Михайло Вінтонюк — кушнір із села Корнич, що на Коломийщині. В етноестетику він був закоханий ще змалечку, завжди скупляв собі колоритні вироби, а згодом і сам зайнявся ремісництвом. Михайло реставрує старовинні кептарі та шиє нові за взірцями пращурів. Задля популяризації традиційного вбрання, разом з племінницею Надією Вінтонюк, він заснував проєкт “Відродження”.
Як віднайшов справу всього життя, про тонкощі кушнірства і свою філософію Михайло Вінтонюк розповів в інтерв’ю “Галці“, яка навідалася до майстра додому.
Історична тяглість
Михайло пригадує, що з самого дитинства мав великий інтерес до побуту предків: збирав старовинний одяг, посуд, музичні інструменти й прикраси. Він досконало вивчив історію своїх рідних та дуже бережно ставиться до родинного спадку.
Нинішня майстерня кушніра — це маленька хатка його баби й діда. Коли старенькі померли, оселя перейшла до нього і, замість євроремонту, Михайло влаштував там реставрацію:
“Я зробив на подвір’ї альтанку, накрив очеретом. Поряд постав журавля, бо тут таки справжня кирниця стоїть — викладена з каменю. У хаті стара піч повалилася, то я її відновив. Збоку лежанку поставив. А мій товариш, на жаль, уже покійний, обробляв стіни. Каже: “я постараюся по-мінімуму зробити, але щоб тобі було приємно тут працювати”. То він так зробив, що я не тільки тут працюю — я тут живу. Шию допізна, вночі, удосвіта. Літом сплю на бамбетлі, а зимою — на печі. Стіни в мене білі, вони заспокоюють. А ось є ікона, зліва такий куточок молитовний, як колись було”, — показує свій інтер’єр Михайло Вінтонюк.
Та це Михайлове захоплення минулим не обмежується власною сім’єю. Він вивчає рідний край і завів у фейсбуці групу “Стежками села Корнич“, де публікує всі знайдені знимки, архівні відомості й розповіді старожилів. Такі пошуки, каже чоловік, йому зовсім не в тяжкість, а ще більше натхнення додалося після усвідомлення, що людям усе це також дуже цікаво:
“На цьому ентузіазмі я навіть маленький вертоліт наймав, щоб зняти Корнич з неба: церкву, цвинтар, клуб, сільську раду, навіть мої овечки в кадр попали. І я ж висоти страшне як боюся! Якби десь в Туреччину на відпочинок — не полетів би, а Корнич зняти дуже хотів. Зняв і більше літати ніколи не буду”, — говорить Михайло Вінтонюк.
Вишиванки є, а кушнірство забувалося
Мама Михайла займалася вишивкою сорочок і, щоб було трохи помочі, — навчила робити мережки двох своїх синів. З голкою та машинкою юнак вправлявся добре, тому невдовзі почав брати замовлення і собі:
“Я шив сорочки та сукні паралельно з іншими роботами. Найдовший час, 13 років, пропрацював оператором на заправці. То я приносив з собою паси й шив на нічних змінах. Правда, ховав, коли клієнти приходили, бо мені було соромно, що чоловік сидить з вишивкою в руках”, — ділиться спогадами Михайло Вінтонюк.
Своїх персональних вишиванок чоловік мав аж п’ять і всі — від мами. Він любив вдягав їх до церкви, на свята та просто під настрій. Купляв сардаки та байбараки, а ще мріяв здобути собі кептаря, аби зібрати весь покутський стрій.
За словами Михайла, колись Коломийщина славилася виробами з овчини, а в його рідному Корничі жило щонайменше четверо кушнірів.
“Раніше дуже цінилися ці роботи. “Вишиваний” кептар від майстра міг коштувати як бик, як ціла корова. І не кожна сім’я його мала. Могли мати “біленький”, тобто без орнаментів, а як був оздоблений — то один на всю сім’ю і передався від прадідів як реліквія. Його могли століття носити, а коли зношувався, то відпорювали аплікації й перешивали на новий. Нічого не пропадало”.
При народженні Михайла кептарі вже шили з сукна — із замінника і на машинці, хоча робили так, щоб виглядав ніби автентичний. А вироби ручної роботи, дійсно на овечій шкірі, складно було не те щоб замовити, а й перекупити, бо їх лишалися одиниці.
“Вишиванка — досі популярне ремесло, а кушнірство забувалося. Я хотів вчитися, але не було у кого. Знав хіба одну жінку, яка шила на сукні. Попросився до неї на навчання, але вона чи часу не мала, чи бажання… Словом, не вдалося”, — розповідає Вінтонюк.
Ниточки долі
На 32-й день народження з іменинником трапився щасливий випадок. Після роботи Михайло поїхав у Косів на базар і там знайшов кептар, пошитий на овечій шкірі:
“То був дублений, коричневий кептар. Я просто був вражений, що у своєму віці вперше бачу такий оригінальний. До цього тільки на фотографіях бачив, а наживо — ніколи. Спитав скільки коштує. Трохи мені по ціні не підходило, але товариш дозичив і я собі його придбав на день народження. На Великдень вдів до церкви. Я мав кептар, я задоволений і більше вже нічого шукати не думав”.
