Донеччанка Алла Реброва переїхала до Івано-Франківська ще під час пандемії. Свою родину вона називає переселенцями першої хвилі. Не без вагань Алла заснувала в чужому для неї місті студію для дітей LaLaEnglish.
Читайте також: Маленькі кроки можуть впливати на шлях до перемоги, – Вікторія Іванова, співзасновниця швейного виробництва
“Ми відкриваємо дітям світ без мовних кордонів” – таке гасло її студії.
Як розпочати все заново? Де на це взяти сили та гроші? Про це ми говоримо у нашому відеоциклі “Релоковані”, що виходить на каналі “Франківські теревені“.
– Я ще хотіла відкрити школу, коли ми були в Києві — але почалася пандемія. Я засумнівалась, бо багато бізнесів закрились або пішли онлайн. Потім ми переїхали у Франківськ і на новому місці складно було мені визначитися — більше займалася дітьми.
А коли жити? То війна з 2014 року, потім пандемія, потім другий етап війни… Тобто ми все чекаємо, що настануть нові випробування.
Я вирішила, що не можу чекати: хочу розвитку, рух вперед, щось нове для себе, застосувати свої знання.
– Я чув що ви взяли й пішли в центр зайнятості по програмі єРобота. Невже це реально працює?
– Це все робиться зараз через Дію. Вже рік діє ця програма і держава дає мікрогранти у 250 тисяч гривень на розвиток малого і середнього бізнесу.
– І Вам дали ці кошти?
– Так. Треба було пройти навчання, як саме написати бізнес-план. Тобто ти маєш обґрунтувати, чому, де, як, на що ти витратиш грантові кошти — а не просто так, що я от хочу.
Я прийшла одне навчання в консалтинговій агенції, а потім побачила навчання від центру зайнятості. Воно було онлайн, за невеликі гроші, і з нами попрацювала викладачка. У Зумі ми декілька разів зустрілися, детально все проговорили: як це має виглядати, які розрахунки мають бути. Я написала і з першої спроби сама виграла.
Далі була співбесіда — типу захист свого бізнес-плану — онлайн з івано-франківським центром зайнятості. І два тижні у Дії я отримала позитивне рішення.
– Ці чверть мільйона Ви витратили на запуск?
– Так, фактично на старт. Трохи менше довелося самій ще викласти: на рекламу, на оренду, інші дрібниці.
– А що Ви придбали за грантові кошти?
– Найдорожче — це була техніка: ноутбуки, телевізори. Багато меблів у нас офісних. І внесок за придбання франшизи.
Я давно не займалася викладанням, не розуміюся в сучасній методиці й методах. Але я хотіла щось дотичне до моєї освіти, тобто не хотіла відкрити кав’ярню або магазин. І мені хотілось мати ще якусь соціальну складову у своєму бізнесі, а не просто заробляння грошей.
Тому шукала щось, у чому я можу розбиратися і знайшла цю франшизу. Тобто я придбала готову методику, плани всіх уроків. Нам постійно допомагають методисти, навчають вчителів.
– Це український бренд?
– Так. Власниця з Київської області, її також звуть Алла. Вона давно займається цим бізнесом — понад вісім років.
Між людьми якась хімія має відбутися, що вона твоя, ти можеш їй довіритися й у тебе все складеться.
Цьогоріч відкрилися ще школи у Львові й Одесі. Але партнерство, а не конкуренція. Ми підсилюємо свою мережу, постійно спілкуємося, ділимося проблемами, допомагаємо один одному. Ми часто зустрічаємось на вебінари, різні зустрічі, відкриття. Тобто я не сама.
– Скажіть, будь ласка, у чому ключова перевага Вашої мовної студії перед, скажімо, класичними курсами чи додатковими заняттями?
– Бо ми розкриваємо потенціал дитини. У нас всебічний розвиток, а не лише вивчення англійської. Тому що діти граються, спілкуються, навчаються. Також у нас є уроки хобі, коли вони роблять поробки й вивчають відповідно лексику, яка зустрічається під час процесу.
– А для батьків це дороге задоволення — вчитися у вас?
– Я думаю, у нас середні ціни як для нашого міста. Але це питання пріоритетів для батьків. Хтось займається спортом і це теж не дешеве задоволення, хтось вивчає мови, хтось малюванням займається.
– Нещодавно почула цікавий вираз — про переселенців першої хвилі. Це як кав’ярні другої, третьої — а вже придумали й про переселенців. Я той самий переселенець з 2014 року.
Ми поїхали з міста в червні з двома сумками й більше не поверталися. Старший син пішов в школу в Дніпрі. Ми прожили там три роки й народився мій другий син. Потім чоловіка запросили на роботу в Київ — так ми опинились у столиці, де також прожили три роки. Потім чоловіка запросили на роботу до Франківська з 2020 року ми тут.
Фактично Івано-Франківськ врятував нам життя.
Коли я спілкувалася з колишніми сусідами в Києві, то там була дуже страшна ситуація (початок повномасштабного вторгнення рф до України – ред.). Я не знаю, як би ми це витримали й чи змогли б виїхати з міста. Ми вже жили у Франківську, в нас вже була квартира, старша дитина вчилася в школі. Це було страшно, але не так страшно, як в Києві — в епіцентрі всіх подій.
23 лютого у мого молодшого сина день народження і це був останній мирний день. Ми сходили в Чубі Бум, діти повеселилися, а 24 числа ми прокинулися вже під звуки літаків і вибухів.
– Ви могли собі уявити, що поїдете від війни й приїдете фактично в зону бойових дій?
