У 2015 році троє дослідників знайшли в старій гуцульській хаті коробку з десятками непроявлених плівок. Їх забрали до фотолабораторії. Так Україна отримала унікальний фотоархів із Криворівні — на знімках була сорокарічна історія гуцульського села, у якому творили Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська та Сергій Параджанов. Плівки належали не менш геніальній мисткині, про яку тоді мало хто знав.
Читайте також: Три десятиліття історії прикарпатського села: у Франківську презентували унікальну фотовиставку (ФОТО)
Цього року в жовтні у Карпатах незвично тепло. Навколо церкви села Криворівня, кадри якої щороку з різдвяною колядою облітають усі телеканали й соцмережі, досі зелена трава, пише “Галка” з посиланням на hromadske.
На могилах, розкиданих на пагорбах зусібіч, ще цвітуть літні квіти: з ними немов продовжується життя тих, хто навік спочив посеред гір. Між хрестами й портретами (цвинтар вартий окремої екскурсії, бо здебільшого з могил дивляться портрети людей у традиційному гуцульському вбранні) загубилася могила з пам’ятником у формі книжки.
На одній зі сторінок — портрет немолодої жінки з проникливим поглядом, на іншій — її ж цитата: «А ми так зайняті своїми видогідними тілесу перевидогодженнями, що Духовністю нема часу насолоджуватись».
Тут спочиває Параска Плитка-Горицвіт. Про неї нині кажуть — філософиня, художниця, поетка, письменниця, фотографиня, казкарка, фольклористка, етнографиня, діалектознавиця. Якщо коротко — геніальна українка, яку не прийняли свої. Навіть рідні батьки.
15 років у хаті стояла труна
За сільським цвинтарем ґрунтова дорога дереться вгору. Якщо підніматися зо чверть години, вийдеш до невеликої хатини. Біла мазанка під коричневим традиційним гуцульським ґонтом — дерев’яним дахом.
Попід хатою — лавка, біля дверей — табличка з написом: «Музей Параски Плитки-Горицвіт». Самі двері — із замком. Під віконним склом вказаний номер телефону Василини — родички Параски, яка має ключ від хати.
Тут Параска оселилася після майже десятирічного перебування в таборах, куди її відправили за співпрацю з ОУН. У меншій кімнаті вона жила, у більшій — п’ятнадцять років стояла труна.
Параска складала туди речі, які хотіла забрати із собою в останню путь — постоли (традиційне взуття гуцулів), одяг, пляшечку зі свяченою водою. У тій труні Параску й похоронили.
Параска Плитка (Горицвіт — мистецький псевдонім) народилася 1927-го в сім’ї коваля і ткалі. На відміну від сестри Васюти, вона була наче з іншого світу. У перервах між працею бігала до річки, збирала камінці, якими малювала чудернацькі картини. Цим неймовірно злила дєдя (так гуцули називають тата). Він дорікав молодшій доньці, що та працює недостатньо, бо інакше б відпочивала, як Васюта — сидячи, а не вештаючись по горах.
Віддали німцям молодшу доньку замість старшої
29 червня 1941 року в Криворівню зайшли німецькі війська. 150 місцевих жителів відправили на роботу до Німеччини. Серед них була й 14-річна Параска.
Через багато років вона розповідала своїй родичці Василині Харук, яка нині опікується хатою-музеєм Параски, що їхати мала Васюта — німці забирали старших дітей. Але батьки попросили, щоб замість практичної і зрозумілої їм Васюти забрали дивачку Параску.
Пані Василина каже, що чула й читала версії того, що Параска працювала в Криворівні з окупаційною владою як перекладачка, а до Німеччини нібито поїхала добровільно на навчання (таку інформацію подає про Плитку українська «Вікіпедія» — авт.). Однак, переконує родичка Плитки, це неправда. До Німеччини Параска поїхала примусово, працювала там у родині. І, крім чотирьох класів місцевої школи, іншої освіти не мала.
З німецької неволі — в «совєцьку»
1943 року 16-річній дівчині вдалося втекти з Німеччини. До Тернополя діставалася товарними потягами. Звідти до рідної Криворівні, а це приблизно 250 кілометрів, йшла пішки.
Невдовзі після повернення додому почала допомагати «партизанам із лісу». Навколо Криворівні тоді активно діяли осередки ОУН. Носила їжу, передавала листи. Мала псевдо Ластівка.
