Як війна впливає на творчість, чи можна поєднувати ідентичності військового і митця; зрештою, чи можливе повернення у мистецьку діяльність після війни, – про це розповіли пʼять франківських митців.
Про це пише Галка з посиланням на post impreza.
Журналісти спілкувалися з такими франківськими митцями:
- художник, заступник командира роти 71 окремої єгерської бригади десантно-штурмових військ ЗСУ Василь Стефанишин;
- художник, мобілізований Петро Буяк;
- художник, колишній командир штурмової групи, демобілізований Богдан Бунчак;
- доброволець батальйону «Госпітальєри», музикант і фронтмен гурту «КораЛЛі» Мишко Адамчак;
- поет, автор збірки «Тут були ми», командир стрілецького відділення Артур Дронь.
– Як війна вплинула на вашу творчість? Які теми зʼявилися і до яких тем не повернетеся?
Василь Стефанишин: Війна дуже серйозно вплинула на все життя, творчість — тільки один з його складників. Якщо мова йде про мистецьку діяльність, а себе зараховую до професійного мистецтва, то її поставив на стоп. Можливо, є геніальні люди, яким вдається поєднувати, але для мене важко. Намагаюся зосередитися на 100% на чомусь одному, і не можу знайти ресурси, щоб витрачати час і енергію на мистецькі проєкти. Це нереально поєднувати. Принаймні мені не вдається.
Петро Буяк: Це (військова служба – ред.) не було так довго, щоб мене зачепило (Петро отримав поранення на фронті, проходить реабілітацію – ред.). Того, може, і ніяк не вплинуло. Не знаю, як би було, коли б я там був довше. Знаєш, у голові нічого не помінялося. Бувають різні думки, але депресуха у всіх є зараз. Якось дають тому раду.
Усе, що робив до 2019 року, — дрібні малюнки, замальовки, — мені тепер не цікаво. Конкретно засів на темі гір, паралельного світу, якого не існує. Це мені дуже близьке. «Велику Карпатську Книгу» роблю третій рік. Це такий церковний бортовий журнал про події, які були або є у якомусь світі. Ці історії можуть бути короткими, конкретики часу і простору в них не існує, але вони між собою дуже пов’язані.
Богдан Бунчак: Зараз не працюю над художніми проєктами чи роботами. За минулі пів року мене запрошували взяти участь в кількох виставках, але частіше відмовлявся, ніж погоджувався. Інколи просили вже готові роботи — це не складно, просто надсилаєш лінк на відео / фото. Одну роботу зробив спеціально для виставки «На периферії війни», яка відкрилася в жовтні минулого року в Івано-Франківську в рамках Київської бієнале. Це було випробування і, маю сказати, не задоволений результатом. Стало зрозуміло, що певні речі, які задумав, абортуються можливістю та бажанням їх реалізувати. Наштовхуються на свою нікчемність, вдаряються мізинцем об куточок того, як я їх уявляв.
Перші місяць-півтора після поранення я перебував у доволі ейфорійному стані — давався взнаки ПТСР. Була купа ідей, думок, бажань, які, накладаючись на безпідставну (навіть хворобливу) впевненість у собі, розгортались у феєрію планів на майбутнє, постійне прокручування якої в голові заважало спати. Спати заважало не тільки це. Спазми й болі в ногах та спині, нічні кошмари, стогін сусідів по палаті, передчуття зустрічі з близькими та друзями наступного дня, постійне бажання щось робити.
Думаючи про події минулого літа, стає трохи ніяково. Якесь терпке недомагання свистить холодним протягом над кожним моїм днем. Не чутно жодного звуку, але інколи з’являються сироти на шкірі. Страшно, що в житті не буде нічого виразнішого за ті вже й так доволі затерті спогади.
Мишко Адамчак: Виступів стало не просто в рази менше — вони одиничні. Це не те, що мені подобається. Проте у нас з командою є виступи час до часу, і кожному ми незмінно тішимось. Це надає неабияку наснагу, драйв, задоволення від того, що робимо. У нас максимальні очікування, що прийде момент — і зможемо повноцінно їздити на гастролі, фестивалі, концерти. Це те, у чому ми любимося. Впевнений, що так і буде, але зараз маємо пріоритетні завдання захистити країну і перемогти у цій війні.
