Свого часу лікар-офтальмолог Наталя Чеботарьова вирішила розпочати власну приватну практику. Це давало їй більше можливостей розвиватися, отримувати нові знання та головне — дарувати людям зір. З початком великої війни не без вагань вона полишила рідний Слов’янськ та переїхала до Івано-Франківська.
Заощаджень вистачало або на житло, або на робочий простір. Вона обрала друге. Готових окулярів не буває, кожна пара виготовляється індивідуально під пацієнта. Такий принцип роботи її салону Оптики, який працює в обласному центрі Прикарпаття на вулиці Галицькій.
Як розпочати все заново? Де на це взяти сили та гроші? Про це — у нашому відеоциклі “Релоковані”, що виходить на каналі «Франківські теревені».
– Мені іноді кажуть: “Таке враження, що Ви не тільки офтальмолог, Ви ще й психолог”. Я кажу: “Я ще й ортопед”. Тому що, на сьогодні, коли ковід, коли діти навчаються всі онлайн — Ви подивіться, які проблеми зараз виникають. Майже у кожної другої-третьої дитини я можу знайти сколіоз, можу знайти асиметрію плечей, можу знайти шию нерівну.
Дівчина прийшла і я дивлюсь, що рік тому поміняні окуляри. Бачила дитина на 100%, а сьогодні одне око бачить 20%, а друге, в тих же окулярах, на 100. От чому так, чому така асиметрія? Починаю дивитись, кажу: “Зніми кофточку”. Дивлюсь, а там страшенна асиметрія, тобто дитина весь час сидить в одному і тому ж положенні. Поміняли скельце і я кажу: “Це саме мале з того, що потрібно зробити офтальмологу. Вам зараз, по-перше, треба йти до ортопеда”.
Дівчина пішла і знайшли вони реабілітаційний центр, і вона почала робити масажі, почала робити гімнастику. Прийшла на контрольний огляд через три місяці й ззовні вже зміни є й інша картина. Я не кажу, що там короткозорість змінилась, але я думаю, що ми зупинили цей процес.
– Пані Наталія, Ви починали свою практику у практику Слов’янську, як, спочатку, звичайний лікар. Не приватної практики?
– Так. Навіть коли мене розподілили офтальмологом і я приїхала в Слов’янськ, місця офтальмолога не було. Я змушена була поїхати в передмістя, у Миколаївку — це 40 хвилин від Слов’янська автобусом. І я приїхала і кажу: “Я хочу у вас працювати”. І перші півтора року я там працювала в передмісті Слов’янська в Миколаївці — до того там п’ять років не було лікаря.
Ті перші два-три місяці були шаленими, тому що я приїжджаю, а в мене під кабінетом вже 20 людей. А останній автобус до Слов’янська о 16:45. І я розумію, що десь о 16:30 мені потрібно вийти з поліклініки, щоб встигнути на цей автобус. Я бігла.
У мене була рекордна доба, коли в мене на прийомі було 103 людини.
З них десь 30% були на профогляді, а решта — по захворюванню.
– А приватну практику коли Ви розпочали?
– Саме реєстрація в мене сталася у 2004 році. У мене з’явилося пів ставки у залізничній поліклініці, я там почала працювати лікарем. Але коли ти приходиш на роботу, коли ти розумієш, що для діагностики цього — мені потрібна ось ця апаратура, для діагностики іншого — мені потрібна ось ця апаратура, а у звичайній поліклініці цього не було. І мені весь час не вистачало цього розвитку.
І ще одна була причина. На той час мені здавалось, що як приватний лікар, ти можеш розвиватися, ти можеш купляти собі апаратуру, ти можеш вкладатись в розвиток. І мені хотілося поваги до людей в плані того, що людина повинна знати, що йому зробили, за що вона заплатить і що скільки коштує.
– За мірками Слов’янська, Ви були дешевим чи недешевим лікарем?
– Я розумію, що я була дешевим лікарем і я весь час працювала як альтруїст більшою мірою. Мені багато людей казали: “У тебе не повинна консультація стільки коштувати” (мовляв, задешево – ред.).
Для мене було важливо поставити діагноз, чітко призначити лікування і досягти мети, чого людина очікує. Тому про гроші я ніколи не думала.
Є Львівська школа розвитку бізнесу і її засновник і гендиректор Руслан Бельтюков колись сказав: “Не думайте про гроші — вони вас наздоженуть”.
– Як і коли Ви опинилися у Франківську? І чому саме у Франківську?
