30-річний іванофранківець Микола Павлюк, на псевдо С23, читає реп і працює моушн-дизайнером. Найімовірніше, ви вже знайомі з результатом цим двох його талантів. Якщо бачили “голуб’ячі” проморолики ЦНАПу і картки “Галки”, але не знали хто автор, то ця стаття — ваша нагода з’ясувати.
В інтерв’ю “Галці” Микола Павлюк розповів про волонтерство і чому ледь не втратив себе на початку повномасштабного вторгнення. Поділився деталями про процес створення й унікальний концепт нещодавнього релізу “Лютий”. Також розказав, чому вважає реп-батли пережитком російського минулого і яка атмосфера панує у франківській реп-спільноті.
— Ти сам пишеш свої тексти?
— Так, з шести років. Як тільки я навчився писати — одразу почав писати вірші. Нам в першому класі розказали, що є такий ось Тарас Григорович Шевченко, що існує поезія, і що так взагалі можна. Я тоді цим надихнувся дуже і написав свою книжку — “Кобзар 1” — ніби як продовження Тарасового. То звичайні пару листочків були, склеєні разом, але мені малому було цінно знати, що я написав власну “книжку”.
— А як перейшов від віршів до репу?
— Я люблю музику. Ми з братом продавали котиків і купили за ці гроші гітару. Я думав, що буду грати на гітарі, але виявилося, що то не моє. У нас склався такий дует, що брат грає, а я співаю. Так все починалося і ми досі співпрацюємо. Він вже як вісім років живе у Нідерландах, а я тут — у Франківську на Каскаді. Тому така цікава семантика виходить. Деколи він скидає якісь свої напрацювання, я слухаю й у голові одразу виринають перші рядки або фрази.
— Яку пісню ти написав отак спонтанно, на хвилі натхнення?
— Ну, наприклад, трек “Доброго дня”. Брат тоді вислав мелодію дуже світлу. Я слухав її на балконі, гріло сонце і на думку спало: “Теплий промінь обіймає шию. Я живий, наче, і це вже непогано”. Слово за словом закрутилося і сталася пісня. Я тому завжди так стараюся: два рядочки записав й далі пішов собі жити-дружити. Буває, що цілий місяць можу щось окремо нотувати, а потім усвідомити, що це все одна композиція. Фрази розкидані хаотично, але переплетені єдиним сенсом.
— На твою думку, той самий текст у пісні, звучить сильніше, ніж, приміром, в книжці?
— Безперечно. З музикою виникає подвійне заглиблення у зміст, це ніби додатковий шар сприйняття слів. Часто музика задає емоційний тон всього твору й слухачу легше пройнятися текстом, ніж читачеві. Плюс, для мене, як для автора, це також про присутність, бо ти декламуєш свій текст у власному ритмі, зі своєю інтонацією, сам розставляєш акценти. Тоді твій текст — це і є ти. У порівнянні з друком, запис вимагає більшої віддачі, але натомість пропонує особистіший продукт.
— Реп для тебе — це професія чи радше спосіб самовираження?
— Якби я заробляв лише музикою, то вмер би десь у двадцять років. Я працюю моушн-дизайнером. Роблю анімації на замовлення, реклами всякі. Може бачила відео про картку “Галку” на ютубі?
— Так, і про ЦНАП бачила. Вважаю, що це геніально.
— Дякую. Воно тоді гарно залетіло. Навіть з Харкова люди як приїжджали, казали мені: “О, це ж ти, картка “Галка”! Я тебе знаю”. Так якось вийшло, що вдалося поєднати свої вміння з моушн-дизайну і хіп-хопу. Ми тоді пів України порвали. Всі були дуже довольні. І я тішуся результатом, хоча, зазвичай, для мене це автономні сфери, які ніяк не перетинаються.
— А якби була така можливість, ти хотів би заробляти суто репом?
— Можливо, скоро музика в Україні стане більш прибутковою справою. Навіть зараз є люди, які тримають себе на плаву завдяки музиці. Я поки так не можу і навіть не впевнений, що хотів би.
Робота зобов’язує й часто набридає. Я боюся цього, бо музика для мене — це як психотерапія.
Письмо дуже корисне для саморозуміння, адже ти в першу чергу пишеш для себе, про себе чи про щось своє. Ти аналізуєш що саме тебе хвилює і чому воно тебе так хвилює.
— Як повномасштабна війна вплинула на твою творчість?
— На початку вторгнення мав таке відчуття, ніби у мене в горлі камінь і я не можу сказати ні слова. Була страшенна агресія. І, здавалося б, агресія — це ж сильна, активна і плідна емоція. Але та агресія була порожня — одні матюки в голові. Це було дуже страшно. Бо коли ти пишеш все своє життя і раптом хист тебе покидає, то хто ти тоді? Письмо для мене — це ж не тільки про пісні, це мій стиль мислення. Коли я пишу, я дивлюся на своє життя ніби як збоку, бачу загальну перспективу і можу повніше осягнути що зі мною відбувається. А тоді не міг. Я ніби втратив масштаб, усі мої думки були локальні й злі, просто: “с*уки, бл*ять, моskалі, бл*ять, с*ки”. Але з часом воно до мене повернулося і я почав видавати щось більш-менш конструктивне.
