Мирослав Лаюк – письменник та літератор родом із Франківщини, автор кількох прозових та поетичних книжок. З початком повномасштабного вторгнення почав роботу як документаліст та фіксує події поблизу фронту та на лінії зіткнення. Після поїздок на схід він написав книжку “Бахмут”, що вийшла в середині грудня 2023 року. Це серія репортажів та есеї про те, як жило місто під час найлютіших обстрілів. Про свою роль у документуванні злочинів, завданих росією, та книжку він розповів в інтервʼю для “Галки”.
– Книжка вийшла кілька місяців тому і відбулося кілька презентацій. Чи можете у кількох тезах узагальнити читацькі відгуки за цей час?
– Для мене найважливішими були відгуки героїв книжки. Бо ця книжка написана, щоб зафіксувати те, що зникає на очах, вона написана, щоб памʼятати.
Є відгуки від військових, мешканців Бахмута, які добре сприйняли книжку і підтвердили там сказане. Один з відгуків, що мені сильно запам’ятався, від жінки військового, яка написала, що коли вона прочитала цю книжку, їй хотілося дві речі: перша – подзвонити своєму чоловікові, друга – донатити. Я не знаю, звісно, всіх відгуків, але ті, які бачив, здебільшого позитивні, чим я трохи здивований.
Ще один важливий момент: люди пишуть, що ця книжка не залишила в них рани. Тобто вони могли очікувати, що після прочитання матимуть рани, які будуть кровоточити. Натомість книжка дає відчуття потреби продовження боротьби, розуміння, що є за що боротися, що життя триває, і ми належні до цього тривання. Я й хотів показати боротьбу народу, який, може, і поранений у багатьох місцях, однак він не падає.
– А чому були здивовані цими відгуками?
– Коли працюєш з реальністю, торкаєшся дуже тонкої тканини. Плюс у такий складний час для читачів будь-що може стати тригером. Та і немає таких книжок, які заходять всім..
Видання цієї книжки має конкретну мету: зберегти пам’ять про те, що сталося, про людей і місто. Ми також працюємо над нашим теперішнім, даємо читачам емоцію, читачам, які втомилися від війни.
Ця книжка про Бахмут, але вона б могла бути про Авдіївку, Вугледар, Лисичанськ, Попасну… Тобто це модель того, що росія робить із мирним містом. І тому так важливо зафіксувати, щоб пам’ятати, щоб показати: якщо не діяти, ця трагічна модель може спрацювати і щодо інших міст, які наразі живуть досить далеко від проблем.
– Як я розумію, ви не планували писати книжки. Їхали евакуйовувати літню жінку із Бахмута й мав бути репортаж. Як так сталося, що вийшла книжка?
– Я не планував книжок. Зараз досить важко мислити на рівні великих тем, а книжка – це велика тема. Її потрібно розробляти на багатьох рівнях, продумувати структуру, деталі, розробляти питання. З цією книжкою сталось так, що самі події, саме життя створили її. Я був у Бахмуті на Новий рік, де зустрів головну героїню цієї книжки, а потім навесні, коли розгорталося ця одна з найбільших битв з часів Другої світової війни, ми поїхали з фотографом Данилом Павловим, щоб зробити панорамний репортаж про битву за Бахмут. Тобто, показати вогонь на різних ділянках фронту.
Ми не очікували, що буде так багато історій. Як літературознавець, я швидко розумію, який матеріал буде відгукуватися читачам. Зазвичай це просто: має бути історія, яка складається за правилами Арістотеля, тобто у ній є банально початок, середину і кінець. Реальність рідко сама так складається, часто ми втрачаємо якусь із необхідних частин, життя їх обтинає. Тому письменники і вигадують необхідні моменти, чого не може робити документаліст. Історія головної героїні виглядала так: ми зустрічаємо її в Бахмуті на Новий рік, потім, коли вдруге їдемо в цей бік, дізнаємося, що жінка поранена, а наприкінці ми її евакуюємо до Києва. Або історія про одного бійця: дізнаюся, що він воює разом з батьком. Через пару хвилин розумію, що є ще брат, а ще через кілька хвилин, що є третій брат, який теж воює.
