Бойовий шлях 57-річного Євгена Боднара на позивний Дід з села Вільшаниця Тисменицької громади розпочався ще у 2018 році, хоча до лав оборонців України він рвався ще навесні 2014-го. За свій відчайдушний норов та сталеву витримку побратими назвали його “жостким типом”. Нещодавно Дід отримав тяжке осколкове поранення, зараз лікарі борються за відновлення його поранених кінцівок. Однак, попри немолодий вік та складність поранення, Дід “сидіти біля пічки” не збирається, а планує знову повернутись у стрій.
Про власний бойовий шлях, побратимство та мотивацію, яка кличе до бою, Євген Боднар поділився із “Західним кур’єром”.
Війна швидко вчить…
“Для мене не було іншої альтернативи, коли над Україною постала загроза російської окупації, − говорить Євген Боднар про мотивацію добровільно піти на фронт. – Якщо ти патріот, то маєш не лише на свята вдягати вишиванку, а повинен бути готовим змінити її на військовий однострій і захищати свою країну”.
Євген Боднар намагався потрапити до війська ще у 2014 році. Але тоді його не взяли. “Я прийшов у ТЦК в Тернополі, де в той час мешкав, щоб записатись в АТО. Почувши, що мені майже 50 років, там почали мене відговорювати: та це війна, там вбивають, та й ви вже немолодий, хіба на посаду водія… Однак, у мене не було необхідного водійського стажу, то сказали прийти трохи пізніше”, – розповідає воїн.
Згодом у Євгена тяжко захворіла мати і йому довелось доглядати за нею. Коли мама померла, через 40 днів після похорону, чоловік знову прийшов до ТЦК.
2Коли я побачив по телевізору, що там загинули 23-річний і 24-річний хлопці, серце здригнулось. Такі молоді, їм би ще жити… А я вже трохи життя побачив. Про свій вибір не признавався нікому. Коли наймолодша дочка Юлія дізналась, що я на війні, то спочатку плакала. Але я їй пояснив, що плакати не потрібно, а, навпаки, гордитись, що твій батько захищає країну”, – розповідає військовослужбовець.
У цивільному житті Євген працював у будівельній сфері. Батько чотирьох дітей, має онуків. Коли потрапив у бойовий підрозділ, командир спитав: “Онуки є? Є. Значить будеш Дід”. Так позивний і приклеївся. На даний час Дід є найстаршим у своєму підрозділі. Служить він уже понад шість років у батареї управління та артилерійської розвідки (БУАР) 10 окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”.
Перший бій прийняв влітку 2018 року на 39 блокпості на трасі на Кримське неподалік н. п. Новотошківське на Луганщині.
“Перший раз на спостережному пункті – все летить, бухкає, спалахує. Заряджай, розряджай – пішов. Ми знаходились за 360 метрів від сепаратистів. У мене був шок. А вже потім поступово “роздуплився”. Війна швидко вчить…”, – пригадує Дідо з усмішкою.
На Різдво 2022 року Євген Боднар якраз отримав відпустку. Але відбути її до кінця не встиг – комбат дав наказ з’явитись всім у військову частину. «В кінці січня ми по команді всі з’їхались, погрузились і колоною поїхали у Львів. Готувались… У ніч на 24 лютого прозвучала команда: «Підйом!». Всім видали зброю і ми поїхали на Волинь, де певний час охороняли периметр кордону з Білоруссю, стояли на блокпостах», – пригадує захисник.
У березні БУАР разом з іншими підрозділами «десятки» були передислоковані на Житомирщину та Київщину. Після успішного відтиснення противника за кордони України, у травні 2022 року “едельвейси” були переведені на Донбас. Бахмут, Покровське, Соледар, Яковлівка, Берестове, Веселе, Спірне…
Наприкінці квітня 2024 року внаслідок ворожого мінометного обстрілу, Дід отримав перше за шість років бойового досвіду серйозне поранення – осколки ворожого снаряда прошили стопу та розтрощили лікоть лівої руки. Спочатку його завезли у стабпункт у Рай-Олександрівку, потім продовжив лікування у госпіталях Слов’янська, Дніпра та Житомира. На даний час за відновлення поранених кінцівок борються медики Івано-Франківської обласної клінічної лікарні.
Дрони у небі 24/7
Завдання артилерійської розвідки – виявлення та фіксування цілей противника і коригування вогню. Бо основний вид стрільби артилерії – із закритих вогневих позицій. Тобто, гармата, яку наводять, не бачить цілі: вогневі підрозділи артилерії розташовані на відстані 2-8 кілометрів від переднього краю. Тож, щоб ціль побачити, потрібні «очі», якими і є артрозвідка.
Ще кілька років тому коригувальник мав вийти на високу місцевість, встановити бусоль і через неї коригувати вогонь. Розвідники в цей час «очима» спостерігали за противником. Вони мали пішки перетинати лінію фронту, щоб дізнатись приблизну кількість ворожого особового складу та техніки. Наразі це все – робота дронів і операторів безпілотників, які значно полегшили військові завдання. Зараз без БПлА не обходиться жодна військова операція. З їх допомогою є можливість збирати данні з великої висоти, охоплюючи великі території та збираючи різноманітну інформацію, включаючи рух ворожих військ, безпечність підходів до наших позицій, ворожі цілі для ураження. Дрони коригують артилерію, шукають ворога на лінії зіткнення та в їхньому тилу, скидають «гарячі гостинці» противнику і все це – разом та водночас, вдень та вночі, по всій лінії зіткнення.
“Раніше не було “мавіків”, то ми діяли по-старому: беремо бусоль, далекомір і виходили на СП. Із безпілотником – швидше, точніше і безпечніше”, – говорить Євген.
