У центрі розмови з франківцями – історії створення видань, цікаві факти про видатні постаті Слобожанщини, та поради, як варто пізнавати Харків.
«Галка» цитує найцікавіші думки автора з літературного вечора:
З чого все починалось
Я не фаховий книговидавець, і не редактор, не філолог. Але з дитинства у мене стояли в кімнаті п’ятдесят три томи Радянської енциклопедії. І коли я чогось не знав, то батько мені казав: «Читай». В принципі, я не багато читав, але такий загальний фон завжди був. І пізніше, уже в студентські роки, поки ще не такий був активний інтернет, то, очевидно, я почав розуміти значимість книжки. І другий момент це те, що коли я шукав свою ідентичність, то, власне той контекст, який був у Харкові, в Києві, у Львові, він мені багато допоміг.
Я зрозумів, що одна з найголовніших задач нашого видавництва це створення цього контексту. Тобто для того, щоби в той момент, коли дитина зацікавиться чимось, щоб вона мала куди звернутися – у бібліотеку, до книгарні, на таку зустріч.
Ну а загалом історія така, що мій проект почався 2005 року, коли я видав книжку “Пісні Слобідської України”. І там я як просто редактор, упорядник і видавець Савчук. Це не тому, що я так себе люблю, а тому, що так було найпростіше зареєструватись як ФОП Савчук і потім себе внести в Реєстр видавців. Тобто це найпростіша форма. Не треба ТОВ, не треба якихось інших юридичних осіб. А в 2010 році до мене звернувся один художник, який захотів видати свій альбом робіт. І я кажу – “Так, так, давайте”, і думаю – значить, мені треба рахунок, все офіційно. Там його міська рада мала підтримати. Я все оформив буквально за десять днів. Книжкова палата дозволяє писати Видавець Савчук, щоб не було на обкладинках ФОП Савчук Олександр Олегович. Ну от тому я таки оформив все саме так.
Яким має бути видавництво?
У нас дуже мало видавництв, треба в десять разів більше. Хай по різному всі роблять, але вони мають бути. Тим більше англійсько-американський досвід показав, що пік електронної книжки, очевидно, уже пройшов. І якщо довідкова література нам зручна у електронному вигляді, то інша література, все таки краще читається з паперових носіїв.
Коли я захищав кандидатську і шукав тексти, зрозумів, що є багато текстів, які просто не доступні. І це був мій особистий, такий егоїстичний запит, суб’єктивний дуже, що я хочу, щоб вони з’явилися.
Але найголовніше як би ідея в тому, що у нас є величезний перекіс між Сходом і Заходом України в плані знань про відомі постаті й феномени культури. Скажімо, перша поїздка до Карпат у 2003 році – це була етнографічна експедиція, де я побачив традиційну культуру, у більш автентичному вигляді. І перша моя думка була: «Що у нас збереглося на Слобожанщині? А які у нас найголовніші музичні інструменти?». Я тоді ще не знав, що бандура це дуже слобідський інструмент. І ось фактично пошуки, відтворення тієї Атлантиди, яка втонула на Лівобережжі, оцей пошук українськості, яка вона може бути в різних куточках. У нас велика країна, відповідно однаково не може бути ніяк.
І якщо я спочатку думав – чому про «розстріляне відродження» говоримо тільки тому, що їх розстріляли. Виявилося, що це справді були цікаві постаті, і не тільки вони. Ми, скажімо, мало знаємо про мистецтвознавців, яких також було розстріляно. Займатися українським мистецтвом було так само небезпечно, як і українським словом. Тому от основна така лінія – це повернення з небуття усіх імен.
Наприклад, Гнат Хоткевич. От у Львові є вулиця, театр Хоткевича. А коли я запитую своїх студентів, хто такий Хоткевич? – «Не знаю, здається, за Динамо-Київ грав». Тому така асоціація зі Львовом, хоча він в першу чергу харків’янин. Дуже цікава, легендарна історія про його рукопис, який десь зберігався, ніхто не знав де. Потім знайшли у Львові, перевидали, точніше опублікували вперше. І ви знаєте, дивлячись на специфіку книжки, музичні інструменти українського народу, якось ця тема дуже гарно зайшла, тому що люди почали цікавитися різними інструментами. Кобзарський цех активно почали супроводити. От і ця книжка була фактично бестселером.
Ну кого ми ще можемо згадати? Нарбут! Величезний майстер, який прожив 34 роки, але створив надзвичайно багато. Причому дуже цікавий його переїзд в Україну і розуміння себе, як українця, творення себе вже як українського майстра.
Ще вам розкажу хрестоматійну історію, коли ми видали перший том Василя Кричевського. Це відомий архітектор, художник, автор, фактично автор нашого гербу, а точніше гербу УНР. А сучасний український герб дуже близький до нього. Він родом з Лебедина, а навчався у Харкові, де реалізувався. Ми видали збірку його праць, текстів про нього, деякі його роботи, які раніше не публікувалися. І от у Львові на Форумі видавців я презентував цю книжку. Я нею дуже пишаюся. Нарешті підходить чоловік, який просто труситься, коли бачить це прізвище. Я розумію, що нарешті прийшли шанувальники, і це демонструє мені, що я зробив хорошу справу. Він відкриває книгу і каже: «Ну що, нарешті усі пісні зібрали?». Тому це був удар нижче пояса. Я зрозумів, що це наше недопрацювання. На жаль, іншої асоціації з цим прізвищем, окрім Гаріка Кричевського, у багатьох абсолютно ніякої немає.
