Вісім років Вікторія Іванова разом з чоловіком розвивали в Харкові власне швейне виробництво. Невеличка фірма шила брендовий одяг: светри, куртки, футболки, спортивні костюми. З початком повномасштабної війни вони ухвалили непросте для себе рішення – виїхати на захід країни. З релокацією допомогла державна програма від Укрпошти.
Читайте також: Моїм бізнес-консультантом був YouTube, – Володимир Мироненко, співзасновник ферми мікрогріну (ВІДЕО)
Відтепер швейний цех працює в Тисмениці, поруч з легендарною хутровою фірмою. Наразі головна продукція – для тактичної медицини. З Вікторією ми поговорили про те, як наважилися на переїзд, чим допомогла влада та чи є особливості в житті та бізнесі на заході та сході України.
Як розпочати все заново? Де на це взяти сили та гроші? Про це — у нашому відеоциклі “Релоковані”, що виходить на каналі “Франківські теревені“.
– Ви знали про існування міста Тисмениця?
– Так. Я з дитинства чула цю назву.
Спочатку, у квітні 2022 року, ми у Франківськ приїхали й коли ми проїжджали повз, я згадала, що я чула. І чула саме від мого батька, який колись мав якісь спільні справи якраз із хутром. Я згадала це і більше нічого не знала про Тисменицю. А потім ми вже зрозуміли, що це окреме містечко поруч Івано-Франківська. Але ми його не сприймаємо, як щось супер окреме — це для нас, як умовний район. П’ять-сім кілометрів до Франківська — це недалеко за мірками Харкова. Нам окей бути тут, але умовно користуватися благами Франківська.
– А чому Ви взагалі обрали Франківськ, коли вирішували, куди переїхати?
– Це якось стихійно відбувалося. Ми виїхали з Харкова на 11 день війни, коли стало зрозуміло, що за два-три дні це не закінчіться.
Чоловік мав ще одну діяльність у Харкові — студію звукозапису і вона знаходилася в глибокому підвалі в центрі міста. Але це стара будівля, яка витримала Другу світову війну і ми себе тішили, що вона витримає те, що зараз відбувається. Й увечері 24 (лютого 2022 року – ред.) ми зайшли туди — були ще друзі, діти, бабусі, коти — і 11 днів ми там пробули. Потім зрозуміли, що наша дитина вже не дихала повітрям, ситуація загалом незрозуміла і треба кудись поїхати. І ми почали свою міграцію — це було на тиждень розтягнуто.
Перша зупинка була в Хмільнику, що на Вінниччині й на “рандомно” туди закинуло. Бо на той момент люди, які їхали з Харкова до Дніпра, за день долали 70-80 кілометрів, бо це був суцільний затор. І мені близькі друзі дали контакт групи людей, які до війни грали в автомобільні квести, коли дають різні завдання на різних локаціях й треба було їздити, щось шукати. І коли це все відбулося, ця спільнота вирішила, що їх користь може бути в тому, щоб виводити людей. І вони прокладали селами маршрути.
У нас був єдиний чат, ми знали, що наш екіпаж має 81 номер. Ми постійно транслювали свою геолокацію, вони дуже оперативно реагували. Було таке, що хтось пробив колесо й одразу той, хто був поруч, вже допомагав — була згуртованість.
Ми доїхали до Хмільника, знайшли житло й думали, куди рухатися далі. Я відразу сказала чоловіку, що не хочу у велике місто, типу Львова, бо мені буде складно зорієнтуватися. А тут ми трошечки знали про Франківськ, про Промприлад (інноваційний центр на базі відновленої будівлі колишнього заводу – ред.), про знайомих через кілька рукостискань людей. І чоловік привіз нас з дитиною сюди, а сам повернувся до Харкова. Він прийняв рішення спробувати працювати й запустити виробництво.
Але на той момент — початок травня (2022 року – ред.) — ще не ходив громадський транспорт і наші швачки в Харкові ходили пішки на роботу. Це далеко, але вони ходили й були наполегливо налаштовані працювати. Й, оскільки трикотаж наша сильна сторонами, ми почали з футболок для військових і харківської тероборони. Це було безплатно або з мінімальною вартістю — просто, щоб щось робити. А я з дитиною тут.