— Нещодавно ти випустив мініальбом “Лютий”. Це твій переший проєкт, реалізований в умовах повномасштабного вторгнення?
— Так. Триптих “Лютий” весь побудований на темі війни й всіх цих переживаннях. Мені військові писали, що “Лютий” класно заряджає. Кажуть: “будем слухати перед бойовими”. У такі моменти приходить розуміння, що все не даремно.
Якщо моя пісня надихнула хоча б одного військового, то це — моя внутрішня, маленька перемога. До речі, там в релізі є Микита “Сікач”. Це мій знайомий зі штурмового полку “Сафарі”. Я на початку повномасштабки дуже за нього переживав. Дав собі обіцянку, що якщо він повернеться, то я мушу з ним щось спільне зробити. Така у мене афірмація була чого він має повернутися — бо ми маємо разом записати трек. От, власне, ці його аудіо вставки якраз є на релізі.
Він важкі речі говорить, з матами й так далі, але я не смів його якось гальмувати. Я хотів, щоб його голос був почутий, тому просто ставив мікрофон і він казав все, що захоче.
— В інстаграмі я бачила, що ти волонтериш для ЗСУ. Розкажи про це детальніше.
— Раніше я не сприймав свою музику як інструмент для благодійності. А тут раз збір — 30 тисяч. Знову збір — 30 тисяч… І я весь час дивуюся, що так все гарно вдається. Також концерти благодійні з хлопцями робимо. Це зовсім інші емоції. До цього було просто весело, класна атмосфера, цікаві люди довкола, а тепер ти стоїш на сцені й розумієш, що в цьому є справжній сенс.
Музика згуртовує всіх нас і ми разом генеруємо донати. Я вдячний, що довкола моєї творчості об’єдналося стільки небайдужих людей.
— У Франківську є своє “реп-ком’юніті”?
— У Франківську є студія звукозапису “Union Records”. Там є Паша Крекер, такий у нього псевдонім. Він нас час від часу запрошує на свою студію. Там невеличка актова зала, де можна репетиції провести або ще якийсь творчий двіж. Ми маємо спільний чат і деколи збираємося посидіти разом.
— Що за “творчий двіж”? Ви влаштовуєте між собою реп-батли чи щось таке?
— Ой, ні. Я ніколи цього не любив. Мені здається, реп-батли — це якийсь російський пережиток. Хоча росіяни самі цей концепт в американців украли… В будь-якому випадку, я не люблю оці обзивання всякі, принижування. Для чого батлитися, якщо можна кооперуватися? У мене є багато друзів реперів, ми з ними спілкуємося про творчість, про вигорання, обмінюємося порадами. Як хтось не може дописати куплет, то ми один одному помагаємо. Ну бо нащо ці змагання? Що я кому доведу, якщо ображу колегу сильніше, ніж він мене? Чесно, реп-батли — це істинно російський код. Я, слава Богу, живу в Україні, тому не маю до людей скільки ненависті, як вони там.
— З чартів Spotify видно, що українці продовжують слухати російську музику. Росіяни часто займають передові позиції й зазвичай, це саме реп жанр. Як думаєш, коли настане масове переосмислення?
— Росіяни нам насаджували свою музику десятиліттями й вкладали в цей процес величезні кошти. Тому, на жаль, воно глибоко засіло в головах. Як би не хотілося, за день не вийде то все викорінити. Це буде довгий шлях. Але 24 лютого 2022 року, коли спали маски й всі бачили жорстокість росіян, українська культура вже перемогла. Просто процес перемоги триває. Миттєво все не стане ідеально, але з часом ми займемо своє місце під сонцем.
— А які маєш плани на майбутнє? Працюєш зараз над чимось новим?
— Недавно я підбивав підсумки своєї шухляди й зараз маю текстів ще на три триптихи. Тобто це дев’ять пісень, які я хочу записати. Ну і планую ще зробити пару концертів благодійних, зокрема для “Порт Франківськ”.
— Триптих — це якась твоя авторська новація? Я досі не чула про таке в музиці.
— Це цікава історія, до речі. Триптих — то ж взагалі з образотворчого мистецтва концепт. Коли я займався операторською роботою, ми знімали відео з нашим франківським художником Андрієм Єфіменком. Я тоді часто тусив в його майстерні. Якраз він мені й розповів про триптихи. Це коли є три карти, об’єднанні єдиним сюжетом. Така концепція мені близька, тому я перейняв її собі. Три пісні пов’язані й взаємодіють між собою. Воно відчувається як щось цілісне і складніше, але не настільки габаритне, як альбом. Напевно, це справді унікальний формат, бо серед українських музикантів я подібного не зустрічав.
ФОТО ТИЖНЯ