Попри надзвичайно напружену ситуацію на фронті, коли йдуть інтенсивні бойові дії, обстріли, наступ, вивезення поранених, багато крові, смертей, якраз те, що дозволяє умовно не поїхати кукухою, — це жарти. Більшість військових, яких знаю, максимально веселі, відкриті, життєрадісні, стьобні люди. По-іншому ти ні фізично, ні емоційно не вигребеш. Упевнений, що для розрядки потрібні різні пісні. Люди настільки різношерсті: і цивільні, і військові. Музика — багатогранна, тому обмежувати себе, не співати чи грати щось, не слід. Є чутливі теми, з якими треба працювати обережно. Не думаю, що мають бути табу, просто треба зважати на чутливість суспільства.
Артур Дронь: У багатьох із нас змінилися пріоритети в житті, ми по-іншому почали ставитися до проблем і труднощів. Сказав би, насамперед змінилося розуміння важливого. І це впливає на решту. Зараз найважливіше — наше виживання, боротьба, втома і великий біль; інколи наші спроби порозумітися, а інколи — повне нерозуміння. Про це й хочеться писати.
– Як поєднуєте ідентичності митця і військового?
Василь Стефанишин: Вважаю, що війна — це така річ, яка дуже радикалізує все. Тут неможливо бути одночасно й актором, художником чи інженером, і військовим. Ти стаєш просто військовим. Взагалі не дуже люблю, коли ділять, роблять якісь поправки на те, ким ти був у минулому житті. А війна це справді — як інше життя. Тож говорити про речі, характерні для цивільного життя, не доводиться.
Петро Буяк: Я себе військовим не вважаю. Якось собі в голові це відокремив. Одне іншому не заважало. Таке звання слід присвоювати людям, які конкретно себе в тій тємі бачать, це їхня основна діяльність, їм це в кайф.
Називати себе пожежником, якщо біжиш з відром води рятувати комусь хату, не треба. Я звичайний мобілізований художник-розпі*дяй.
Можливо, навіть в пошуках пригод туди пішов: хотілося дивитися на війну зсередини, ніж через стрічку фейсбуку. На мистецький кут зору це абсолютно не вплинуло: який був, такий і залишився.
Богдан Бунчак: Віднедавна спадає на думку один образ. Коли міркую, що в мені якимось дивним чином поєднуються ідентичності художника, військовослужбовця, та семінариста (потенційно, майбутнього священнослужителя), виринає образ міфічної химери. Створіння з головою й шиєю лева, тулубом кози та хвостом у вигляді змії. Ця істота дихає вогнем і «символізує нездійсненну мрію, вигадку, примху та дивацтво».
Тепер я вдома, в Києві, в будинку на вулиці В’ячеслава Чорновола. Сьогодні вівторок, близько другої години дня. Я закинув ноги на стіл та слухаю музику в навушниках, відповідаючи на запитання. В кімнаті накурено, на стелажі книги про життя святих, історію церкви, кілька Біблій (одна з яких, хоч і дитяча, але з ілюстраціями Ґюстава Доре), тексти Святих Отців, твори Бруно Шульца, Жан Жене, Міґеля де Унамуно, антологія австрійської прози початку XX століття, Orthodox Chic, Никифор, журнал Salute, невелика колекція індоктринальних православних брошур-експлейнерів, близько 60 примірників, блокноти-щоденники, православний церковний календар на 2024 рік, і таке інше. Якось же цей стелаж витримує купу таких різних книг? І я з Божою допомогою впораюся.
Мишко Адамчак: Думаю, мистецтво — те, що дозволяє мені тримати свій моральний дух, і, повертаючись з війни в цивільне життя, знаходити себе тут. Крім музики, у мене є ще декілька проєктів, які реалізовую разом з командами. Це те, що попри війну дозволяє жити наповнено (наскільки це зараз можливо) після повернення в цивільне життя між ротаціями. Це дозволяє під час відпустки максимально швидко включатися і бути на своєму місці.
