Віталій “Містер Барс” не випадково в очах “Галки” є зразковим військовим. Під час знайомства з ним на Донеччині дізнаємося, що воїн є кавалером кількох державних нагород, одну з яких отримав особисто з рук президента Володимира Зеленського. Воює з перервами з 2014, і за його плечима десятки операцій і прямих зіткнень з окупантами.
Віталій, мешканець Івано-Франківська, скромно пояснює – нагороди для нього, лише метал. Головне, аби був цілим колектив та була змога зустрічатися з хлопцями по завершенні війни.
Про бойовий шлях “Містера Барса”, ситуацію на фронті, мобілізацію та росіян, і як йому допомагає план “Б” – нижче у розмові.
Читайте також: «росіяни через пропаганду наганяють страх, що “ви підете в армію й по-любому вмрете”», – воїн 108 батальйону “Містер Барс”
– Як почався Ваш шлях на російсько-українській війні?
– Мій шлях почався з 2014 року. Я закінчив коледж і вирішив йти у Збройні Сили України, але вже безпосередньо по контракту. Пройшов навчальний центр й з нього мне направили вже в зону проведення АТО.
Першим в АТО була Мар’їнка Донецької області і той регіон. У 2016 році звільнився із ЗСУ, декілька років працював підприємцем.
У 2022 році, у перші дні війни, я, як перша черга резерву, був направлений на службу в нашу 10 окрему гірсько-штурмову бригаду.
– Чому взагалі пішли у військо, ще тоді у 2014?
– Вважаю, що кожен чоловік повинен пройти військову підготовку, тому що основна місія більшості чоловіків — захищати свою родину. В той час, у 2014, були кардинальні зміни у державі.
Мені хотілось долучитися до цього, не бути осторонь.
– Розкажіть про шлях за, так званої, “великої війни”. Де починали, що пройшли?
– Починали ми безпосередньо вже в цій бригаді. Разом з побратимами звільняли Київщину. Були важкі бої, тому що не було чітких ліній позицій, й щодня обстановка мінялася. Крім того, ворожа авіація повністю контролювала небо, тобто ти міг зранку прокинутись, а над тобою могли кружляти російські літаки й бомбити ваше розташування.
Після того, як їх вибили з Київської області, нас перенаправили на Донецький напрямок і вже майже два роки ми захищаємо землю тут. Час від часу наш батальйон перекидають на різні ділянки, але зазвичай це все у східному районі.
– Яка Ваша спеціалізація військова, чим займаєтеся?
– Скажімо так, я командир взводу і наш підрозділ спеціалізується на різних завданнях. Все буває різноманітно, війна внесла свої корективи й точного відношення до певної задачі немає.
Сказали виконати таку то місію — ми виконали таку то місію. Усе залежить від обставин на лінії фронту.
– Які зараз обставини на лінії фронту, на Вашу думку?
– Зараз ми в гарній стадії в плані того, що ми не втратили ініціативу у боротьбі.
Найбільша проблема зараз, я вважаю, це людський ресурс. Нам потрібно більше людей, котрі будуть разом з нами пліч-о-пліч боронити країну. Багато з тих, хто разом зі мною ставав у 2022 році — їх зараз, на жаль, немає поруч з нами, дехто втратив можливість продовжувати боротися. Не вистачає саме людей. Озброєння, техніка — воно все є, але потрібно, щоб цим хтось керував.
Ми у тому стані, що боронити є чим — але треба мати ким.
– Якщо говорити з цього погляду, за Вашою оцінкою, як зараз йдуть справи з мобілізацією? Враховуючи громадську увагу і ставлення до цього процесу — як гадаєте, чи все йде так, як має йти?
– Російська агентурна робота була дуже добра здійснена. Вважаю, що вони знищили бажання людей іти до армії. Звичайно, це мій погляд, бо не так часто буваю в містах поодаль від фронту, але в періоди відпустки розумієш, що люди налякані. Росіяни, через пропаганду, через інтернет, наганяють страх того, що “ви підете в армію й по-любому вмрете”. Плюс, можливо, державі трішечки більше зусиль потрібно прикладати до того, щоб люди хотіли йти в армії: пропагувати цей напрямок, працювати над тим, щоб залучати людей добровільно, а не насильно.
Людина, котру насильно залучили — вона менш мотивована, натомість схильна до паніки, до тривог.
Потрібна, скажімо так, пропаганда, котра б була доцільною, і котра б показувала реальну картину на фронті.