– 24 лютого 2022 року о 04:30 ми прокинулися від вибухів. До того було багато розмов: хтось казав, що буде, хтось — що ні (повномасштабного нападу росії на Україну – ред.). Але у таке ми не вірили, але 24 лютого ми зрозуміли, що почалося. Але весь час ми думали, що це тимчасово, що так не повинно бути, що так неможливо.
– Навіть у Слов’янську не вірили, який був окупований?
– Слов’янськ був окупований місяць. І ті, хто кажуть, що російських солдатів не було… Були. У мене так трапилось, що 12 квітня (2014 року — ред.) я вела прийом і пацієнт, який до мене приводив свою дружину, телефонує і каже: “Пані Наталя, нам треба подивитися хлопця”. Я кажу: “Ведіть хлопця в кабінет”. “Ні, ми не можемо, він зі зброєю”. Я кажу: “Ну залиште десь зброю і приведіть його”. “Ні, нам потрібно вас відвезти й привезти сюди”. Я весь час довіряю їм і не очікувала нічого такого. Тоді, у 2014 році, я не могла уявить собі, що таке може бути.
Ми вийшли і я кажу: “У мене буде хвилин 30, я піду й подивлюсь вашого хлопця”. Мене повезли й в машині вони кажуть: “Це все швидко закінчиться. Прийде Янукович, швидко передадуть владу”. Я кажу: “А ви таких, як я спитали? Вони хочуть Януковичу владу передати? Ви людей не питали, мені здається”. Мені потім кажуть: “У тебе гіпертрофоване почуття справедливості.
Мене підвозять до дачі, де вони розташовувались. Я дивлюсь, що вигляд цих людей не такий, до яких я звикла. Вони більшість були лисі, беззубі. І вони всі кричали: “Виводь людей, перекривай дороги”. Я зайшла, подивилась — солдати були російські. Вони йшли через ліс і ця людина травмувала собі око. Там дійсно була травма ока, ерозія. Я призначила лікування і мене відвезли. Мене потім мої рідні дуже скаржили, мовляв, що ти робила, як ти могла поїхати туди?
Я не думала, я працювала в Україні. Знала, що я захищена всюди.
Тоді мене родичі питали: “Що тобі дала ця Україна?”. Я кажу: “Дякуючи Богові, вона в мене нічого не відбирала”.
Повертаємося до Франківська. Чому ми відразу, 24 лютого, не виїхали? Є замовлення, які ми чекаємо чотири тижні, є замовлення, які ми повинні виконати. Тобто спочатку, у першу добу, ми не вірили й у нас були обов’язки. Ми вирішили виїжджати вже наприкінці березня, коли були вже порушені зв’язки з логістикою і ми нічого не отримували, скельця не приїжджали. А по новинах: 15 березня російські війська захопили Ізюм, десь наприкінці березня підходили до Лиману і Бахмут. Тобто Слов’янськ був оточений майже з трьох сторін. І я зрозуміла, що нам треба виїжджати.
Ми завантажили апаратуру, взяла я свою 82-річну маму і ми поїхали. Куди їхати? А донька моя з дворічним сином 24 лютого вже була у Франківську і ми вирішили їхати у Франківськ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Маленькі кроки можуть впливати на шлях до перемоги, – Вікторія Іванова, співзасновниця швейного виробництва
– Але знайомих тут Ви ніяких не мали?
– Є у мене люди, які займаються оптикою у Франківську. І за час, поки ми їхали, донька знайшла квартиру. Першого квітня ми вже ночували там. Там ми опинилися у Франківську.
Коли ми тут опинились, постачальники домовились з родиною, яка теж займається оптикою в Франківську, і спитали: “Може вам лікар потрібен?”. Тому що жити треба було з щось. І нам ця родина сказала: “У нас частина колективу поїхала за кордон, оптика вільна. Зайдіть, працюйте”. Ми так і зробили. Я дуже вдячна цим людям, вони дозволили нам вижити.
У травні Слов’янськ ще був напівоточений і чоловік вирішив поїхати забрати оправи. Я кажу: “Не треба їхати туди, мені страшно, не їдь туди, бо стріляють. Кожного дня Слов’янськ бомблять”. Він каже: “Добре, я не поїду. За що ми будемо жити?”. З молитвами я його відпустила. Він привіз частину апаратури, частину виставки, контактні лінзи.
– Ви коли їхали, які були думки? Що ви назавжди виїжджаєте чи виїжджаєте на певний час? Як Ви відчували тоді?