Мистецтво і війна — поєднувані речі. Дуже багато моїх друзів-музикантів постійно їздять з багатоконцертними турами в підтримку Збройних сил України. Це для мене повноцінне мистецтво і музика в час війни. Знаю точно, що це максимально ефективно: вони змогли за цей час допомогти десяткам підрозділів.
Артур Дронь: (Поєдную – ред.) десь так само, як решта хлопців і дівчат поєднують ідентичності військового і вчителя / музиканта / таксиста / студента / кухаря / айтівця / дизайнера тощо. Сотні тисяч людей, які прийшли в українське військо за минулі два роки, це представники усіх професій та видів діяльності.
Тож бути військовим, але зберегти й інші свої ідентичності, — завдання не лише для митців. Думаю, поети якраз із тих, кому пощастило трохи більше, бо вони можуть займатися своєю справою і під час служби.
– Чи можливо, на вашу думку, повернутись до творчості під час / після війни?
Василь Стефанишин: Мені, думаю, і багатьом людям, аби вернутися до свого цивільного звичного укладу життя, потрібен час і реабілітація. Треба працювати над собою, тому що це дійсно складно. Крім фізичних проблем, а вони практично є в усіх після двох років війни, існують проблеми ментального характеру. Маю в планах повернутися до своїх попередніх налаштувань, так би мовити, але розумію, що це буде непросто. І знову ж таки мистецтво — питання практики. Очевидно, треба повертатися у форму, надолужувати, фактично робити рестарт.
Дуже важко сприймати, коли бачиш багато кон’юнктури в різних напрямках: театрі, кіно, візуальному мистецтві. У музиці це називають «байрактарщиною», але схоже існує й у візуальному мистецтві. Намагаються продавати псевдопатріотичні речі, брати теми життя і смерті, однак це все відірване від реалій. Більшість цих людей, на жаль, сприймають війну лише через стрічку фейсбуку. Мені здається, не варто братися за теми, які не відчуваєш.
Як на мене, трошки не щиро і не правильно носити футболку «Вірю в ЗСУ», малювати картинки з солдатиками, а з іншого боку — «косити» і не долучатися до процесів активно. Якщо мова йде про сучасне мистецтво, то не можна не бути в авангарді подій. З одного боку, малювати рожевих єдинорогів, може, не актуально, але з іншого — це буде чесним ремісництвом. З темою війни потрібно працювати, однак треба відчувати міру, щоб не переходити в кітч заради якихось бонусів — політичних, фінансових. Неможливо бути одночасно і ухилянтом, і митцем, який дуже хвилюється за виживання України. Тут треба вибирати.
Петро Буяк: А чого неможливо? Якщо людина хоче, то вона завжди повернеться до чогось. У мене взагалі тєма була, що три роки ніфіга не малював, бо надоїло. Це не зв’язано з війною чи ще з чимось. Прийшла була зима, і захотілося знову малювати, перечитав свої тексти, придумав щось нове, освіжив пам’ять, задався ціллю книгу робити.
Богдан Бунчак: Я фактично почав займатися мистецтвом під час війни, скажімо, в році 2016-му.
Події лютого 2022 року настільки вдарили по нашому словнику, що більшість, говорячи про війну, думає лише про повномасштабне вторгнення, але для сотень тисяч людей війна мала вплив вже у 2014 році. Війна була в їхній буденності, в їхніх домівках та думках, хоч як би вона тоді називалася: АТО, ООС, гібридна війна чи ще якось.
Коротка відповідь на питання: ні, не можна. До творчості взагалі не можна повертатися чи забувати про неї. Це не гобі, яке можеш закинути на час, чи обрати якесь інше. В моєму розумінні творчість — це певний майндсет, який, як паразит, зростає в тобі при належних умовах, контексті, обставинах. Ви співіснуєте в одній думці, в одній справі, в одному рішенні. Митці та мисткині часто вдають, що контролюють свою творчість. Але, як видається, вони просто падають жертвами, чи, скажімо «героїчніше», жертвують свої життя, щоб задовольнити цю ненажеру. Тому що з певного моменту, який важко вловити біографічно, творчість стає настільки невіддільною частиною їхнього життя, що здається, без неї можна загинути. Вона замінює певні органи, замінює людей, замінює почуття, вона краде найголовніше, але дає «безцінне». Саме таке враження складається, коли ти «творчий».