Потім питаю в ротного, як це – воювати близьким родичам, а через кілька хвилин з’ясовую, що ротний воює разом зі своєю дружиною. Тобто це якась така річ, яку в “реальності” рідко можна зустріти.
Мені здається доцільнішим писати не просто збірки репортажів, а коли історія переходить в іншу. Власне так сталося у цій книжці. Я мав привести умовні десять сторінок репортажу, але ми з редакторкою розуміли, що вийшло значно більше. Було розуміння, що це вже досить великий масив важливої інформації, тому немає права її просто так залишити.
Ми повернулися до Києва в другій половині березня 2023 року, я склав усе докупи. Потім настає квітень, починаєш осмислювати те, що сталося, і розумієш, що на дуже багато речей ти не звернув увагу і про них теж варто розказати. Ти починаєш про це писати. А ще росіяни вбили в Бахмуті мого сусіда з гуртожитку, який був культурним антропологом. Ти їдеш на його похорон, і його мама кричить: “Прости мені, що я не вберегла тебе, синку. Прости, що я пустила тебе в той довбаний Бахмут”. І вона кричить не про конкретне місто, вона кричить про страшну метафору. Ти розумієш, що коли місце стає такою метафорою, якою стали, наприклад, Герніка, Дрезден, Сараєво – то писати про це треба вже.
В травні була чернетка книжки. У червні я поговорив з Богданом Логвиненком (видавництво “Ukraїner”), і він сказав, що готовий її публікувати.
– Я повернуся ще до репортажу про святкування Нового року у Бахмуті. Якщо я не помиляюся, то ви колись згадували, що писали його кілька годин. Вже тоді Бахмут був “гучним”. Як вдається після вражень бути гнучким і “переживати” цю історію одразу і не черствіти?
– Робота репортажиста – це робота не тільки його думки, а й тіла. Все залежить від наших рефлексів і фізичних ресурсів. Власне, для репортажу про Новий рік, я не спав протягом 44-х годин. Перед цим ми їхали в Гуляйполе на Різдво. Для мене свята – це такі періоди часу, які концентрують навколо себе дуже багато уявлень про те, якими є наші цінності, якими ми є людьми. Тому в Гуляйполі мені було важливо подивитися, що збереглося від давніх традицій, від старих потреб, а що випалила війна у бійців в окопах.
У репортажі про Новий рік в основі – шлях: ми заїжджаємо в місто, їдемо ним, спілкуємося з людьми й виїжджаємо з нього. Тут немає складної структури. Мені, як літератору, напевно, простіше, бо я знаю, як працюють ці фрейми. Коли ми з фотографом пʼємо каву на заправці, виїжджаючи з зони бойових дій, коли допивається остання крапелька капучино, я вже приблизно знаю, як буде виглядати той чи той епізод.
Важливо зберігати свіжість у прийомах, цікавість до людей. Часом з бійцями спілкуються шаблонно, часто це не цікаво навіть тим, хто питає. В мене немає диплома журналіста, я письменник, якому важлива людина як така. Я ставлю питання, які мені цікаві.
Рідко питаю про ситуацію на фронті, бо боєць одразу замикається і у відповідь на твої питання наче рапортує. Мені більш цікаво, звідки в нього позивний й за яких умов його було дано, що він зранку їв і що мріє зʼїсти, приїхавши додому, всякі дрібниці. Військові кажуть, що деякі такі питання вибивали їх зі звичного ритму. Наприклад, коли в бійця на трасі Костянтинівка-Бахмут питаєш про те, які у них там звірі до позицій підбігають. Мені здається, що базова річ доброго репортажу – пристрасть, твоя включеність. Як би це банально не звучало, та це має йти від серця, нас має цікавити людина.
– Ви часто в інтерв’ю згадуєте історію про батька та синів. Я так розумію, що це улюблена історія з цієї книжки?