Ще один великий мінус поки що в тому, що я не бачу системи, коли б людина потрапляла у той підрозділ, в який хоче. Зараз ти приходиш у військкомат, тобі сказали “так, так, так, беремо, куди хочеш”, але за місяць, після навчального центру, опиняєшся зовсім в іншій бригаді, зовсім в іншому підрозділі. Я вважаю, що це неправильно, тому що людина розраховує певні моменти. Розраховує, що в неї є там побратими, розуміє свою спеціальність: хоче бути оператором дрона чи танкістом, а її перекидають в артилерію — відповідно падає мотивація.
Варто звертати увагу на побажання самого солдата — проходити службу у тому чи іншому місці, на тій чи іншій посаді.
– Ви, як піхотинець, поділіться, як це — працювати в умовах війни, коли у небі чи не повне панування безпілотної авіації?
– Безпілотники — це дійсно суттєвий фактор, бо вони можуть тебе знищити. З іншого боку — це полегшує нам роботу, бо наші безпілотники знищують багатьох росіян. Це меч з двома гострими кінцями, котрий може ранити як нас, так і їх. Але піхота завжди буде, тому що без неї втримати ту чи іншу позицію нереально.
Технології рухаються вперед: сьогодні дрони працюють, завтра не працюють — а піхотинець як працював в землі, так і далі буде працювати.
– Ви казали, що люди бояться йти до війська. Чи дійсно їм не варто боятися, що кожен, хто сюди прийде, бо пропаганда так говорить — загине, буде поранений, скалічений?
– Насправді все залежить від вашої компетенції. Тобто 50% – це ваші навички, побажання, мрії. Людина повинна готувати себе фізично і духовно, вивчати необхідну літературу, пізнавати ту ж тактичну медицину. Все зараз у доступності, у тому числі й в інтернеті.
Якщо ти хочеш іти в якийсь підрозділ, але розумієш, що ти не дотягуєш до їхнього рівня — ти завчасно можеш зайнятись фізичною підготовкою, своїм особистим навчанням, і прийти вже підготовленим.
Так шанс на виживання збільшується у 10-15 разів.
Ті 50%, що залишаються, це від командира залежить і удачі. Війна — це справа, де тебе може зачепити будь-яка штука, й ти можеш загинути, або снаряд вибухне біля тебе й ти будеш цілий і здоровий. Сказати гарантовано, що ти виживеш 100% – ніхто не зможе. Але якщо ти готовий фізично, морально й інтелектуально, то шанси зростають у десятки разів. Не маючи мотивації, ти ставиш на собі хрест — так довго не проживеш.
– Ваші побратими казали, що Ви маєте низку нагород.
– У мене два ордени “За мужність” і Хрест бойових заслуг, вручений президентом. Також медаль “За поранення” – у мене їх було декілька.
Нагороди — це справа така… Головне залишитись живим, не підвести свій колектив і, звичайно, повернути всіх своїх побратимів додому — це буде найвища нагорода.
Хотілося б після війни бачитися з ними живими й цілими. А решта — метал на кітель.
– Розкажіть, будь ласка, за що Ви їх отримали? Очевидно мали якісь небезпечні завдання?
– Завдання не такі вже й небезпечні. Багато хлопців виконують завдання, багато хто набагато більше зробив. Просто у нас командування більше уваги може на це звертати. Десь були врятовані життя, десь вдало виконана місія, десь знищено більше росіян, що було помічено й за що нагороджено. Сказати, що щось грандіозне, умовно, знищений танк однією гранатою — то ні.
Звичайні місії, які виконує кожен військовий у наш час. Тому похвалитися аж так не можу.
– Скажіть, будь ласка, що Вас пов’язує з Франківською областю?
– З нею мене пов’язує багато чого, тому що в мене все дитинство проходило там — бабуся і дідусь там живуть. Сам я родом із Закарпаття й батьки, щоб відпочити від такого юнака, який був досить проблемним, мене відправляли до бабусі. Бабуся в мене сувора була і приводила мене в дисципліну. Тому все своє дитинство пам’ятаю в Івано-Франківській області.
А так, загалом, зараз проживаю в Івано-Франківську. Мені місто дуже сильно подобається: тихе, спокійне, менталітет людей зовсім інший. Я мав можливість пожити в різних містах України й десь хтось бігає, десь хтось сумний, похмурий. А Франківськ — це місто контрастів, але воно позитивне й у ньому ти не хвилюєшся за себе і за родину.
Ти живеш, дійсно живеш.
– Бувають у Вас моменти, коли плануєте, що робитимете після війни?
– На даному етапі працюю над тим, щоб в мене був, як то кажуть, план Б. Займаюсь своїм власним розвитком, в мене курси по бізнесу й IT. IT – це найбільш підходяща сфера, де ти можеш, не будучи в певному місці, працювати. Навіть тут, не маючи бойових завдань. Можливо колись я зможу там працювати, зараз в мене є час і я вчусь, немає часу — виконую бойові задачі. Таким от чином працюю над тим, щоб мати альтернативу, тому що все може помінятись і, на жаль, військові зарплати не дають реальних перспектив у майбутньому.