Так би ця історія завершилася на єдиному кептарі у шафі, якби восени, коли Михайло косив на своєму подвір’ї, перехожа не попросила скосити траву біля хати її мами, у сусідньому селі. Господар погодився допомогти, а коли завершив роботу, пенсіонерка закликала його на вечерю.
Зайшовши в кімнату, він одразу помітив на стіні знамените фото молодят. Власне, у цей момент життя чоловіка розділилося на “до” і “після”.
“Той портрет часто ілюстрували в книжках, у соцмережах він розлетівся по світу. Мені цікаво стало, чому в старшої пані ця знимка за склом висить. А вона каже: “Це мої мама і тато”. Я навіть подумати не міг, що вони звідси. Писали десь, що то пара з Косівщини, село Космач. Інший підпис бачив, ніби вони з Львівської області, з міста Городок. Але то все не правда. Молода була з мого рідного села Корнич, а молодий — з сусідньої Королівки”.
Михайло став розпитувати далі, а далі все ще неймовірніше. Виявляється, батьки Марії Антонюк, Софія і Михайло Гнатюки, були кушнірами. Подружжя шило з овчини шапки, рукавиці, кожухи та кептарі… І, звичайно ж, їхня донька на сімейній справі теж зналася.
“Тоді я задав доленосне питання: “Чи могли б ви показати мені як шити кептарі?”. А вона відповіла: “Добре, що ти хочеш, дитино””, — переказує Михайло Вінтонюк.
Кушнірська наука
З того дня Михайло приходив за уроками до Марії Антонюк двічі, а то й тричі на тиждень упродовж пів року. Вона на словах пояснювала що і як треба робити, а чоловік поетапно слідував інструкціям.
Коли наставниця спитала, який саме кептар він хоче шити, Михайло вказав на фотографію її батьків. Жінка не відмовляла, але, як згодом з’ясувалося, “вишиваний” кептар — то найскладніший виріб з усіх, що тільки створювали коломийські майстри. Адже там і спереду, і на кишенях, і на спині є вибагливий орнамент зі шкіряних аплікацій і сотень металевих кілець.
“Батьків кептар у пані Марії зберігся і я від нього все по міліметру відміряв, щоб зшити ідентичну копію”.
Прийде час, коли відомий на всю Україну кушнір Михайло Вінтонюк відновить і цей столітній кептар Гнатюка, а поки він їздив містами у пошуках необхідних деталей і колов пальці голкою на заправці.
“Я купив овечу шкіру. Пані Марія пояснила, як її зшити докупи і я це вночі на роботі шив. Не розумів, чого воно мені так важко дається. Я встромляв голку, а тоді притулював до столу, щоб дві шкіри пробити наскрізь. Всі пальці поколов, але вшив так цілу викройку. Приніс показати, а вона каже: “Нормально. А де ти голку до шкіри найшов?”. А я ніде її не знайшов — звичайною шив. Вона як це почула, то аж за голову зловилася. Я ж тоді ще “зелений” був, думав, голка та й голка. Але ні. До шкіри мусить спеціальна бути — заточена як спис, аби аж прорізала.
Далі я обшив кептар каракулем — це хутро з тильної сторони. Для узору вирізав аплікації, кріпив швом, а поверх все капслював, тобто забивав металевими бляшками. Старався, щоб кожна рівненько сіла, а їх там біля тисячі. Ні швейну машинку, ні клей я не використовував. Пані Марія мені одразу таку настанову дала: “Якщо ти шиєш з натуральних матеріалів і шиєш руками, то завжди так роби”.
Свій перший кептар майстер зберігає й до нині. Зізнається, що зараз вже бачить на ньому багато недоліків, однак не віддав би ні за які гроші, бо це — його найцінніша пам’ятка.
“З усіх кептарів, що я зшив, найперший — мені найдорожчий. Хоча, якщо оцінювати в порівнянні, то він доволі капарно зроблений. Я ось недавно пошив нашому дяку кептар за тим самим зразком і там різниця в техніці колосальна просто. Я всі свої минулі помилки врахував.
Не уявляєте, який я вдячний пані Марії за те, що не відбила мені охоту. Бо вона ж тоді теж бачила, де і що недобре є, але не ганила, не зіпсувала настрій, розумієте? Вона не поставила мені камінь під ноги, тому я продовжив іти. Працював із задоволенням, брався за нові роботи й все прийшло з практикою”.
Сродна праця
Під час навчання Михайло витрачав на один кептар три місяці, а тепер шиє за місяць-півтори. Протягом восьми років в портфоліо майстра назбиралося п’ятнадцять авторських виробів і понад 300 реставрацій. Ціни на нові кептарі починають з 700 доларів, а реставрація, залежно від складності, може вартувати від 1000 до 10 000 гривень. Тепер він має чергу з клієнтів на пів року наперед, замовляють як в Україні, так і за кордоном.
