Руслан Сербов, на позивний “Давід” – один з тих, хто прилетів на гвинтокрилах в оточений російськими окупантами Маріуполь. Під час оборони “Азовсталі” він отримав тяжке поранення. Це сталося у ніч на 16 травня 2022, а вдень захисник вийшов у полон. Бійця звільнили під час першого великого обміну у червні 2022. Після повернення проходив тривалу реабілітацію.
Попри все, що трапилося, Руслан пише книги, займається спортом, ділиться своїм досвідом та вчить володіти зброєю, розповів Захисник Галці під час візиту в Івано-Франківську.
– В березні вже буде рік, як вийшла ваша книга “Маріуполь. Книга хоробрих”. Ви пояснювали, що написали її за порадами психолога та в пам’ять про загиблих героїв, які захищали Україну в Маріуполі. Які ваші враження станом на сьогодні, чи очікувану увагу від українців отримала ця книга?
– У мене багато разів цікавились і я казав, що з однієї сторони – багато, а з іншої не дуже. Тобто, як для України, то це небагато, бо велика частина людей втомилися від війни і їм вже не так цікаво. Але багатьом людям, особливо в таких колах, де у кого хтось там служить, воює якийсь родич, то вони всі цікавляться. Або ті люди, які підтримують всі ці події, тобто не тільки, хто воює, а й ті хто допомагає. А у нас 50% хто воює, хто допомагає, а 50% людей живуть своїм життям. Але я задоволений.
Поки що я не зустрів жодної людини, яка б після прочитання казала, що я щось погано написав. Кажуть, єдиний мінус, що хотілось би побільше.
В мене питал,и чому я її написав. Тому, що я завжди казав, що життя людини дуже швидко закінчується. І моє життя також закінчиться, а книга буде жити завжди. Це наша історія. І це пам’ять про ті події. Бо багато людей, навіть в Україні кажуть, що перебуваючи за кордоном, вони не знали про ті події, які відбувалися на той момент в нас.
– А якщо говорити про тираж в цифрах? Чи знаєте, скільки українці купили цих книг?
– Надруковано в нас 6000 примірників. З них продані майже всі. Залишилося лише 500. І я не користувався послугами реклами. В мене немає навіть часу цим займатися, в основному її купляли десь по рекомендаціях і через Instagram. Також багато екземплярів я подарував. Ми дарували їх дітям, підліткам. Багато даруємо, коли в нас її хочуть придбати родичі якихось бійців.
– Ви кажете, що дарували книги дітям та підліткам. А на яку аудиторію книга розрахована? Більше для старшого покоління, чи для молоді?
– Мабуть, для старшого. Для тих, у кого там родичі. Їм цікаво. Ну і взагалі, більш доросле населення цікавиться усіма тими подіями.
– Прем’єра книги у Франківську – це була ваша ініціатива, чи вас запросили сюди?
– Це все організували мої друзі. Вони давно вже пропонували це зробити, але у мене не було часу. Вони казали, що всі питання в плані організації візьмуть на себе, а я просто приїду і поспілкуюся з людьми. Бо це насправді важко. Це дуже багато організаційних моментів.
Як книга тільки вийшла, була велика презентація в Києві. Дуже багато часу я витратив на всі ці моменти. Дуже важко одному цим займатися. Треба, щоб була людина, яка це вміє.
– Після виходу книги не з’являлася у вас ідея написати другу її частину?
– Я вже її пишу, але не поспішаю. Я хочу вичекати максимум, поки ця перша книга цікава людям. Якщо зробити зразу другу, людям буде вже не так цікаво її читати. Тому я хочу, щоб її по-максимуму читали, а потім, коли вже все призупиниться, можна випускати другу. Вона вже майже написана, на відсотків 70-80, але багато часу займає процес друку.
Там багато буде такого, чого не було в першій книзі. Перша книга – це таке більш і для дітей, і для всіх категорій населення, а друга книга більш така жорстка буде, бо війна – це кров, ґрунт, грязюка. Тобто там вже будуть показані такі більш жорсткі моменти.
– Як ви вважаєте, чому фактично зупинився обмін захисників? Бо в Україні дехто натякає на те, що в цьому напрямку дуже мало працює українська влада і міжнародна спільнота. Чи дійсно все залежить від нас і партнерів?
– Насправді постійно ведуться перемовини про цей процес. Але важливо, щоб люди також не забували, бо без підтримки суспільства з цього буде мало користі. Я помітив, що все, що зробило якийсь резонанс в суспільстві, те принесло свої плоди.
Тому люди також повинні не забувати та постійно говорити про це. І ті люди, котрі займаються цими питаннями, вони будуть бачити й будуть краще робити свою справу. Людину потрібно підштовхувати завжди. Але процеси все-таки постійно йдуть. Але це більш така політика, а я – звичайний солдат, моя справа воювати.
– Зважаючи на ваш досвід, як ви вважаєте, чи належно зараз працює держава і місцева влада з пораненими хлопцями і дівчатами?
– В плані протезування проблем нема. Та інколи багато проблем виникає не з самим протезуванням, а з усіма бюрократичними моментами в медичних закладах. Там от така радянська бюрократична система.
В плані самих реабілітаційних центрів, то їх небагато, але ті, де я був, там максимально намагаються приділити увагу, швидко все зробити. Там люди працюють дуже добре. Але в плані оцих бюрократичних моментів – жах. Якщо десь втратити документи, треба оббігати 10 000 інстанцій. В деяких старих лікарнях навіть ліфтів нема. Тобто людина поранена бігає, бігає, бігає…
В мене також були проблеми з оформленням пенсії. Вони вже вирішилися, але з отриманням інвалідності у дуже багатьох військових виникають проблеми. Це така корумпована система, де сидять люди, які не хочуть працювати. Вони звикли, що їм заносять цукерки, коньяки. І вони з тобою навіть розмовляти не будуть, якщо ти прийшов з пустими руками.
