Ліля Гуртовська – співорганізаторка акцій в підтримку військовополонених, керівниця організації «Одна кров» та дружина азовця Миколи Гуртовського. Жінка з 2022 року організовує в Івано-Франківську акції, на яких закликає українців та весь світ зробити усе задля звільнення людей з полону. А між тим виховує сина та чекає свого коханого з полону.
Читайте також: З полону повернулися 95 українських захисників
Розмова з Лілею на Галці – про шлях чоловіка, підтримку людей та те, чому усім українцям варто продовжувати боротьбу за справедливість.
– Як розпочався військовий шлях вашого чоловіка? Як він став частиною полку «Азов»?
– Мій чоловік є націоналістом з юності. Оскільки вся його юність пройшла в різних організаціях Азовського руху, то його вибір був очевидний. Чоловік розумів, що війна скоро розпочнеться і тоді вступив до полку «Азов».
До полку він вступив за 2 місяці до повномасштабного вторгнення. Більшість говорила, що війна буде задовго до того, як вона сталась, тому він вирішив підготуватись до неї. В полку було чимало його друзів, а побратимство для азовців на першому місці. Від коли ми почали з ним зустрічатись у 2018 році, він завжди говорив, що у нього є дві сімʼї: одна сімʼя – це національний рух, а інша – власне його родина. Я завжди розуміла, що для нього це дуже важливо і він цінував в мені те, що я поважаю його думку і розумію його. Він завжди був готовий захищати свою країну, сімʼю, землю.
Чоловік мене давно готував до цього. Казав, що в разі чого, дитина повинна знати українську історію, але правильну, має любити Україну та поважати Азовський рух. Ми дуже багато разів прощалися та дуже багато разів він мені висловлював свої побажання.
Патріотичні засадки у ньому були з дитинства. Завжди був активний і присвячував усього себе країні. Тому коли ми познайомились для мене не було чимось дивним, що він піде на війну і буде воювати до останнього, я це розуміла і була готова.
– Коли ви дізнались, що ваш чоловік потрапив у полон? Як саме?
– Раніше азовці бували в полоні, і дуже мало з них повертались, а якщо й повертались, то розповідали про дуже жорстокі катування. Для азовців полон – табу. Вони точно б воювали до останнього, але під час оборони “Азовсталі” їм дали наказ здатись в полон, і це рішення приймали не вони. Завдяки нашому розголосу, про це тоді навіть казали на Євробаченні, вони мали зможу вийти в полон під гарантією, їм обіцяли дотримання умов згідно Женевської конвенції та термін полону 3-4 місяці. Наразі пішов 3-й рік в полоні, а цих умов росіяни не дотримуються.
З того, що я знаю – їх зібрав командир і сказав, що є наказ вищого керівництва здатись в полон. Це був наказ про збереження життя та, скажімо, евакуацію, так тоді це називали. Згодом стало зрозуміло, що це ще гірше, ніж звичайний полон. Мій чоловік виходив 17 травня. Тоді він казав мені не виходити на мітинги, адже на той час все ніби вирішилось. Тоді вони дуже сподівались на операцію «Еxtraction», щоб їх вивезли в іншу країну, бо про це йшла мова. Але це стало неможливим.
– Чи вдалось вам спілкуватись з чоловіком після того, як він потрапив у полон?
– Ні, я лише бачила його фото. Спершу майже 2500 бійців вивезли в Оленівку і туди приїхали російські журналісти. Вони зролити для себе кіно, аби розказати, яких страшних хлопців вони взяли в полон. Журналісти зробили фото, де вони стояли в строю і на ньому я побачила свого чоловіка. Також я побачила фото, на якому їх вивозити з Азовсталі, він спав в автобусі. Через пів року я побачила його фото в полоні, він був там з номером, адже усі полонені в Оленівці мали свої номерки. Після цього жодної інформації, листа чи якоїсь посилки я не отримувала. Єдину інформацію, яку ми маємо – це свідчення тих, хто повернувся, але таких людей дуже мало, адже азовців утримують окремо.
– Чи отримуєте ви якусь інформацію щодо його стану, здоровʼя?
– Ні, жодної. Єдина інформація від хлопців, які повертаються та кажуть, що бачили його. Мені пощастило, після крайнього обміну мені подзвонив один з колишніх полонених та сказав, що мій чоловік в неволі розповів, як мене знайти і просив передати, що все добре. Стан здоров’я задовільний. Дякую Богу, що він живий. Не знаю, чи вірити цій інформації, можливо мене хотіли просто потішити. В нас з родичами військовополонених є спільна молитва і після цього ми отримуємо якісь такі звісточки. Вважаю, що сила Божа в цьому є.
– Як ви почали організовувати акції в підтримку полонених?
– Ми почали організовувати акції, ще коли наші хлопці були в Маріуполі. Ми розуміли, що їх захоплюють з усіх сторін. Ми просили на першій акції про деблокаду Маріуполя. На цій акції в Києві поліція затримала людей і пояснювала, що під час війни так робити не можна. Але після того, як акції почали відбуватись у всіх містах, до нас почали ставитись лояльніше та зрозуміли, що супротив тут ні до чого. Ми були почуті. Потім ми не виходили на акції, адже думали, що от-от все вирішиться. Але після теракту в Оленівці, ми почали знову виходити на мітинги.
– Наскільки складно важко чи легко вам їх організувати?
– Зараз вже значно легше, місцева влада та поліція йдуть на зустріч. Перші акції були складними через те, що нам не давали дозвіл їх проводити, але водночас і не забороняли. Нас просто кидали з кабінету в кабінет.
Є стала кількість людей, яка бере участь в акціях. В нас є спільна група «Врятувати Маріуполь», в якій більше ніж 300 людей. Ми там усі спілкуємось між собою.