Поміж власних, створених “з нуля” робіт, кушнір показує кептар “біленький” — це найдавніший різнодив шкіряних безрукавок. Оригіналу “біленького” кептаря Михайло не знайшов навіть у музеях, та вперто хотів такий пошити. І пошив, маючи за зразок тільки давні світлини:
“Біленькі кептарі пані Марія лиш бачила, але в той час їх вже ніхто не шив. То я взяв старі фотографії, просто жителів Корнича в тому кептарі, й повторював все звідти. Зшив, приніс показати, а вона каже: “Ідеально, саме такі, як я бачила”, — розповідає Михайло Вінтонюк.
А найбільше знань про ремесло Михайло почерпнув при реставрації. Через його руки пройшло сотні кептарів і кожухів із музеїв, приватних колекцій і родинних скринь. Траплялися навіть справжні реліквії, як от два кептарі з фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”:
“З кожним старим кептарем я вчусь чомусь новому. Дивлюся, хто як шив і запам’ятовую собі. Вже навіть впізнаю деяких майстрів за манерою. Найстаріший кептар, який я відновлював, мав 140 років. Він, до слова, знімався у фільмі “Тіні забутих предків”. Мене таких два попросили реставрувати: один на Палагні був, а другий — на мамі Івана Палійчука. Це була найважча реставрація. Але я його реставрував, щоб продовжити історію. Я як вчув, що це з цього фільму, то я для себе вирішив, що навіть якщо мені за нього не заплатять — я його безплатно зроблю. Дуже приємно, що мені довірили таке завдання”.
Та часом люди приносять кептарі, які не підлягають відновленню. Тоді Михайло бере їх як взірець і створює аналогічну репліку:
“Таких реплік я вже шість ушив. Один до одного. Завжди хочу ідеально підібрати колір ниток, колір шкіри, плотність шкіри, хутро на каракуль, щоб воно виглядало як близнятко. Інакше це мене мучить. Наприклад, смужка має бути 3 міліметри, а вийшло 4 міліметри, то я на те дивитися не можу, одразу хочеться переробити. Роблю все як має бути і, коли віддаю замовлення, я не переживаю, що мені десь пальцем тикнуть і скажуть, що тут не так”.
“Відродження”
І нові, і відреставровані кептарі Михайло Вінтонюк обов’язково приміряє на моделей. Спільно з племінницею Надією Вінтонюк вони заснували проєкт “Відродження”, у межах якого влаштовують колоритні фотосесії, виставки, друкують календарі і навіть відзняли фільм.
“Ми відбираємо одяг по строю, щоб весь образ відповідав регіону, звідки походить кептар. Деякі речі я беру зі своєї колекції, але вона у мене маленька, тому помагають друзі-музейники. Зичать одяг, радять до якої спідниці яку сорочку підібрати, запаску, перемітку, хустку чи стрічку”, — говорить кушнір.
До ініціативи долучилося чимало знаменитих артистів, зокрема співачки Іванна Червінська, FIINKA, акторки Мирослава Полатайко, Мар’яна Кодіна та інші.
Фото з архіву Михайла Вінтонюка
За словами Михайла, назва проєкту “Відродження” дуже промовиста, адже метою їхнього задуму є популяризація традиційної української культури, повернення автентичної естетики і осмислення філософії предків:
“Одяг відображає світогляд людини. Через орнамент можна зрозуміти, як мислили наші предки. Оці узори не просто так для краси, вони сповнені сенсами. Приміром, дубовий листочок — то є символ твердості і міцності, Богородиця, силянка — це оране поле, роги барана — означають тварину, яка одягає і годує людину.
Мене завжди захоплювала оця філософія вдячності, любові до природи, до світу, до Бога. Тому проєкт “Відродження” — не лише про відновлення кушнірства, як ремесла, це ще й відновлення традиції. Багато цього саме зникло, але багато у нас забрали. І зараз як ніколи важливо повертатися до коріння. Я хочу, щоб люди цікавилися минулим, бо минуле — то є істинна правда про нас”, — міркує Михайло Вінтонюк.
Фото з архіву Михайла Вінтонюка
Жанна Головенко та Юрій Валько з Коломийщини
Ця публікація була створена за підтримки програми «Голоси України» (Voices of Ukraine). Програму реалізує Європейський центр свободи преси та медіа (European Centre for Press and Media Freedom) у партнерстві з The Fix Media Foundation. Програма є частиною Ініціативи Ганни Арендт (Hannah-Arendt-Initiative) і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини (German Federal Foreign Office). Програма «Голоси України» (Voices of Ukraine) не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Читайте також: П'ять фактів про кожного з фіналістів нацвідбору Євробачення-2023
ФОТО ТИЖНЯ