– Тоді в мене було, що я виїжджаю назавжди і я перериваю всі зв’язки.
Я весь час казала, що люди втрачають більше.
У мене є руки, у мене є ноги, у мене є голова — заробити я ще зможу.
– Тут до влади по якусь допомогу Ви зверталися?
– У червні ми звернулися до Центру надання адмінпослуг, щоб отримати довідку ВПО. Більше я пішла не для себе, а для мами. І з того часу, коли почали надходити дві тисячі гривень для ВПО, чесно кажучи, всі вони щомісяця ідуть на донати. Це те, до чого я не можу доторкуватись, тому що це мені не належить.
Ми не звертались до влади. Я розуміла, що є люди, яким потрібно більше, ніж мені.
– Коли Ви відкрили свою приватну практику у Франківську?
– Річ у тім, що, маючи ліцензію, просто відкрити оптику ти не можеш. Ти маєш зобов’язання додати адресу, за якою ти плануєш робити медичну практику, і це ми вже зробили в цьому приміщенні. З одного боку, тоді, у 2022, мені здавалося, що я все кидаю. Потім місяць-другий, люди стали звертатися — я ж ніякої реклами не давала, нікому не планувала заважати. Я написала плакатик “Оптика переселенця. Переселенці, огляд лікаря безкоштовно. Військовим безкоштовні лінзи в окуляри. Звертайтеся”.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Моїм бізнес-консультантом був YouTube, – Володимир Мироненко, співзасновник ферми мікрогріну (ВІДЕО)
– Зараз Ви тут зареєстровані, як практикуючий лікар, підприємець?
– Річ у тому, що родина, в якої ми орендували приміщення, вирішила перепрофілюватися. І у нас стало питання, що робити: шукати житло, щоб не орендувати чи зробити собі роботу? І перевага впала на роботу, тому що ти й людям можеш допомогти, і заробити зрештою на житло. І сталося так, що коли ми ходили шукали в оренду приміщення, ми потрапили сюди (Галицька, 64 – ред.).
Воно нам сподобалась і в мене була думка, що може так станеться, що ми зможемо і тут жити, і тут же працювати. Але потім вирішили, що потрібно, щоб була оптика, куди людині комфортно приходити, де можна проводити діагностику. Тобто виключно місце для роботи. І вже в Міністерстві охорони здоров’я України ми оформили додаткову адресу.
– Наскільки в таких обставинах складно змінити ліцензійні умови?
– У мене ліцензія безстрокова, бо вона в мене з 2004 року. Коли я звернулась до обласної санстанції, мене там мене там зустріли, всі дані записали й навіть порадили рекламу. Сказали, що за одну-дві доби приїде санітарний представник, подивиться, чи можна у нас проводити таку справу. І проблем не було взагалі й хабарів ніде не було. Я отримала необхідні документи й онлайн надіслала у МОЗ.
– Пані Наталія, є ж різниця: чомусь одна окуляри я можу придбати на базарі за символічні гроші, а чомусь може бути оправа за кілька тисяч гривень і без скелець. Чим я маю керуватися?
– Як показує практика, окуляри, які дійсно підібрані для людини, вони максимально фізіологічні, максимально застосовані для тих функцій, які вони повинні виконувати.
У нас немає жодної пари готових окулярів. Це принцип нашої роботи.
Тому що готові окуляри — не для кожної людини. Для того, щоб зображення потрапляло суто на сітківку людини, треба бачити, як розташовується оправа, треба розмітити все чітко і тоді людина буде жити в цих окулярах.
Як кажуть вчені, на сьогоднішні є 30% людей, які мають скриту косоокість. Бо в одних порушення нервові, в інших — ортопедичні, треті можливо носили не те що потрібно. Для того, щоб дійсно чітко визначитись, треба багато функцій виконати.
У 2019 році в мене була екскурсія в німецьке місто Ален на завод, де виготовлюються лінзи Carl Zeiss. Я була в захваті від технології, як виготовлюється лінза. Тільки 35 годин іде прорахунок цієї лінзи й далі іде виготовлення. Тобто коли ми чекаємо чотири тижні лінзу з Німеччини, то це не означає, що вона по кордонах десь їде, це означає, що на самому виробництві вона виготовлюється до 10 діб.
– Якщо суто по оправах, від чого залежить вартість?
