“Недовіра перешкоджає людям звертатися за захистом своїх прав”, – коломийський суддя із Рубіжного Денис Коваленко
19 Жов, 2024 17:30
Суддя Денис Коваленко переїхав у Коломию у 2022 році. Згодом почав працювати, як відряджений суддя, у Коломийському міськрайонному судді та навіть став суддею-спікером. У інтерв’ю із суддею обговорюємо важливі питання, що стосуються судової системи України. Зокрема, недовіри громадян до суддів та перешкод, які вона створює у доступі до правосуддя. Суддя Денис Коваленко, який має досвід роботи в умовах війни, розповів про свою діяльність на Івано-Франківщині, складнощі, з якими стикаються судді, та про те, чому важливо розуміти реальні причини низької довіри до судової системи.
-Розкажіть, як ви почали працювати на Івано-Франківщині.
-Я є суддею Рубіжанського міського суду Луганської області. З 2013 року я працював на цій посаді до початку повномасштабної війни. Саме суди Луганської і Донецької областей в першу чергу почали розглядати кримінальні справи проти тих, хто був зі зброєю і вчиняв військові і воєнні злочини на територіях Луганської, Донецької області та в Криму. І 24 лютого 2022 року ми розуміли, що коли прийдуть окупанти, першими, до кого прийдуть, будуть судді та наші сім’ї, бо саме ми здійснювали кримінальне переслідування всіх тих, хто порушував у 2014 році в Криму, в Луганській, Донецькій області конституцію і закони України. Прикладом цього були жахливі події 2014 року, коли один з суддів поїхав в Луганськ на похорон рідних і не зміг повернутись. Його тримали в ямі, людина пережила знущання, катування і добре, що він залишився живий, але для нас для всіх це був приклад того, що буде з нами, якщо ми потрапимо в полон.
24 лютого 2022 року вранці ми зібрались колективом і прийняли рішення припинити роботу суду. Це було вимушене рішення, яке ґрунтувалося виключно на загрозі життю і безпеки нашого життя та членів наших сімей, тому ми виїхали, як і багато людей, в перший же день.
У Коломию я потрапив абсолютно випадково. В мене тут ні родичів, ні членів сім’ї. Сталося так, що ми перебували під Львовом разом ще з двома сім’ями. Один із чоловіків розмовляв телефоном зі своїм знайом з Коломиї. Цей знайомий знаходився на вулиці, просто на вулиці розмовляв телефоном, проходила людина, яка почула цю розмову і почула про те, що є 12 людей, він просто підійшов до оцього знайомого і сказав, що надасть житло. Мені це було дзвіночком, що я зробив правильний вибір, і що ми відрізняємось від росії. Для мене це приклад того, що серед нас є люди, які розуміють проблеми ближнього, проблеми інших людей, і бажання допомогти тому, хто залишився в біді, абсолютно незнайомим людям, мене мотивує завжди.
Тому щодо роботи, я звернувся із проханням відрядити мене до Коломиї. Й так я почав працювати у місті.
-Ви в одному з інтерв’ю згадуєвали, що до відрядження трьох суддів, зокрема, вас, у Коломиї була велика завантаженість. Яка ситуація зараз у Коломийському суді з кадрами, суддями, завантаженістю?
-На той момент, у 2022 році, в Коломийському міськрайонному суді на одного суддю було найбільше навантаження в Івано-Франківській області. Навіть більше, ніж в Івано-Франківському міському суді. Я думаю, що скоріш за все, саме це переконало голову Верховного суду відрядити сюди трьох суддів, не тільки мене. Зараз тут працює 9 суддів.
-Зняли цим завантаженість?
-Зараз в Коломийському міському суді по штату повинно бути 11 суддів, а в нас зараз працює 9. Якщо нас прийшло троє, то на третину швидше стали розглядати справи. Це дало свої результати, трошки легше стало і суддям, і людям, які звертаються до суду. Тобто, якщо раніше колеги перший раз призначали справу на через два місяці, то тепер через місяць, через півтора. На моє особисте переконання, це неподобство, все одно, бо справа повинна призначатися через три тижні, максимум чотири.
-В розрізі цих двох років, є категорія справ, яка переважає?
-Я не можу стверджувати за всіх колег, але по тих справах, які в мене були провадження, то збільшилися кількість справ щодо домашнього насильства, на жаль.
Загалом, справи, що переважають у судах під час війни, пов’язані переважно з мобілізацією та військовими обов’язками. Серед найпоширеніших справ — ухилення від військової служби. Це кримінальні провадження, пов’язані з відмовою виконувати військовий обов’язок або неготовністю до служби. Причиною цього є як страх перед війною, так і психологічна непідготовленість до таких екстремальних умов.
Війна ставить людину перед серйозними викликами, як моральними, так і фізичними. Багато людей, які стикаються з мобілізацією, переживають великий стрес, який інколи призводить до невідповідної поведінки, як-от вживання алкоголю або ухилення від обов’язків. Психологічна готовність до війни варіюється серед людей: хтось боїться, але розуміє необхідність участі, а інші обирають уникнути її будь-якою ціною.