– До останнього дня я в це не вірила, але коли почалося, в мене було дежавю, тому що я знала, як це може бути.
П’ятого березня виїхали в Польщу на два місяці з дітьми й більше ми там не витримали. Хоча в мене там рідний брат з сім’єю і Польща прекрасна країна, дуже багато було допомоги, але це не моя історія. Також діти дуже погано перенесли адаптацію, особливо молодший. І у травні ми вже повернулися в Івано-Франківськ.
– Ви дипломований викладач англійської мови, перед Вами відкрито весь світ.
– Напевно так. Але було дуже некомфортно, це не моє.
У нас найкраще: найкращі люди, найкраща країна: сервіси, медицина, освіта. Далі пішли, ніж Європа.
Ми повернулися і все стало нормально.
– Звідки Ви персонал взяли?
– Було не просто знайти навіть першого вчителя. Я писала листи в деканат університету Стефаника, Короля Данила.
Загалом я не розумію, де випускники цього року або минулих років, тому що, я думаю, що там класні факультети й багато навчається молоді.
Можливо виїжджають за кордон або щось ще шукають, бо це проблема реально. Це переважно жіноча сфера, а багато дівчат виїхали — і це біда.
Але я не втрачаю надії. І знайшла чудову викладачку Оксану, яка зараз закінчує магістратуру.
– А як знайшли?
– На сайтах з вакансіями. Я відкривала контакти й, якщо бачила, що кандидат підходить, сама писала. Також розміщувала оголошення у Фейсбук і різними дошками об’яв.
– Якщо порівняти з Вашими одеськими й львівськими колегами, за їхніми відгуками наше місто і проблема браку спеціалістів в якому рейтингу перебуває?
– В Одесі та сама проблема, бо багато виїхало людей, і теж складно в студію знайти другого викладача. У Львові краща ситуація — там школа укомплектована викладачами.
– За вашими відчуттями, наскільки в Івано-Франківську легко чи важко починати справу? Мова не лише про персонал, а й про, наприклад, оренду, реєстрацію, пошук контактів й клієнтів? Наскільки Івано-Франківськ привабливе місто для ведення бізнесу?
– У мене раніше не було досвіду бізнесу, тому я не можу порівняти, як би йшли в мене справи в Києві або в Дніпрі, наприклад.
Зареєструватися — без проблем, ЦНАП прекрасно працює. Всі розрахунки я веду через Ощадбанк, оскільки це державна програма і банк державний. Обслуговування на дуже високому рівні.
Щодо ведення бізнесу, мені ж допомагає моя мережа і власниця мережі, в якої багаторічний досвід.
Нам ще б знайти гарного вчителя, бо в нас є діти в списку очікування.
– А Ви питаєте батьків або чи вони самі говорять, для чого приводять сюди дітей, яка мета в них?
– Ні, треба запитати, яка мета.
Деякі прийшли, тому що ми відкрилися у дворі — їм зручно. А потім їм сподобалося, діти із задоволенням ходять і нас рекомендують друзям, колегам.
– А у самих батьків, які залишаються чекати на своїх діток, не виникає бажання так само англійську підтягнути чи вивчити?
– Є батьки, у яких звичайно робота і єдиний час, коли вони можуть вчити англійську — це коли чекають на свою дитину. Були вже пропозиції від мам про паралельну групу для дорослих або просто бути присутніми під час занять для дітей. Ми думаємо над цим питанням.
Зараз якось і дорослі думають, що даремно не вивчали раніше мову. Є такі запити.
Якби мені хтось сказав, що я колись опинюся в Івано-Франківську, я б напевно не повірила. Але зараз розумію, що в житті може статися все — навіть те, що здається нам нереальним.
Насправді це дуже класний досвід — пожити в різних частинах нашої країни. Є з чим порівняти й це свого роду розвиток і поштовх.
Ми нещодавно були в Києві кілька днів і діти сказали, що не хочуть повертатися до столиці. Бо у них тут друзі, класна школа, тренування.
Насправді в Києві дуже важко: висока щільність населення, трафік тощо. Івано-Франківськ дуже комфортне в цьому плані місто: дві річки, дуже багато зелені, близькість гір — і мені тут дуже подобається. Якщо порівняти з іншими містами, то тут краще повітря, краща вода і все дуже компактно. За п’ять хвилин я можу на велосипеді розв’язати свої питання. Я дуже люблю парк Шевченка, міське озеро, свій житловий комплекс — для мене це рай на землі.
Звичайно, я б хотіла, щоб більше цінували те, що лишилися старого. Дуже красиві будинки в центрі, але вони трошки псуються — треба їх берегти. Це ж наша родзинка, наш спадок. Я коли була в Гданську, то бачила, як можна ставитися до свого спадку. Нам треба це береги, а не знищувати й не забудовувати коробками.
– А про людей?
– Не можу нічого поганого сказати. У мене дуже класні сусіди, класні батьки в класі, класний персонал.
– Немає якогось відчуття, що ви не місцева — якогось чужинства?
– Спочатку було, але коли ти вже тут пожив, поспілкувався, є друзі, робота — для мене немає проблеми.
– А для дітей тим паче?
– Звичайно.
– Лишаючи за дужками питання безпеки й уявляючи, що є можливість повернутися в рідне місто — який Ваш вибір?
– Я б повернулась подивитися на свою квартиру і на своє місто. Але не знаю чи лишилася б там — це дуже складне питання.
Матеріал підготовлений за підтримки Європейського Союзу в рамках проєкту Europian Union for Independent Media. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю galka.if.ua і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