За словами військового, сепаратисти почали використовувати для розвідки дрони ще у 2018 році. Десь у 2020 році вони вже почали робити скиди з «мавіків». Саме на безпілотниках варто було зосередити увагу й українській армії ще у часи АТО/ООС, а не аж під час повномасштабного вторгнення.
“На жаль, нашому керівництву знадобилось десять років, аби зрозуміти, що війна у 21 столітті – це війна арти, дронів та ракетних військ. А про що вони думали дотепер?! Армію по-максимуму потрібно роботизувати, аби люди тільки керували. Необхідно впроваджувати технології, які можуть розміновувати та заміновувати території, завдавати вогневого ураження та швидко евакуювати поранених з поля бою, зберігаючи життя і здоров’я військових. До прикладу, наземний роботизований дрон для евакуації поранених був розроблений ще у перші роки АТО, але чомусь цей винахід занедбали. І аж нещодавно він почав з’являтись у окремих підрозділах ЗСУ. І то за волонтерські кошти”, – продовжує військовослужбовець.
Назвати побратимом можна не кожного…
На Донеччині Євген працював помічником оператора дронів у команді з молодим земляком Назаром Горішним. У обов’язки Діда входило підготовка дрона до польоту, споряджання боєприпасів, розгортання антен, зарядка акумуляторних батарей та супровід пілота, як штурман.
Ні майже 25 років різниці у віці, ні різні життєві вподобання (Євген – будівельник, Назар – художник та майстер тату) не стали завадою для успішної командної роботи, для міцної дружби. Хлопці знищили не один десяток ворожої бронетехніки та відправили на концерт Кобзона сотні російських солдатів.
“Зараз армія настільки різношерста, що зустріти на позиціях можна людей різного віку і професії. Однак, не кожного можна назвати побратимом. Якщо військовий серйозно відноситься до роботи, не підводить, тримає своє слово, готовий підстрахувати у разі необхідності – його можна назвати побратимом. Насправді, у парі зі мною ніхто не витримував… А ось Дід зміг, – з усмішкою пригадує Назар Горішний, який приїхав відвідати Євгена у лікарню. – Ми стали міцною командою. З такими людьми, як Дідо, не страшно «край боронити». Ми обидва розуміли, чому ми там і що перемога України здобувається тяжкою працею, кров’ю і потом. Нас на фронті називали “ідейними””.
Зараз Назар служить вже у іншому підрозділі ЗСУ, однак дружба з Дідом, запевняє він, це вже до кінця життя. Крайні десять місяців Євген Боднар пропрацював у команді з іншим молодим прикарпатцем, пілотом дронів Юрієм Конопкевичем, який якраз перебував у відпустці і не опустив нагоди зустрітись з побратимами. Хлопці обіймаються з Дідом, як рідні сини, жартують, пригощають його гамбургером та кавою (як в старі добрі часи), свіжими полуницями та малинами (хворому вітамінів треба побільше), роблять селфі на згадку… Через кілька днів Назар і Юрій відправляться на службу.
“Наш Дідона – “жосткий тип”, Термінатор. Я не раз його стримував. Інколи доводилось навіть нецензурною лайкою, – ділиться Назар Горішний. – А ще наш Дід дуже “хазяйновитий”, пильнує, аби ніц не пропало – може побігти рятувати каністру з бензином під градами”.
«Всяке бувало, – усміхається у відповідь Дідо. – Ми обоє дуже відповідальні – переживали за результат роботи: аби ніхто не загинув, аби дрон не втратити. А не так, щоб просто відбути зміну».
Найтяжче було, зізнаються побратими, коли доводилось ходити на позиції пішки під ворожим вогнем по два з половиною кілометри. Та ще й нести на собі все необхідне для виконання бойового завдання спорядження.
“А найцікавіше, коли ми знищили ворожу беху – Назар влучив термобаричною гранатою прямо у люк танка. Ото й феєрверк був”, – додає Дід.
Сила армії – у підтримці народу
На переконання досвідченого військовослужбовця Євгена Боднара, на третьому році повномасштабної війни бути готовим стати на захист держави повинен кожен українець.
“Зараз є багато військових, які через стан здоров’я не можуть продовжувати воювати. Вони можуть бути інструкторами і навчати людей військової справи та основ тактичної медицини. На мою думку, такі інструктори мали б бути у кожному районі міста та у кожному селі. Проводити такі вишколи потрібно хоча б два рази у місяць. Аби українські чоловіки вміли користуватись автоматом, прицільно стріляти, знали, як користуватись різними видами гранат, як орієнтуватись по карті, як безпечно пересуватись у зоні бойових дій, як знайти стежку вночі тощо. Такі елементарні знання надзвичайно важливі і бережуть життя та здоров’я на фронті. Війна триває, тому кожен цивільний у будь-який час може стати військовим”, – говорить Дід.
І додає, що армія не змогла б існувати без підтримки народу. “А ті, хто не може знайти в собі сили і відваги захищати країну, повинні всіляко допомагати армії. Хто не може коштами, то працею. Хоча б раз у тиждень прийти на кілька годин плести маскувальні сітки. Це ж нескладно, але дуже необхідно. Жити за принципом моя хата скраю – все одно, що зрада”, – впевнений захисник.
Бо перемога – це справа не тільки військових, це спільне завдання всього народу.
“Зараз Україна – як та ластівка, яка захищає своє гніздо від хижака – хоч маленька, але боронить свій дім до останніх сил”, – каже військовослужбовець.
А на запитання, чи ще не час на заслужений відпочинок, Дід впевнено відповідає:
“Зараз не той час, щоб сидіти вдома біля пічки і дивитись телевізор. Буду йти до кінця, поки вистачить сил. Такий у мене характер – як вже почав щось, треба завершити”.
ФОТО ТИЖНЯ