Десь у липні чоловік сказав, щоб я шукала приміщення, щоб перевезти обладнання до Франківська. Бо тоді були сильні обстріли Харкова і кілька разів були обстріли просто навколо нашого виробництва. А воно не має підвалу й дівчата кілька разів бігали через дорогу на СТО, бо там хлопці мають ями.
– Ви давно працювали до того часу?
– Фактично виробництво було засновано у 2015 році. Тоді на хвилі після Революції гідності виріс так сильно попит на українського виробника і була започаткована мережа магазинів. Ми відшивали для кількох українських брендів на замовлення.
Потім, коли стався COVID, все дуже сильно змінилося і якраз на початках ковіду ми заснували свій бренд одягу, відкрили офлайн магазин в Харкові.
Казати, що ми тут з нуля почали — це некоректно, але ми точно почали з нової сторінки.
– Як багато у Вас було працівників на момент початку великої війни?
– Десь близько 10, плюс ми — засновники. Це сімейний бізнес, заснований моїм чоловіком і його мамою. Вона все життя займається цією діяльністю і частково йому це передала. Коли він був маленький — ґудзиками грався й для нього це було чимось зрозумілим. Мабуть, як зараз для нашого сина, який теж тут часто буває.
Були моменти, коли в нас працювало десь 30 людей.
Я доєдналася десь у 2019-20 році. Ми трошечки почали відходити від ковіду і почалося…
Тому ми вивезли виробництво. А шукати приміщення у місті, яке ти не відчуваєш, це квест. Тобто я його вже трохи знала, їздила з навігатором, але нема ще відчуття міста.
Стикнулася з тим, що оренда була дуже дорога й умови приміщень були погані — треба було все робити з нуля.
– У нас виробничих приміщень брак і це навіть влада офіційно визнає.
– Мабуть, не знаю. Виробництво — це така галузь, яка не завжди зразу може ефективно почати діяти. Інколи виробництву треба якась допомога запуститися, може якісь процеси тестуються.
Я не думаю, що це особливість Франківська. Це особливість України, що цей діалог у нас з владою не дуже працює.
Зараз, порівнюючи з 90-ми, бо в мене батько тоді мав виробництво, звісно краще, але у нас все ще немає відкритого діалогу.
– З владою Франківська, Тисмениці Ви якимось чином контактували?
– Потрошки — звісно, але загальне відчуття…
Тобто, якщо ти потрапляєш на якогось окремого представника влади або державної установи й ця людина є адекватною, то тобі пощастило.
А часто ж буває такий досвід, коли ти з державними установами хочеш менше спілкуватися. Таке відчуття було й у Харкові. Я не можу сказати, що “вони погані, а ми добрі”, ні. Це комплексна історія. Але цей кордон треба якось руйнувати й розуміти, що ми в одному човні.
– Та все ж тут, на Прикарпатті, чи була здійснена допомога з боку влади?
– Звісно, була. Коли ми прийняли рішення релокуватися, тоді я “рандомно” бачила всі програми й скрізь реєструвалася. І була програма державна від Укрпошти по релокації й вона спрацювала в нашому випадку. І місцева влада сприяла тому, щоб ця програма відбулася для нас.
Було так, що Укрпошта з одного боку, ми з другого боку, перевізник з третього і місцева влада з четвертого. Й коли цей пазл склався і ми показали всі документи, фотографії, фури — на наш рахунок відшкодувалася частина оплати за цей переїзд.
– Ви тут зареєстровані зараз, так?
– Не всі. Ми маємо кілька ФОПів. Ми перереєстрували один тут виробничий ФОП, той, що займається продажами — мій ФОП — він здійснює діяльність по всій території України.
– Робочі місця тут зареєстровані?
– Так.
– Фактично Ви сюди перевезли діюче виробництво і створили нові робочі місця. Чи було бодай мінімальне зацікавлення з боку влади для того, щоб Ви саме тут розташувалися, а не в іншому місті, області чи навіть країні?