Я створила цю групу ще тоді, коли ми організовували першу акцію. В цій групі є мій чоловік, є захисники, які вже загинули. Ця група як маленька сім’я та своя інформаційна бульбашка. Майже кожен там знає один одного.
Проблема лише в тому, що люди стали байдужі. Якщо далі так буде, то ми будемо робити ще більше для того, щоб нас почули.
– Що допомагає вам продовжувати свою боротьбу?
– Перш за все – це віра в Бога. Був випадок, коли мій чоловік не виходив на зв’язок 25 днів, і усі мої друзі та родичі казали, що він загинув. Але я молилась, вервичку з рук не відпускала. І я отримала дзвінок від його побратима про те, що мій чоловік передавав мені привіт. Потім я отримала дзвінок вже від чоловіка, він був поранений та перебував в бункері. І ми були кожен день на зв’язку до його виходу з Азовсталі. Це був дуже стресовий період. Чоловік перебував у жахливих умовах та просив мене фотографувати їжу, яку я приготувала, хоч вони там помирали від голоду та холоду. Багато людей не усвідомлюють того жаху.
Також мені допомагають триматись люди, яким не байдуже. Ці люди стали набагато ріднішими, ніж деякі друзі. Мами, сестри військовополонених стали моєю родиною також.
Також мій син дає мені силу. Я завжди йому розповідаю про його татка. Він знає, що тато його захищає. І як тут здаватись? Я знаю, що мій чоловік під катуваннями, в холоді і голоді, він не здається. Чому я маю здаватись тоді? Я знаю, що там мій чоловік вірить в мене, а я вірю в нього. Між нами є якийсь зв’язок. В нас з ним багато спільних мрій та планів, цей період просто треба перетерпіти.
– Як оцінюєте підтримку громади, українців у питанні підтримки і спонукання до звільнення полонених?
– Є багато байдужих, але й багато небайдужих людей. Я бачу цих людей, які щоразу приходять на акції підтримувати нас. Чимало людей жертвують своїм часом, здоров’ям та грошима. Це дає сили триматись. Навіть банальна підтримка водіїв, коли вони бачать плакати та сигналять – це дає нам сили. Люди багато чого забувають. До прикладу, ті люди, які летіли на підкріплення в Маріуполь, вони думали, що це квиток в один кінець, вони навіть не говорили рідним про це. І багато людей навіть не знають про цей подвиг. Нам варто знімати фільми про подвиги наших військових.
– Що може зробити міжнародне товариство на вашу думку, щоб пришвидшити обмін полоненими?
– Ми зверталися уже всюди: до українських та міжнародних організацій, писали листи різним президентам країн. Рідні наших хлопців їздили у Туреччину на особисті зустрічі, щоб допомогти з обміном, але результат майже нульовий. В перших обмінах обміняли командирів, з того часу ситуація не змінилась. Світ в силі щось зробити. Той самий Червоний Хрест, якби хотів та не був проросійським, щось робив би. Всі бачать, в якому стані військовополонені повертаються додому. Або ж в якому стані повертаються тіла загиблих в полоні. Видно, що вони загинули не своєю смертю, а їх там катували. Наша зовнішня політика не працює на військовополонених, тому світ мало знає про цю проблему.
Оскільки Україна отримує міжнародну допомогу, ми повинні дотримуватись Женевської конвенції. Як тільки ми перестанемо дотримуватись якогось її пункту – допомога для нас припиниться. Лише для Росії закони не писані.
Азовці – це як червона тряпка для бика. Вони воюють з 2014 року та не дали захопити Маріуполь ще давно. Тому вони дуже цінний скарб для Росії.
– Також ви є місцевою координаторкою спільноти донорів крові «Одна Кров». Де взяли наснагу займатися цією справою?
– «Одна кров» – це організація, яка безкоштовно забезпечує кровʼю, скажімо так. Ми шукаємо донорів в першу чергу для військових та військових госпіталів і, звичайно, для цивільних також. Наш центр забезпечує кровʼю також і схід України, робить заготовки та перевозить. Тут, у тилу, дуже важливо це робити, бо там немає стільки часу і ресурсу цим займатись. Потреби у крові були дуже великі і до війни, а зараз потреба ще більша. Нам варто розвивати культуру донорства. Цим розвитком ми і займаємось. Кровотеча – це одна з головних причин смерті на фронті. Кров рятує життя і її замінника не існує. «Одна кров» – це був проєкт спершу Національного Корпусу, це загалом проєкт Азовського руху. Його створили у 2016 році самі бійці Азову. Спершу вони здавали кров самі для себе. Потім вирішили, що це можуть робити й інші, і так з’явилося багато осередків. Протягом року ми це все організовували, потім організація на певний час припинила свою діяльність і ось під час повномасштабного вторгнення діяльність знову відновилась.
В мене є в планах створити базу людей-донорів, які можуть здавати кров, адже це рятує життя.
Чому така назва? Тому, що ми всі – українці та в нас одна кров. Навіть в основі національної ідеї лежить те, що українці повинні рятувати українців.
– Яке повідомлення ви б хотіли донести нашим читачам?
– Ми повинні робити все для перемоги, все для повернення військовополонених. Не забувати, що війна триває. Наша перемога залежить від тих хто тут, бо ті, хто там роблять усе можливе для нашого майбутнього. Кожний має усвідомити важливість свого голосу, де б він не був. І завжди цитую слова Каті Прокопенко “Живі мають боротись за полеглих, здорові за поранених, вільні – за полонених!”. Тільки тоді ми будемо варті боротьби наших захисників, і тих, хто віддав життя за нас.
Розмовляла Марта ПЕТРІВ
ФОТО ТИЖНЯ