Потрібно вже думати про те, що ти робитимеш після війни.
Багато хто менше на це звертає увагу.
– Підготовка плану Б додає Вам фокусу над тим, чим Ви тут займаєтеся?
– Так, це дає фокус, тому що ти маєш можливість розвантажити мозок на інше завдання. Наприклад, військова справа й ІТ-індустрія — ці дві справи здебільшого не перетинаються. Тож ти можеш від завантаженості військовими проблемами перемкнутися на завантаження айтішними турботами. Це допомагає підтримувати гарний моральний стан. Різноманіття потрібне.
– Зараз темпи мобілізації посилилися. Але чи правильно я зрозумів, що на поступлення людей у безпосередньо бойові підрозділи наразі не видно суттєвих змін?
– Можливо це не видно, тому що люди повинні пройти підготовку. На підготовку потрібно теж витратити значну кількість часу, і люди повинні прийти підготовлені. На це теж звернули увагу, тому що рік тому хлопці приходили менш підготовлені, ніж зараз. Все модернізується, все міняється, все іде у більш позитивний напрямок. Але найбільша проблема, як я казав, залучення вмотивованих.
– Мотивований — маєте на увазі грошима, нагородами?
– Мотивований робити свою роботу, залишитись цілим й живим, і виконати свій обов’язок гідно.
– Зі свого досвіду знаю, що люди люблять читати історії неймовірні, героїчні — щоб про прочитане вони хотіли розказати своїм друзям, сусідам. Тому, повертаючись до Ваших нагород, Ви згадували, що були місії, врятовані життя. Можете розказати випадок, який Вам пам’ятається?
– Випадок був такий, що хлопці потрапили під сильний обстріл і доводилося їх евакуйовувати. Евакуація була дуже складна, тому що це декілька кілометрів на носилках: тягнули удвох, утрьох, учотирьох — залежно від того, хто міг допомогти. Це було під мінометними, артилерійськими обстрілами, з дронами. Нам вдалося врятувати хлопця, який був важко поранений й не міг ходити. Можливо за це я отримав одну з нагород.
Але загалом це сукупність. Починається якийсь період часу, коли щось йде не так: росіяни наступають — ми відступаємо або навпаки, й весь цей проміжок часу здійснюється дуже багато героїчних вчинків. Наприклад, в одній з місій мої солдати, яких було до 10 осіб, змогли зачистити від росіян величезний ліс, декілька квадратних кілометрів. Частину окупантів знищили, частину взяли у полон, евакуювали дуже багато поранених хлопців.
Також на колишніх наших позиціях, які ми втратили в результаті важких боїв, залишились наші загиблі хлопці. І під обстрілами ми змогли евакуювати тіла наших загиблих побратимів.
Все це вкладалось у 10-денний період. Саме за такі дні й отримуються нагороди.
Деколи нагороди отримували за знищення ворогів, захоплення їх у полон, захоплення їхнього озброєння. Деталей розповісти не можу, але в загальному скажу, що всі події, всі справи — вони не є одним моментом. Це певний проміжок часу, коли люди під тиском подій, загроз — прориваються, рухаються далі й виконують своє завдання, рятуючи своє життя й життя побратимів.
– Чи Вам вдавалося спілкуватися з полоненими й наскільки Ви розумієте, що вони тут роблять, чому вони тут воюють: як пересічні солдати, так і їхнє керівництво?
– Декілька разів мали можливість спілкуватися з різними контингентом: хто з сіл, хто з міста. Мені траплялися дурненькі хлопчики — бо вітер в голові й вони прийшли воювати, аби заробити грошей. Їх сюди направили просто як м’ясо, котре повинно було за тих пару сотень рублів загинути й не повернутися.
Траплялися й цікаві “кадри”. Наприклад, був один полонений, з якогось невеличкого села, мати у нього вчителька. Він дуже культурний, красиво говорить. Але на питання: “Чого ти сюди прийшов?”, він не міг дати відповідь, тому що все, що в нього було, каже, “мене заставили. Я за наркотики мав судимість й мені сказали: “ти або зараз йдеш на війну, або ми тебе садимо на 10 років”. Наскільки я знаю, у них там суворі закони з приводу наркотиків, тому люди знаходяться у безвиході.
Але всі вони можуть розвернутися.
Сказати, щоб бачив в них заядлих патріотів своєї держави… Це лише люди мотивовані грошима, жадібністю, люттю, нагнаною їхньою пропагандою. Сказати, що вони змушені це робити — ні, вони це роблять добровільно.
Розмовляв Роман Турій
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