– Стосовно дешевих оправ, можливо Ви колись помічали, що коли людина знімає окуляри, у неї від дужок на шкірі лишаються зеленуваті сліди. Це свідчить про те, що оправа має в собі метали, яких не повинно бути.
Дорожча оправа має якісні матеріали, фурнітуру і це не зашкодить вашому здоров’ю, здоров’ю вашої шкіри. Треба мати надійного постачальника, надійного виробника. Треба знати, що запропонувати людям, щоб це їм не зашкодило.
– Є ціновий мінімум, скільки мають коштувати якісні окуляри включно з лінзами? Ви можете назвати цю цифру?
– Найдешевша лінза на сьогодні по прайсах – 210 гривень за одиницю.
За астигматикою може людина обрати, з покриттями обрати – це все те мінімальне, що не пошкодить сітківку, не пошкодить зір. Наприклад, Carl Zeiss, який на сьогодні має 100 вчених в арсеналі й у якого є каталог. Там на кожній сторінки декілька дизайнів лінз, де вказано кому і в якій ситуації запропонувати той чи інший варіант.
У мене була мрія донести ці винаходи, досягнення до українців, до їх очей. Щоб вони користувались тим, що на сьогодні якісніше.
Так, людина може сьогодні собі це не дозволити, але ти повинен їм розказати, що таке існує.
– І все ж, Ви не окреслили цифру.
– Якщо мінімум, десь за 600 гривень можна зробити окуляри спокійно.
– Тобто, якщо окуляри коштують менше, ніж 600 гривень, це може бути шкідливо для вашого здоров’я?
Так. Коли приходять люди, я перевіряю попередні їхні окуляри й дивлюсь, що там можуть бути з центровкою негаразди. Коли вже дивишся людину, виявляєш, що є якісь особливості в рефракції (процес заломлення світлових променів в оптичній системі органу зору – ред.). І ти розумієш, що те, що людина використовує — цього не повинно бути.
Потрібно розуміти, що найдешевше — це не здоров’я.
У франківців є особливість: якщо лікар, якому вони довіряють, порадив, то все — вони дослухаються. Я для себе зробила висновок, що самолікування тут менше, ніж у Слов’янську. У Слов’янську в мене була проблема, що біля мене був риночок, де була дешева оптична продукція. Я не кажу, що ми страждали від того — ні. Метою було донести до людей якість.
Як показує практика, готові окуляри можуть купити 20% людей, а 80% – особливі за медичними показами.
Треба до кожної людини підходити індивідуально і тоді ми можемо почути: “Ви зробили окуляри, я в них сплю, не помічаю, що не зняв їх”. А іноді кажуть, що “З вашим рецептом я десь зробив. Вибачте, прийшов до вас знову”. Це також тішить, тобто якість завжди було головне.
Франківці відрізняються тим, що вони дотримуються того, що їм потрібно якісніша продукція, якісніший огляд. Те, що їм порадив лікар — це як аксіома.
– А саме місто? Ви можете вже відчувати його рідним чи ще з ним “на Ви”?
– Подивіться, яке воно у вас чудове: річка є, озеро є, гори є, ліс є. Що ще мені подобається у Франківську, повторюся, це Україна і я вдячна, що не відбирають нічого.
– Якби спитати про те, які Ваші плани, мрії? Крім тієї мрії, про яку ми всі можемо сказати точно.
Продовжувати розвиток, продовжувати вдосконалення. Тому що по собі відчула, що слухаючи заняття, конференції онлайн, лише за рік-півтора почала дослухатися, запам’ятовувати. Бо перші рік-півтора мені здавалося, що я не помічаю інтелектуального розвитку, мало читала — помітила за собою, що це не добре.
Мені донька, яка теж лікар, каже: “Мама, на заспокійливих — вундеркіндами не стають”. Тому перше — відійти від заспокійливих і продовжувати навчання і розвиток. Тому що мені дуже подобається офтальмологія і мені дуже подобається, якими темпами вона розвивається.
Мені колись батько сказав: “Чому ти пішла лікарем? Краще б пішла кухарем. Я б прийшов до тебе, ти б мені борщику дала і все добре. Я кажу: “Тато, я не можу весь час варити борщ, я тобі й так дам тарілку борщу. А окуляри чи діагностику, чи лікування, чи очі людям — я можу дивитися навіть не ївши, не пивши й весь час”.
Це моє життя.
Матеріал підготовлений за підтримки Європейського Союзу в рамках проєкту Europian Union for Independent Media. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю galka.if.ua і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
ФОТО ТИЖНЯ