Видатна постать Георгія Нарбута
Коли говориш про Нарбута, про архітектуру дерев’яну, не можна занижувати цю планку, спуститись до якогось такого загальнокультурного рівня. Це справді складна методологічна проблема, з якою треба пожити і якось її вирішувати. Оця книжечка «Знищені шедеври» – тут ви знайдете п’ять церков. В кінці кожної статті є кьюар-код і по ньому можете подивитись 3Д-моделі церков, політати над ними, побачити при різному освітленні. І, власне, задача була понизити цей віковий ценз, тобто щоби це не сприймалося як тільки книжка для 50+ .
Модерна Україна
Я дуже радий, що багато наших авторів модерні українці, які дають альтернативний цікавий продукт. Я і про Василя Кричевського, і про Шевельова. Україна може бути цікава як модерна країна – ось це один із напрямів. Скажімо, для Харкова одне з найважливіших питань – це показати цю «українскість». Хочу відразу сказати, що в Харкові стало в цьому плані комфортніше, тобто україномовних харків’янин побільшало.
Зараз зростає попит на наші книжки. Може, це здається трошки таким от пафосним, але прийшло розуміння, що зараз для людей література має психотерапевтичний ефект. Вони нею захищаються. Дізнаючись про себе, приходять до думки, що вони все правильно розуміють.
Харків – місто з найбільшою кількістю будівель в стилі український модерн, одним з батьків цього стилю був Василь Кричевський. В той час, коли в межах імперії українці політично не могли себе виокремити, вони досить дотепно вирішили будувати будинки в Україні, громадські будівлі в українському стилі. Таким чином маркувати, позначати всю українську територію цими будівлями. Ця тема дуже зайшла, і зараз у Харківській області є десь п’ятнадцять будівель, а в Харкові – близько десятка.
Чому було важливо видати книгу про Курбаса?
Ми готувалися до століття театру «Березіль» і планували у Будинку Слова 27 лютого 2022 року зробити таку вечерю, де будуть страви 20-х років, буде зібрана поважна компанія. Ну й, власне, зрозуміло, що нічого не відбулося. В межах цього святкування планувалося видати спогади Йосипа Гірняка. Тому що це один із центральних персонажів, акторів театру «Березіль» поруч із Бучмою, Крушельницьким. Бучма став заслуженим-перезаслуженим, а Гірняк емігрував і написав в еміграції у 1982 році спогади. Для українського театрального світу це викреслене ім’я. Але ці спогади можуть чи не найкраще розповісти про театр «Березіль», при чому в різних аспектах вони дуже цікаві. Вони про Харків.
Я зрозумів, що дуже пасує до наших інших проектів і є дуже класна фотографія з проекту ОпенКурбас. Це проект музичного театру, кіно і театрального мистецтва в Києві. Вони оцифрували свою величезну фототеку, фотографії з вистав. Там є фотографія де персонаж Гірняка і підписано «Амвросій Бучма». Потім закреслено і написано «Гірняк». Це дуже показово, що його плутали постійно, тому що мало про Гірняка знали. Власне, в 1982 році ці спогади не виходили в Україні, вони майже невідомі в нас. Тому ми запросили фахівця, Тетяну Бойко, яка написала передмову, знайшли кращої якості ілюстрації в ОпенКурбас. Ну й власне, ця книжка читається дуже легко, там півтора мільйона знаків. Це дуже багато, але дійсно цікаво.
Гірняк надзвичайно любив Курбаса, вважав його богом театру і, не дивлячись на те, що в них могли бути різні політичні погляди, він настільки делікатно, настільки цікаво про Курбаса пише. Ну і власне, багато того, чого ми не знаємо про Березіль, ми знаємо завдяки цим спогадам. Ми цей театр сприймаємо просто як театр, але це була ціла академія театру. Це був цілий університет з багатьма режисерами, акторами.
І коли книжку почали купувати українські театральні режисери, то я вважаю, що це перемога, тому що нарешті є такий запит. І всі чули про Курбаса. Але що з ним? Що він такого зробив? Тут, власне, можливо, книжка не вирішить цього питання, але, принаймні, не стане якоюсь таємницею, що у Курбаса були тексти. Можливо, трошки складно писав, можливо, не так зрозуміло і багато що треба трактувати, треба з ним розбиратися, але мені дуже не цікаво, щоб хтось розказав, показав, чому Курбас цікавий.
Як краще досліджувати рідний Харків
Харків, як і будь-яке місто, треба пізнавати через людей. От якщо у тебе є люди, яким ти довіряєш, які можуть розказати, показати, то це – найкращий варіант. Люди, які справді, люблять, які знають про місто, і тоді це зовсім по іншому грає. Друге питання – це той образ, який у тебе був до візиту. Скажімо, є багато великих містечок Слобожанщини, про які читаєш у Багалія – «а там такі кобзарі були», «а там була така фортеця», «а там був якийсь відомий ринок», «там якийсь фольклор». Ти приїжджаєш, а тут був Совєтський Союз, він тут залишився, і ти абсолютно не можеш поєднати це. Намагаюсь уявити, як ми церкви шукали знищені, де вони знаходилися. Інколи цього місця просто вже немає. Воно забудовано, і ніхто не пам’ятає. Пройшло там сімдесят років і все. Тому оця асоціація і це очікування краще, як ти уявляв собі, а інколи краще нічого не уявляти і спробувати сприймати як воно є. Але мене завжди, скажімо так, цікавить історичне місце, звідки все починалося, чи воно зараз виокремлюється, а чи ми бачимо фортифікаційні споруди. Тобто, я намагаюся, уявити, як це було з часів заснування.
Текст Наталії Зіпер
Читайте також: Слідами Лишеги: у Франківську розробили екскурсійний маршрут присвячений письменнику (ФОТО)
ФОТО ТИЖНЯ