– Це просто для мене приклад майже неймовірної історії. Вона яскраво показує, наскільки реальність зараз карколомніша за літературу. Навіщо писати оповідання й щось вигадувати, якщо значно вигадливіші сюжети відбувається в реальному житті?
– Тоді закрадається питання про те, чи будете надалі займатися художньою літературою?
– Я не ставлю собі таке питання. У мене зараз хіба розгубленість через те, що я бачу надто багато тем, які не розробляються взагалі, а я не маю на них часу.
Деколи вірші мені пишуться, але з віршами так: прийшла емоція – записав. Завжди собі щось нотую, але це не цілеспрямовано. Пишу я досить швидко, труднощі в мене із роботою над замислом, складанням структури, розумінням “навіщо це” і так далі. Не можу нічого прогнозувати. Та якщо дивитися, як писалося література після Другої світової, то найцікавіші тексти з’явилися вже в 60-х роках.
– То потрібно фіксувати, але й ще переосмислювати?
– Мені здається, що зараз важливо, щоб було якомога більше різних творів. Щоб просто ці книжки виходили, тому що завжди діє принцип, що серед 20 просто творів один буде видатний або зі 100, але цей один видатний твір не з’явиться, якщо не буде 99 інших.
Ми дуже різні люди, хтось може переосмислювати, хтось не може. Подивіться на поезію після Другої світової війни. Це поезія якогось заціпеніння. Серед неї ж майже не було якоїсь цікавої та важливої поезії. Адорно (німецький філософ Теодор Адорно – ред.) казав, що поезія після Освенцима неможлива. Тобто, культура себе не виправдала, тому що наглядачі концтаборів читали Рільке і слухали Бетховена.
Справді зараз дуже важливо фіксувати, рефлексувати – не всім є на це час, жорстокість війни викривлює якість цієї рефлексії. А ще великі війни змінюють мову як таку: мову поезії, мову філософії.
Напевно, після цієї війни ми зрозуміємо, що дуже велика частина філософії другої половини XX століття була такою, тому що різні кафедри в різних країнах світу фінансувалися саме росією, на них творилася вигідна для теперішнього вторгнення філософія.
Ми зрозуміємо, що дуже багато популярних книжок, якими ми захоплювалися, були створені під цим впливом і спричинили до того, що є. У Німеччині частина інтелектуалів, яких ми вивчаємо в університетських курсах, на початку вторгнення написали листа до Шольца про те, щоб він не надавав Україні військову допомогу. Є дуже багато парадоксальних речей. Українці ж – просто в цій течії, посеред ріки, а не на березі, не на безпечному оглядовому майданчику. Українці реально відчувають, яка холодна і глибока ця вода. Інші ж на березі кричать: ви тонете. І хотілося б, щоб вони не тільки кричали, а й кидали рятівні кола.
– Я скористаюся порівнянням з рікою. Споглядач може нас бачити у цій ріці, але ми йому сповна не передамо, що ми в ній відчуваємо. Власне, де серединка, щоб дати відчути те, що відчуває людина в ріці?
– У книжці метафора з екраном. Коли ми дивимось кіно, можемо сидіти на задньому ряді і бачити цілісну картинку, але не можемо розглянути деталі. Ми можемо сидіти на передніх рядах і бачити певні деталі, але тоді трошки втрачати цілісність. Військові ж на передовій взагалі перед самими екранами, бачать лише невеличку діляночку, а деякі і взагалі – зайшли за екран.
– Тоді теж саме питання, але як передати так, щоби закордоном нас зрозуміли, так, як ми відчуваємо?
– Я читаю зараз “В сталевих грозах” Юнгера. Досить суперечлива постать, але мені важливо читати цю книжку, тому що це щоденник-репортаж воїна Першої світової війни. Багато цікавого, але коли він вдається до нумерації полків і інших деталей, мені це заважає, хоч це і важливо з погляду документалістики. Багато наших реалій для іноземців не несуть особливого смислового навантаження, тому варто вибирати: або давати наповнену інформацією, хоч і важливою, масу, де читач щохвилини відволікатиметься на гугління, або забезпечити читачу плавне читання із кількома важливими меседжами. Це один з підходів. Але відповідь на це питання – довга історія.