– Це було якось стихійно. Я пам’ятаю, що реєструвалася скрізь. Мені дзвонила Закарпатська якась адміністрація, запрошували приїжджати, надавали пропозиції по комунальній власності. Але напряму ми шукали самі приміщення. Я чула кейси, коли хтось з виробників, і достатньо потужних, саме з владою співпрацював, і вони допомогли з розміщенням.
Але я нікуди не ходила і не просила. Може б і допомогли, я просто почала сама шукати.
Я зв’язалася зі швейною фабрикою “Галичанка” у Франківську. Спитала, чи у них можливо є приміщення, які не використовуються і простоюють. Вони відповіли, що ні, але дали мій номер телефону власнику цього приміщення (де зараз розташоване виробництво – ред.). Він мені перетелефонував і сказав, що у нього є те, що б могло нам підійти. І ми приїхали у Тисменицю.
Ми дуже швидко прийняли рішення. Потім думали, що якби не ці обставини, в яких ми опинилися, просто мирні часи, й ми вирішили переїхати, то скільки б це часу зайняло? Точно кілька місяців, а то й пів року. А тут за тиждень: від моменту прийняття рішення, до моменту, коли я вже тут з вантажниками це все зустрічала.
– Попри це все, я знаю, що в Харкові бізнес так само працює — попри обстріли. Як Ви цей парадокс пояснюєте, чому не всі виїхали, як взагалі в цих умовах працювати?
– Це філософське питання. Мені здається, про це можуть потім соціологи з психологами книжки писати.
У кожного свій рівень відчуття комфорту, рівень стресу, гормони у всіх по-різному працюють й у кожного свої критерії виїзду. Наприклад, наші друкарі, з якими ми працювали, вони супер принципово були налаштовані не їхати. Коли ми вже почали потрохи тут працювати, я кажу: “Хлопці, як ви там працюєте?”. І він мені перші фотки прислав того, що вони роблять. Я розумію, що там дуже в Харкові неспокійно, а вони в той час друкують якісь принти на футболках з вбитими москалями. Ну тобто кожен сам собі вирішує, як він може.
– У нас є кілька виробів, які ми відшиваємо в контексті тактичної медицини. Це почалося з того, що ми почали співпрацювати з благодійним фондом “Згуртовані”, який суто займається такмедом. Вони на той момент вже комплектували підсумки, мали можливість замовляти добре наповнення. У нас вже був перетин, бо колись робили мерч одному з хлопців з цієї команди.
Вони дали нам кілька зразків і ми з них зробили свою версію підсумку. А це вже друга (показує новий варіант – ред.). Тут все на нюансах: щоб однією рукою відкрити, щоб зручно було. Ми зрозуміли, що військове важливо шити, робити якісним і недорогим: для волонтерів, фондів, військових. Ми це можемо робити, бо у нас був досвід рюкзачно-сумкової продукції.
Ми вирішили не розповсюджуватися на все, тобто не шиємо плитоноски чи щось таке. Робили трохи форми, але тут ми вже знаємось на цьому.
Де можливо, ми беремо українські компоненти, наприклад, блискавки, резинки, стропи. На жаль, ми не можемо взяти українську тканину, бо її нема просто. А та, що є — не задовольняє нас.
Нам приємно брати саме тут — знати, що якісь невеликі гроші лишаються й ідуть далі в цей потік, а не до Китаю.
Також ми зробили м’які тактичні ноші, це вже друга версія. До них ми виготовляємо чохли, щоб різні елементи, коли воно висить на наплічнику, не чіплялися за якісь гілочки тощо.
Це ми робимо самостійно з фондом, тобто ніякої прямої співпраці з державою немає. Але, якщо вона відбудеться, і наші ноші й підсумки сподобаються, ми будемо раді їх шити так, як ми можемо це робити.
Ми отримуємо фідбеки від військових, від медиків.
Зараз багато трагічного досвіду проживаємо. Але коли тобі голосове від військового пересилають і він каже: “Тканина супер, дуже легко змивати кров, дуже швидко сохне — це те, що нам треба”…
Страшно таке чути, тобі не хочеться робити такі вироби, але такі часи. Якщо від них справді трошечки комусь зручніше стає в тих страшних умовах, то це саме те, що ми можемо робити.