18 вересня 1944-го в село зайшла радянська армія. А через пів року Параску заарештували. Місцевий міліціонер, розповідала вона пані Василині, пропонував їй свободу в обмін на близькість. Він був немолодий і мав дітей, старших за Параску. Коли дівчина відмовилася, відвіз спочатку в місцеву тюрму — у Жаб’є (нині — селище Верховина), звідти дівчину переправили до Станіслава (нині — Івано-Франківськ).
Там у камері неможливо було сісти чи прилягти — підлогу спеціально заливали по кісточки водою. Відпочити можна було хіба на єдиному тапчані — по черзі. Слідчий, прикомандирований із Москви, лякав юну дівчину розстрілом. Потім страшив білими ведмедями, до яких її відправить. А вона відповідала: «Я молода, витримаю».
У липні 1945-го військовий трибунал засудив Параску Плитку до 10 років трудових таборів і позбавлення громадянських прав ще на 5 років. Параска розповідала Василині, що везли їх до таборів у холодну пору, теплого одягу у в’язнів не було. Конвоїри видавали в’язням закривавлені шинелі вбитих солдатів, і ті мусили їх одягати, інакше б задубіли.
Коли приїхали до пункту пересилки, трьом дівчатам, що були разом із Параскою, ампутували ноги — через перемерзання кінцівки неможливо було врятувати. А коли черга дійшла до Параски, лікар — грузин за національністю — вирішив, що шанс зберегти ноги є, і не провів ампутацію.
Василина розповідає, що багато років у Криворівні ширилися чутки про Парасчиного коханця-грузина. Хтось говорив про лікаря (очевидно, маючи на увазі того, хто зберіг Парасці ноги), хтось — про художника, із яким вона познайомилася в таборах. Місцеві дивувалися — нащо грузин, якщо є свої гуцули?
Та коли Василина спитала про ім’я коханця, усе стало на свої місця. Параска розповідала місцевим жінкам про Шота Руставелі, зачитувала його твори, малювала його портрети. Селяни ж не знали, що він грузинський поет, який жив у XII столітті, і прийняли його за коханця.
Від смерті врятувала коса
Ув’язнення Параска відбувала в Казахстані. Розповідала, що приїхали безсилі, голодні й спраглі. Ті, хто не витримували й пили дорогою з калюж, помирали. У таборі, щойно хтось прилягав на землю, виносив собі смертний вирок. Адже конвоїри підбирали і мертвих, і знесилених, та скидали їх разом у кузов вантажівки й вивозили.
Одного разу вона й сама лежала посеред трупів. Заплющила очі й думала, що нарешті її страждання закінчились. Відчула, що хтось тягне її тіло по землі. Через кілька днів прийшла до тями в землянці, де жила сім’я одного з керівників табору.
Його дружина забрала Параску до себе. Чому жінка обрала саме її з-поміж десятка тіл? Параска вирішила, що, мабуть, через волосся — вона єдина мала довжелезну косу. Решта були голомозі, бо через воші в’язням голили голови.
Параска піклувалася про дітей керівника табору, готувала, прала, прибирала. А 5 березня 1953-го помер Сталін. Справи політв’язнів почали переглядати. І 14 червня 1954-го Параску звільнили дочасно. В ув’язненні вона пробула 9 років 3 місяці й 10 днів.
За перші зароблені гроші купила фотоапарат
На вулиці +22°C, але в хаті — холодно й вогко. На кольоровому гуцульському килимі на стіні — фотографії господині, її малюнки й намальовані нею ж ікони. У цих стінах 27-річна Параска оселилася після того, як повернулася з табору.
Батьківська хата стояла трохи вище, за кількадесят метрів від цієї, що слугувала кузнею, але прижитися з батьками Парасці було складно. Вона скаржилася Василині, що перші слова, які почула від дєдя після повернення з таборів, були: «Може, нарешті перестанеш займатися дурницями і почнеш ґаздувати, як усі люди». Але вона не була «як усі люди».
Коли вдалося влаштуватися на роботу в лісгосп ілюстраторкою, за перші свої гроші вона, голодна, холодна, із голими стінами в хаті, купила фотоапарат. Василина пригадує, як Параска побивалася після однієї зйомки.
Пішла знимкувати місцевих жінок, як ті збирали сіно, а вони стали обзивати її найгіршими словами. Параска прибігла додому в сльозах — навіть у таборі її ніхто так не обзивав, — але коли проявила фотографії (цього навчилася сама) і показала тим жінкам, вони зрозуміли свою помилку.