– Я пам’ятаю, що ви були учасником кількох проєктів і їздили на схід раніше. Звідки зацікавленість?
– Нещодавно мене британський журналіст запитав: нащо тобі той схід, якщо ти з заходу, з Карпат. Я йому розказав одну історію. Початок XX століття, харків’янин Гнат Хоткевич приїжджає в Карпати та засновує “Гуцульський театр”. Харків на той час значно більш український, ніж багато західноукраїнських міст. Хоткевич для багатьох карпатців розширив уявлення про українство. Один з учасників театру – Петро Шекерик-Доників, письменник і політик. Його, як і Хоткевича, радянська система репресувала і вбила. Оце точки сходження заходу і сходу.
Ще один іноземець мені намагався роз’яснити про референдум в середині березня 2014 року в Криму: ну, хоч і все було зроблено неправильно, місцеве населення ж насправді в більшості за росію. По-перше, звідки ми це можемо знати, якщо все було “неправильно”? Далі я йому розказав про “місцеве населення” – як у 44-му році був вивезений корінний народ і знищений майже наполовину. І коли починаєш показувати інші сторони питання, то починається зовсім інша історія.
– Можна сказати, що ви через обставини перейшли із літератури в документалістику?
– На початку повномасштабного вторгнення я написав статтю англійською для популярного американського сайту про те, як росія цілеспрямовано винищувала українство, інтелігенцію, про Розстріляне Відродження, про Стуса, про примушення до любові, про трагедію одного з найбільших поетів XX століття Павла Тичини, якого просто фізичним залякуванням змусили стати совєтським офіційним поетом. Писав пізніше про необхідність декомунізації на якихось простих прикладах. Ну добре, хай Лев Толстой не є поганим письменником, але звідки в Києві площа Льва Толстого, станція метро Льва Толстого, вулиця Льва Толстого? І де вулиця Чарльза Діккенса та Мацуо Басьо?
Потім я повернувся до Києва. Почав їхати у деокуповані містечка як волонтер. Мета була дуже проста: з лопатою і тачкою розчищати ці території, бо війна триває, настане зима, а людям треба десь жити. Мене вразив тоді один епізод з Малина. Це був кінець літа, і ми розчищаємо якийсь будинок. Можна було торкнутися до його стіни, і вона падала. Я не розумів, навіщо ми це розчищаємо, бо власники не встигнуть за три місяці побудувати тут новий будинок. Я запитав про це чоловіка. А він відповів: “Хочеться просто прибрати”.
– Якогось такого важкого переходу до репортажистики не було?
– Я проти некомпетентності. Коли люди роблять те, чого не вміють. Коли абияк або ніяк, то я за ніяк. Тому я готувався до цієї роботи. Читав книжки, дивився відео. А потім була практика.
– Як можете оцінити роботу з журналістського боку?
– В Україні багато журналістів добре роблять свою роботу. Зросла текстова репортажистика, фотожурналістика, робиться багато якісного відео. Але, на жаль, цього всього недостатньо. Як і в багатьох інших галузях. Ми в умовах, де маємо стрибати не вище власної голови, а вище десяти голів.
– То що далі робити?
– Хай кожен робить те, що вміє робити, де бачить, що може розвиватися. І хай не чекає зараз віддачі. Хай кожен запитає себе, чи його робота відповідає загальному руху українського народу до перемоги.
Нещодавно я говорив з кількома іноземцями, які вчать українську мову, і багато з них вже її вивчили. Мені стало сумно від цього, і я кажу: “Ви вивчаєте українську, бо розраховуєте, що в Україні війна ще буде багато років?”. А вони кажуть: “Та ні, ми розуміємо, що Україна задаватиме сенси для майбутнього світу”.
Розмовляла Іра Блаженко
Фото Антон Сорочак та Мирослав Лаюк
Читайте також: “Хай кожен робить те, що вміє робити”: письменник Мирослав Лаюк
ФОТО ТИЖНЯ