Ми хочемо запустити проєкт, який вже потроху формується. Ідея полягає в тому, що ми будемо пропонувати людям, які носили на бренд і які знають наш підхід до якості, купувати певні вироби. Вони будуть унікальними й відрізнятимуться від основної нашої лінійки. Але маржа, яку ми туди закладаємо, дозволятиме з однієї покупки відправляти один підсумок для фонду, а той вже пересилатиме військовим.
Тобто ідея полягає в тому, що ми відкрито говоримо про те, що ніякої маржі на маркетинг, на оренду магазинів чи інші витрати ми не робимо.
Це наша пропозиція так допомагати, вкладатися разом і розуміти, що навіть маленькі кроки можуть впливати на щось. Дай Боже перемога і ми так само можемо не на підсумки збирати, а на цеглу чи цемент і щось відбудовувати.
Це форма соціального підприємництва, коли цю маржу ми хочемо направити на те, що десь дуже потрібно і співпрацювати з тими, хто дуже прозоро діє.
– Відчуваєте серйозну різницю між тим, як займатися бізнесом на Слобожанщині чи тут? А якщо є різниця, то у чому вона полягає?
– Харків — це два мільйони людей умовно. Франківськ, до війни, 250-300 тисяч. Наприклад, коли кажуть: “А що, в Харкові легше було знайти швачок?”. Ну звісно, бо людей більше.
– Але ж напевно і вимоги у людей більше?
– Більші вимоги й кваліфікована швачка знає собі ціну. Але у нас був добрий, злагоджений колектив. Просто хтось із них принципово не хоче їхати з Харкова. Десь ще існує стереотип “страшних бандерівців”, як і стереотип про “східняків”.
Особисто я зрозуміла, що прописка ніяк не впливає на моральні якості людини. Не обов’язково мати реєстрацію в якомусь з регіонів, щоб бути такою чи сякою людиною.
– Але з точки зору менталітету ж є напевно різниця?
– Це, знаєте, як своїх лаяти. Чужих не можна, а своїх можна.
У Франківську були кейси, коли ми відчували стереотипні речі в бік “східняків”. Умовно, ми шукаємо швачок і я прошу свою подружку, яка з Херсона і є тут громадською діячкою: “Оксано, зроби репост нашого посту про те, що ми шукаємо швачок”. І вона це зробила. Потім якийсь медійний ресурс вирішив теж допомогти й теж зробив репост. Того ж вечора чоловік каже: “Слухай, у фейсбуці щось таке відбувається, там щось про нас дуже погане написали”. Ми почали шукати, що ж там відбулося і побачили під дописом, що хтось написав: “А, це східняки шукають працівників? Та ніколи ми до них не підемо!”. І починаються дуже потужні дебати на 200 коментарів.
Вже не особисто про нас, просто у людей прорвало у кожного свій особистий досвід. Є стереотипи й це глибинні проблеми.
Коли відбулося Євро-2012 і в нас з’явився міжнародний аеропорт — відповідно більше рейсів, а потім ще безвіз. І були акції, коли ми в Берлін могли дешево злітати, а у Львів були дуже дорогі квитки. І тому я тричі подумаю, чи мені треба на вихідні їхати у Львів? Адже є або дорогий варіант літаком, або потяг, який тебе добу везе у дивних умовах. І тому не було цієї міграції.
Мені місцеві кажуть, що одиниці були в Харкові. Лікарка місцева мені каже: “Я була у Харкові 15 разів — на семінарах, за професійною діяльністю”. Я питаю про враження, а вона відповідає: “Дуже добре, жодного разу не переходила на російську”. Але вона була здивована цьому.
– Чи розглядаєте Ви можливість повернутися?
– Та я все розглядаю. Навіть не здивуюся, якщо ми на Місяць полетимо. Насправді немає такого, що “ми тут поки…”. Наразі ми тут.
Як навчила мене подруга казати у відповідь на питання “коли додому?” – “Я вдома”. Тобто вона навчила відчувати себе вдома в країні.
Матеріал підготовлений за підтримки Європейського Союзу в рамках проєкту Europian Union for Independent Media. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю galka.if.ua і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
ФОТО ТИЖНЯ