Параска фотографувала місцевих і Криворівню впродовж сорока років. Люди за фотографії приносили молоко і їжу. Вони вже охочіше позували перед Парасчиним фотоапаратом, але однаково дорікали, що ліпше б вона була, як усі: тримала корову, садила город.
На численних знімках зафіксована історія села й гуцульських традицій: похорони, весілля, церковні обряди, гуцули різного віку у традиційному одязі. І сама Параска — вона виставляла камеру і ставала позувати; фактично робила селфі, коли ще ніхто не знав такого слова.
У 2015-му художниці Інга Леві й Катерина Бучацька та кінооператор Максим Руденко приїхали до хати Параски подивитися на її «скарби» і знайшли під її ліжком десятки непроявлених плівок. Вони лежали в коробці з написом: «невдалі фотознімки, бліді».
Але коли їх проявили, Україна отримала чотири тисячі унікальних знімків про життя гуцулів.
Багатство на кількох квадратних метрах
Фотографування було лише одним із захоплень Параски. Вона сама виготовляла книжки — листки склеювала мокрим борошном, пресом слугували відра з водою. У них каліграфічно виписувала вірші, оповідання, романи. І називала їх своїми дітьми. Це також викликало глузування родичів.
У красивій, власноруч декорованій візерунками, шафі її «діти» — акуратно складені. Тут — три сотні книжок різних розмірів і форматів. І це ще не всі, які вона виготовила.
На нижніх полицях — ті, які не встигли впорядкувати. Є дуже товсті й зовсім мініатюрні. Є книжка, яку Параска заповідала давати в руки всім, хто буде приходити до її хати.
Окрім книжок — чотири тисячі витинанок. Вони не повторюються. Параска робила їх з різного паперу, навіть з обгорток від цукерок. У колекції, що зберігається в хаті, є також понад сотню тризубів. Витинала наодинці й коли були балакучі гості — щоб даремно час не сходив. Витинанками прикрашала меблі, коробочки, скриньки.
Гуцули, слони та Індія
З Криворівні Параска ніколи не виїжджала (окрім робіт у Німеччині й табору). Однак багато подорожувала в уяві — навіть написала графічний роман «Пригоди в індійських джунглях». На ілюстраціях — гуцули їздять на слонах, у текстах — люди розмовляють із тваринами й розуміють одне одного.
Параска була щирою вірянкою, але не зациклювалася на християнстві, вивчала різні релігії. Однак виготовила дуже багато саме християнських ікон. Деякі зберігаються в її хаті, деякі — в церкві у Криворівні, окремі — в сільських музеях.
Поряд із дверима до Парасчиної хати й нині висить табличка — «постороннім вхід заборонений». Плитчиних рук справа. Коли ця табличка висіла на дверях, навіть місцевий священник знав — до Параски зась. Це значить, що Параска працює і не хоче нікого бачити.
Щороку її життя ставало все більш усамітненим, а табличка залишалася на дверях частіше й довше.
Померла у Чистий четвер
Старе дерев’яне ліжко. На ньому 1998 року й померла Плитка-Горицвіт. У селі можна почути версію, що нікому з родичів до неї не було діла. Жила, як говорять, у холоді й голоді. Василина підтверджує — хату не опалювали, мовляв, Параска сама забороняла.
Взимку лежала на матраці із сіна, вкрита кожухом з овчини й ліжником, і казала, що їй тепло. Василина приносила щовечора дві пляшки з гарячою водою — Параска ставила їх собі під ноги й під голову. І так грілася. А їжу, каже Василина, вона Плитці приносила постійно.
Померла Параска у Чистий четвер, поховали у Великодню суботу. Криворівня готувалася до Великодня, тому, коли труну з Плиткою опускали в яму, на цвинтарі було лише кілька десятків людей. Параска не була потрібною своїм за життя — не стала й по смерті.
Лише останніми роками в Україні про Плитку-Горицвіт заговорили гучно. 2019 року в Києві в «Мистецькому Арсеналі» провели велику виставку її робіт. 2022 року в рідному селі відкрили офіційний музей.
До хати, де жила Параска, з усіх усюд їдуть туристи. І коли хтось чужий з’являється на ґрунтовій дорозі за цвинтарем, місцеві точно знають: найімовірніше, приїхав до їхньої (чи й досі не їхньої?) Параски.
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