Перепрошую за пафос, та все насправді жахливіше, ніж звучить. Особливо, якщо поглянути з «нетворчого» погляду. Творчість в складних проявах руйнує життя, сім’ї, завдає психологічних та емоційних травм, підштовхує до необдуманих рішень, самозакоханості, зверхності тощо. Розумію, що це відгонить романтизацією творчості та нехтує її значенням для культури. Всім «творчим» раджу подумати насамперед, як ми живемо, а вже потім про мистецтво та творчість.
Мишко Адамчак: Зі мною завжди сопілка в бронежилеті. У мене творчість не припиняється, завжди маю можливість її витягнути, зіграти щось для себе або для побратимів і посестер. Це дозволяє, попри складну ситуацію та навантаження, тримати наш бойовий дух на висоті й сприяти ефективному виконанню завдань.
Граю все, що захочеться, що спаде на думку. Можу імпровізувати. У мене немає списку заготовлених мелодій. Хтось може попросити: «Заграй таку пісню, колись для мене вона була знаковою».
(Війна – ред.) дає новий поштовх музиці, коли з’являються пісні про війну, бойові дії, героїв, знакові події, що переживаємо повномасштабно другий рік, і загалом вже 10 років. Це мистецтво має існувати, його має ставати більше, щоб показувати цивільним людям, що війна триває. Щоб вони могли це пропустити через себе, не відмежовувалися від війни, а вмикались в допомогу країні. Є дуже хороша фраза: «Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ».
Артур Дронь: Це індивідуальні речі. Хтось після початку повномасштабної війни перестав писати зовсім, хтось пише по-іншому, хтось — так багато, як ніколи досі. Тут, мабуть, дуже залежить від самої людини. Вважаю, що повернутись до творчості після війни цілком можливо. Навіть більше — декому творчість стає терапією, допомагає справлятися і під час війни, і після неї.
– Чи бачите себе в мистецтві після війни?
Василь Стефанишин: У мене є плани, і це те, що емоційно тримає мене на плаву. Єдине, що дуже важливо, — власне повернутися з фронту живим і плюс-мінус здоровим. Вважаю, що дуже мало зробив того, що планував, і надіюся, що це все чекає мене попереду.
Петро Буяк: Якщо так вже нахабно казати, то я і під час війни бачу себе там. Яким мистецтво захоче бути під час війни, таким хай і є. Тут немає правил гри. Говорити про те, яким має бути мистецтво, вже не правильно. Йому не можна диктувати.
Богдан Бунчак: Добре, що ми вже ставимо питання про те, що буде після війни. Мабуть, що добре? Чи є у нас підстави думати про майбутнє? Що дає цей привілей саме тобі, тій чи тому, хто це читає? Хіба ми вже перемогли? Хіба вже запанував мир на нашій землі, в наших серцях та душах? Хіба не гинуть наші сестри та брати від ворожої кулі, міни, снаряду? Хіба не щодня ворожий метал нівечить тіла, розриває груди, відриває кінцівки, пробиває черепи, калічить та зводить з розуму наших матерів та батьків? Хіба наші сини та дочки вже поряд з нами, в теплі та радості? Чи, можливо, вони лежать в землі? Не на кладовищах, а просто неба, в полі, посадці чи лісі.
Моя відповідь на питання про надії, сподівання та віру в майбутнє — безпідставна, ірраціональна та може викликати в когось нерозуміння й навіть обурення. Єдина надія в такій ситуації — Ісус Христос.
Мишко Адамчак: Хочеться якнайшвидше повернутись до повноцінних виступів, поїздок і до того, що мені та моїй команді подобається. Але все це можливе після того, коли переможемо в цій непростій війні.
Артур Дронь: Значно чіткіше бачу себе в мистецтві, ніж в армії. Хотів займатися літературою зі студентських років, першу книжку віршів видав у 2020 році.
Війна не зробила з мене письменника, вона, навпаки, втрутилася в моє становлення. Дуже чекаю на день, коли зможу повернутися додому і згодом займатися творчістю, а не військовою службою.
Читайте також: 23-річний поет-боєць Артур Дронь у свій день народження проводить благодійний збір
ФОТО ТИЖНЯ
