Велику війну 85-річна Валентина Іванівна Бережна зустріла в Краматорській лікарні. Пенсіонерка евакуювалася з-під обстрілів зі зламаним стегном. Спочатку вона боялася їхати на захід України, оскільки не знала як їх з сім’єю тут приймуть. Але в підсумку жінка настільки зворушена підтримкою мешканців, що сама шукала можливості подякувати Івано-Франківську.
Про героїню цієї статті Галка дізналася від франківки Надії Басенко. Читачка зустріла переселенку поблизу ліцею № 25:
“Літня пані випадково зустрілася мені під час прогулянки й чомусь вирішила, що я — кореспондентка. Вона хотіла, щоб я допомогла їй подякувати людям Івано-Франківська за те, що прихистили її, її доньку та онука. Вони переїхали сюди з Краматорська. Жінка була настільки щира та зворушлива у своєму бажанні виразити вдячність, що я пообіцяла їй, що спробую допомогти зв’язатися з журналістами“, — написала Надія.
Тож Галка розповідає про історію жінки, до якої навідалася днями в гості. Проживає пані Валентина в орендованій квартирі в мікрорайоні Каскад — з донькою Оленою та 13-річним онуком Георгієм.
Спершу про своє минуле
Сорок років жінка пропрацювала на Новокраматорському машинобудівному заводі. Спочатку була бухгалтеркою, потім старшою інженеркою, а на пенсії очолила місцеву спілку ветеранів праці:
«Мені подобалося помагати людям, які вже не працюють через вік. Ми допомагали грошима, продуктами й часто — просто спілкуванням. Раніше у нас на заводі було 8 тисяч робітників, в кожному цеху працювало по 1 200 людей, але зараз з цією війною… Росіяни розбомбили багато секторів і наш завод вже не працює».
В Івано-Франківськ родину запросила однокурсниця доньки Олени:
«Моя донька шість років провчилася в інституті в Харкові. Мала однокурсницю з Івано-Франківська. Коли в Краматорську почали стріляти, вона подзвонила нам, сказала їхати в Івано-Франківськ і що можна жити в її квартирі. Нам багато куди пропонували виїжджати: і в Київ, і в Харків, і за кордон. Але Олена вирішила, що ми поїдемо у Франківськ, до Лесі».
У Франківську не так, як казала пропаганда
На заході України Валентина Іванівна вперше. Жінка розповідає, що добродушність франківців вразила її, адже це зовсім не відповідає російській пропаганді про Галичину:
«Ми приїхали сюди десь за тиждень до Великодня 2022 року. Поряд з нашою квартирою є церква, тож я вирішила посвятити паску. Прийшла, а там стільки людей — не протиснутися. Я навіть розгубилася трохи. Та раптом до мене підходить дівчина, каже: «Давайте ваш кошик, я сама зайду і посвячу». Згодом повернулася — вся така усміхнена — і дає мені кошик зі словами: «Привіт вам від бандерівців». Мене це так тоді насмішило, бо нам справді колись казали, що галичани такі-сякі, ненавидять нас… А яка вона хороша! Я й не сподівалася. Усі тут дуже хороші».
Незважаючи на поважний вік, Валентина Іванівна ледь не щодня подорожує містом і постійно заводить нові знайомства:
«Я просто не можу сидіти спокійно — весь час в русі. Оце в перші дні після переїзду вирішила подивитися місто, погуляти, поки донька готувала вечерю. На зупинці спитала, що звідси їде до центру. Сказали: 3 і 7 тролейбус. Я сіла в сьомий, довго їхала, аж тут чую — гудить сирена. Транспорт зупинився, нас всіх вигнали на вулицю. А я мало того, що не розумію де я, то ще й не знаю, куди мені повертатися. Я адресу поки не уточнювала, телефон з собою не взяла. Стояла там, змучилася, вже аж сутеніти почало. Тоді до мене підійшла жінка, яка побачила, що я заблукала. Наталя її звуть, я запам’ятала. Пояснила їй, що не знаю адреси, знаю тільки, що живу біля церкви, а поряд є школа №25. Вона відійшла, кудись, подзвонила й через декілька хвилин під’їхала поліційна машина. Мене привезли під самий будинок, подзвонили доньці, щоб спустилася мені назустріч».
Також у сім’ї переселенців склалися чудові відносини з сусідами. Вони регулярно навідуються один до одного в гості, разом готують їжу і вечеряють. Проте найбільше пенсіонерка вдячна сусідам за допомогу в біді. Вони допомогли з речами найпершої потреби, коли у червні цього року російська ракета влучила в дім їхніх родичів у Краматорську:
«Будинок завалився й вони всі опинилася під завалом. Свекор загинув, свекруха поранена, а дитину, слава Богу, витягнули неушкодженою. Але ж у них нічого не лишилося — згоріло все, що набули за життя. Наша сусідка дізналася про це випадково, бо я плакала, коли вона зайшла. А наступного дня вони зібрали дві сумки з одягом, продуктами та дитячими іграшками. Прийшли й кажуть: «Надсилайте рідним в Краматорськ». Я тоді здивувалася, чесно. Ми ж нічого у них не просили, навіть не думали про це. Вони самі так вирішили, розумієте? Просто зібрали всі необхідні речі й принесли сюди».
Валентина Іванівна написала список прикарпатців, яким вона вдячна за допомогу.
Особливу вдячність Валентина Іванівна виражає:
- сусідкам Сеничак Світлані Михайлівні та Сапіжак Романі Євстахіївні;
- подругам доньки Лазирішин Надії Владиславівні та Хромей Тетяні Степанівні.
“Ці люди зробили наше життя в Івано-Франківську таким же затишним і яскравим, яким воно було у Краматорську. Я дуже-дуже дякую їм за все. Надзвичайно вдячна”, — каже пенсіонерка.
“Світ будується на людях, я в цьому переконалося під час війни. Може це тому так, що мама 23 роки пропрацювала у спілці, а тепер добро нам повертається. Знаєте, вона хоч керівницею групи була, але ходила сама розносила людям пайки, ліки. Завжди старалася допомогти чим могла. Напевно й ми хороші, раз нам трапляються скільки хороших людей”, — розмірковує донька Валентини Іванівни Олена.
Про Краматорськ
Олена розповіла, що їхнє помешкання постраждало від російської агресії ще у 2015 році. А під час великої війни це трапилося знову:
«У 2015 році нам у квартирі вибуховою хвилею вибило вікна. Мама тоді поливала квіти, її аж через всю кімнату кинуло. Цього року теж вікна вибило. Але, знаєте, вікна — це не страшно. У людей взагалі дому немає — оце страшно. Скажу так: головне, щоб були стіни, а все решта поміняємо», — говорить Олена.
Попри небезпеку, Валентина Іванівна наполягає на поверненні в Краматорськ. Каже, що в кінці серпня планує виїжджати:
«Завдяки моєму племіннику будинок доглянутий. Він закрив розбиті вікна новим склом, щоб злодії не залізли. Так ми спокійні, що наші речі на місці. Правда, сусідам і рідним дозволили брати собі все, що їм зараз потрібно. Нехай користуються, поки нас немає. Я дуже хочу вернутися туди живою. Мені, звичайно, подобається ваше місто, тут чудово, але я просто мушу повернутися додому».
Фото Юрій Валько
Текст Жанна Головенко
ФОТО ТИЖНЯ