Ще є така ситуація, що багато людей собі там поробили інвалідності, покупляли довідки, щоб тільки не йти на фронт.
– А чи вистачає програм і центрів реабілітацій?
– Центрів краще, щоб більше було. Тому, що людей з ампутаціями стає більше і більше. Я коли отримав поранення, одного десь колись бачив з протезом. А зараз, куди ми не подивимося, всюди ходять з протезами.
– А що ви можете сказати на рахунок пересічних українців? Чи відчуваєте ви достатню роботу українців на перемогу?
– Не відчуваю. Відсотків 50 щось роблять і 50% живе своїм життям, а може навіть і більше.
Вони чекають, що на чужих горбах, чужим життям, чужою кров’ю якось воно буде. В нас такий менталітет, що “моя хата скраю”.
– А над чим потрібно більше працювати пересічним українцям?
– Треба, щоб чоловіки не ховалися. Щоб вони постійно готувалися, тренувалися, ходили на полігони, вчили собі зброю. Щоб вони навіть, якщо не підуть в армію, могли захистити своїх рідних.
На жаль, коли людину по мобілізації забирають і відправляють десь на полігон, то вона там два рази вистрілила зі зброї і її кидають непідготовлену на фронт. Тому і така велика смертність. Таке стається через некомпетентність командира. Є командири хороші, а є і ті, які не цінують життя солдата. Тому, щоб запобігти цьому, треба готуватися. Я також не народився на фронті. Я готувався сам. На момент, коли я полетів в Маріуполь на гвинтокрилі, я вже був підготовлений.
– Як ви можете оцінити поточну ситуацію на фронті?
– Дуже складна ситуація. Те, що показують по телевізору, що все добре – насправді це не так. Людям дуже багато показували хороших новин. Там у відео говорять “Все, перемога”, але воно так не працює. Ми не у виграшній позиції. І всі вірять в перемогу, але не факт, що вона буде. Це я кажу так, як людина військова.
Люди зараз розслабились, плюс корупція величезна з боку влади. Воно дуже всіх деморалізує. І це неправильно. В першу чергу треба з корупцією боротися.
– Ви кажете, що спілкуєтеся з воїнами, які зараз на фронті. Які в них зараз найбільші потреби?
– В основному хлопці все самі собі купляють. Бо те, що видають, може бути незручним, великим. Ну найбільша потреба, яку не вирішать люди, це озброєння і нестача людей на фронті.
Бо ті, хто пішов добровільно, вони або загинули, або стали інвалідами й вже не в строю. Навіть, якщо в нас буде багато зброї, то хто буде нею керувати?
– Чи вважаєте ви поточну ситуацію на фронті тупиковою, коли ні ми, ні росіяни не можемо піти в масштабний наступ?
– Росіяни постійно наступають, але цього не показують. Вони постійно просуваються. Коли ми забрали три кілометри території, вони вже забрали її давно і ще 15 зверху. Росіяни налагодили процес виробництва дронів, вони виготовляють снаряди. А у нас якось не дуже. Все гірше, гірше і гірше.
Люди тут не думають, що йдуть важкі бойові дії, постійно гине багато людей.
– Цікаво почути ваш погляд на питання посилення мобілізації. Наскільки масштабною має бути мобілізація?
– Хтось каже, що всі повинні воювати. Якщо всі підуть воювати, то в Україні не буде економіки. Тоді й ніякої перемоги не буде.
Мене часто питають, як я ставлюся до ТЦК. Якщо ті люди воювали, вони якісь інваліди, і вони працюють там, це ще нормально. А коли ці люди просто прийшли, дали хабар, як воно у нас дуже часто в Україні, то я вважаю, що це неправильно. Людина гонить інших в окопи, коли він на своєму прикладі цього не показав.
– А чи варто відпускати зараз з фронту тих бійців, у яких вже є значний військовий досвід і мають велику втому від війни? Чи можливо в цьому питанні знайти баланс?
– А їх не можуть відпустити, бо немає кому замінити. Треба більше людей, тоді якось можна буде людину відпускати лікуватися й інше. Як правило, люди приїжджають на два-три дні додому, але їх не відпускають.
Щоб більше було людей, треба краще тренувати їх, а не просто заганяти на полігон, а потім відправляти на фронт. Краще готувати, тренувати, розвивати полігони.
– Ви кажете, що чоловіки ховаються від ТЦК. Як ви думаєте, що сьогодні українців лякає добровільно йти мобілізуватися?
– Добровільно ніхто не йде вже, бо вони бачать велику смертність. Всі хочуть жити, кайфувати. Хто хотів, той вже пішов.
– Що має зробити держава, на вашу думку, щоб не просто заганяти, як ви кажете, непідготовлених людей на фронт, а щоб українці добровільно мобілізувалися?
– Я думаю людина, навіть скільки б там грошей не платили б, чи то навіть 300 000 грн, не захоче помирати. Я не знаю, як людей заохотити… Машину давати? Не знаю навіть… Скільки треба людині платити, щоб вона погодилась на смерть?
Можливо давати житло? Це було б дуже непогано. Якимось інвалідам, чи хто повернувся з фронту, щоб людина знала, що в неї будуть пільги. Якісь хороші пільги, не просто проїзд в автобусі.
Руслан “Давід” Сербов у Instagram.
Розмовляла Соня Грейда
Фото Юрія Валька
Читайте також: Вони звикли, що їм заносять цукерки й коньяки – ветеран війни Руслан “Давід” про труднощі з оформленням інвалідності
ФОТО ТИЖНЯ
