Колишній морський піхотинець Сергій Галкін розповів про окупацію Криму та тренування Прикарпатської ТрО (ФОТО)

Інструктора-волонтера з бойової підготовки 102-ої бригади, морського піхотинця Сергія Галкіна вдень знайти можна хіба що на полігоні – протягом багатьох місяців він наполегливо та самовіддано тренує хлопців, роблячи з них спеціалістів у військовому ремеслі. З Прикарпатською бригадою він почав працювати з самого початку війни – тренував два батальйони та управління.

«Сюди приходили бізнесмени, айтішники, лікарі, будівельники, професори, фермери – вони ніколи не тримали зброї у руках, їм було страшно від пострілів. У березні та квітні я проводив з ними заняття тут, на Лисецькому полігоні. Потім виїхав з ними у Запорізьку область, де ще два місяці допомагав готувати особовий склад» – пригадує Сергій.

Потім франківця запросили здійснювати підготовку особового складу в інших підрозділах ЗСУ – він більше, ніж пів року їздив по різних місцях їх дислокації, поки його знову не запросило командування 102 бригади, і він навесні повернувся.

Волонтерством та допомогою армії Сергій займається ще з 2014 року – їздить по підрозділах, возить їм різні речі, тепловізори, надає їм поради та консультації, адже має чималий досвід служби, інформує “Галка” з посиланням на сторінку бригади.

До армії Сергія не беруть за станом здоров’я – він має травму та 2 групу інвалідності. Пухлина в голові та пластиковий імплантат в коліні, в результаті чого часті головні болі, болі в коліні– часткова втрата здоров’я – саме таку дань віддав Сергій Україні, виконавши свій обов’язок щодо захисту держави від ворога.

Окупація Криму

Сергій – морський піхотинець, служив у Феодосійському батальйоні морської піхоти, був свідком та учасником подій захоплення Криму у 2014, про що нам охоче розповідає:

«Я був сержантом, командиром відділення морської піхоти. Жив у Феодосії, мені там все подобалось, ми займалися спортом по 4 години на день, постійно пропадали на полігонах, на різних навчаннях. Наш батальйон входив до складу резерву НАТО і ми постійно їздили по країнах НАТО, брали участь у спільних навчаннях. Я отримував від цього задоволення. Моя сім’я жила також тут, у Феодосії, ми навіть отримали кримську реєстрацію, хотіли залишитись назавжди».

Але у березні 2014 року все змінилося – одного дня вони стикнулися з тим, що пункт дислокації батальйону оточили російські війська, периметр замінували протитанковими мінами.

«Почали вимагати скласти зброю і здатися, – каже Сергій. – Командування батальйону привело підрозділ у підвищену боєготовність, усім видали зброю і чекали на накази від вищого командування. Так тривало декілька тижнів, до місяця часу. Наказів зверху не було ніяких і ніхто не знав як діяти. Спочатку були плани здійснити прорив на материкову Україну, але всі розуміли, що без підтримки це здійснити було практично неможливо, це було б самогубством».

Сергій пригадує: «На нас здійснювався сильний психологічний тиск – кожного дня нам погрожували та вимагали скласти зброю. Більше 50% особового складу батальйону були місцевими або мали тут родичів, батьків, сім’ї. Їх батьки щодня приходили під розташування і казали їм «сину, складай зброю». Постійно проводились мітинги місцевого населення, на яких нас закликали здатися. Поступово люди почали складати зброю і переходити на сторону ворога, адже вони не могли піти проти своїх батьків, рідних. Одного дня я зрозумів, що з сержантів мого взводу я залишився один – інші здалися. Мене переконували, що в Києві владу захопила хунта, пропонували посади в російській армії. Але є такі речі як честь та совість – вони не продаються. Мої честь та совість не продаються!»

«До нас на вертольоті прилітав командувач ВМС зрадник Березовський і вимагав за-за паркана скласти зброю – ми його не впустили в розташування і сказали забиратись геть – ми не збираємось здаватись».

З часом із 680 чоловік особового складу батальйону залишилося тільки близько 140. Усі інші перейшли на сторону ворога. Було домовлено, що ці 140 чоловік будуть вивезені автобусами з Криму.

«Нам сказали, що завтра об 11 годині нас вивезуть на автобусах і багатьох відпустили додому зібратись. Моя дружина та дитина вже були давно на материковій Україні – я сказав їм їхати, як тільки запідозрив, що тут щось буде відбуватись. Я залишився ночувати в казармі, де нас було близько 50 чоловік. Приблизно о 4 годині ночі вони почали штурмувати нашу частину – БТРи прорвали ворота і заїхали на територію, вертольоти зависли над частиною і з них висадився спецназ, по вікнах почали стріляти з кулеметів та з ПКТ – і у дірки закидали димові та світло-шумові гранати. Вони не мали на меті нас вбити – хотіли принизити, познущатись, продемонструвати, як вони взяли штурмом морську піхоту України.

Вони 2 години нас, беззбройних, штурмували. Коли вони нарешті ввійшли всередину – почався рукопашний бій. Мене кілька разів вдарили чимось, мабуть прикладом автомата – я втратив свідомість, коли отямився – мене поклали до стіни, я почав співати гімн України – мене знову вдарили по голові і я відключився. Потім нас повантажили в Урали і повезли кудись. Коли ми вилізли з Уралів – перед нами стояв якийсь їх офіцер і наш офіцер-зрадник – вони почали нас вербувати і переконувати здатись. Ще кілька людей перейшло на сторону ворога. Після цього нас відпустили, ми подзвонили нашим, які приїхали нас забрали».

«Далі я приїхав у свою казарму, щоб забрати речі, продовжує Сергій, – в мене було два рюкзаки. В одному були цінні речі – всі мої документи – паспорт, ідентифікаційний код, свідоцтво про народження, військовий квиток, дипломи про освіту, а також гроші, золото, ноутбук з моїми фотографіями. Проте шафа, в якій стояли рюкзаки, була зламана і рюкзаків не було – вони вкрали усі мої речі. Мені так і не повернули їх».

Близько 11 години автобуси вивезли їх у Чонгар, звідти – в Мелітополь, звідки літаком доправили до Києва. У Києві зустрічали журналісти, деякі політики, брали інтерв’ю. Після цього вони отримали нове місце прописки – в Миколаєві.

«В Миколаєві в мене почалися сильні головні болі і на ВЛК встановили, що в мене пухлина в голові. Сказали, що для служби в армії я непридатний. Мене звільнили, а пізніше – зняли з військового обліку. Я дуже шкодував, бо мені хотілось продовжити службу. Але тут почалися інші проблеми – з документами. Мої документи були втрачені і в мене зайняло близько пів року, щоб їх відновити – я всюди стикався з бюрократією і небажанням мені допомагати з боку чиновників. Мене ганяли по різних кабінетах за численними довідками. Я звернувся до адвоката, який мені допоміг виробити паспорт. Вже в Івано-Франківську знову почалися проблеми з документами – вимагали якісь довідки, документи, які було неможливо зробити, тому що Крим був під окупацією. Прийшлось звертатись до генеральної прокуратури».

Нарешті Сергію вдалось виробити документи, йому дали 2 групу інвалідності, призначили пенсію.

У Сергія є освіта інструктора з фізичної підготовки, а у 2019 році він отримав ще один диплом – юриста. Тепер він займається адвокатською діяльністю – допомагає військовим відстоювати свої права. Каже, що не програв ще жодної справи по військових.