Проте статистика щодо таких справ складна для оцінки через відсутність відкритих даних про загальну кількість мобілізованих. Інформацію про конкретні кількості справ можна отримати лише з річних звітів Державної судової адміністрації, які акумулюють дані по кожному суду в Україні.
Найбільш трагічними є ситуації, коли страх або стрес змушують людей шукати порятунок у деструктивних діях, таких як зловживання алкоголем або уникнення служби. Суди часто розглядають справи про неналежне виконання військових обов’язків або ухилення, і це питання залишається складним з етичного погляду для всіх залучених.
– До слова, ситуація в судах із завантаженістю така ж по всій країні?
-Дозвольте, я трохи ширше відповім. До Європейського суду з прав людини звертається чи не найбільше українських громадян. Україна посідала або друге, або третє місце. І саме це нам, суддям, закидають. То це означає, що у нас найгірша судова система? Давайте розберемо.
Перша категорія звернень до Європейського суду з прав людини – це тривале невиконання судових рішень. Коли суд прийняв рішення, його виконанням займаються або державні виконавці, або приватні виконавці, на яких суд ніяк не впливає, бо вони нам не підпорядковуються і не є частиною судової влади. Дійсно суди мають право контролювати виконання рішення, але це відбувається виключно, якщо людина звертається до суду, але за загальним правилом ми не можемо з власної ініціативи втручатися в цей процес.
Друга категорія звернень людей до Європейського суду з прав людини – це тривалість судових проваджень. Оце дійсно питання до нас. Але в Європі середній показник кількості суддів 24 судді на 100 тисяч населення, коли в Україні – сім суддів на 100 тисяч населення. От вам і навантаження. Як суддя, у якого втричі більше навантаження, може швидше розглядати справи?
Івано-Франківський міський суд обслуговує Івано-Франківськ. Зараз війна і точних даних про кількість населення, на жаль, немає. Але до війни, станом на 1 січня 2022 року, в Івано-Франківську, орієнтовно, проживало понад 200 тисяч людей. Відповідно до того європейського показника в Івано-Франківську мало працювати мінімум 48 суддів, а зараз в Івано-Франківському суді працює 20 людей.
-Хочу зафіксувати найбільшу проблему судової гілки: у нас бракує суддів, так?
-Перша проблема, починаючи з 2014 року, з початої, але все не закінченої судової реформи. У нас дуже повільно здійснюється добір суддів. Наша судова система, я маю на увазі за кількістю суддів, навіть не передбачає такої кількості суддів. Штат суддів повинен складати трохи більш як 7000 суддів на всю Україну, насправді нас зараз 5092. У нас роблять судові реформи, бо судді не такі, їх треба всіх кудись вигнати, нових набрати…
-Але для цього були підстави…
-Безперечно. Були підстави для претензій. Я особисто пам’ятаю, чому люди вийшли на Майдан і я ціную всіх тих, хто тоді поклав своє життя. Якщо ми хочемо стати частиною Європейського Союзу, то ми повинні діяти на тих умовах, як це все відбувається в Європейському Союзі. Але коли держава говорить, що будемо робити судову реформу, але вона навіть не питає у суддів, що слід змінити. Для нас це дивина, бо дуже важко уявити, щоби в Європі робили якісь реформи якогось сектору, не запитавши у людей, які працюють в цьому секторі.
Насправді все не так погано у нас. Центр політико-правових реформ нещодавно публікував звіт про стан розгляду справ, і за їх підрахунками, час розгляду справ в судовій системі України в порівнянні з судами Європи на середньому показнику. Тобто ми ті, хто працює за трьох, а за показниками і за швидкістю розгляду, ми маємо не найгірші результати.
Але корупція – це справедлива претензія. Дивімось на це очима європейця. Хоч один громадянин чи політик дозволяє собі казати, що всі судді в його судовій системі хабарники? Ні. Ви думаєте, що там це не говорять, тому що там не хабарники? Теж ні. Тому що там діє принцип презумпції невинуватості будь-якої людини. В нашій конституції є такий самий принцип: поки не доведено у встановленому порядку вину людини у вчиненні злочину, ніхто не має права називати людину корупціонером, порушником закону. Чому наші представники законодавчої гілки влади, виконавчої гілки влади собі це дозволяють? Для мене це питання поки що без відповіді, на жаль, але саме звідти все починається.
Якщо держава вважає, що існує високий рівень корупції в судах – хай це підтвердить. На якій підставі ви стверджуєте, що всі судді хабарники? Тому що журналісти, наприклад, дослідили життя кількох суддів, але я перепрошую, ви що всіх суддів перевірили для того, щоб стверджувати загалом?
-Який вихід із ситуації бачите?
-Держава не потягне збільшення кількості суддів. Зараз нас 5092, але навіть якщо нас довести до 7 000, все одно не буде 24 судді на 100 00 населення. Навіть якщо повністю всі вакансії заповнити, буде нас 11 на 100 000, ну 12.
З одного боку треба добрати суддів хоча би в межах отих вакансій, які є, але з іншого боку треба розвантажити суди. Наприклад, ми з вами хочемо одружитись. Ми йдемо до РАГСу, де питають, чи ми згодні. В цьому процесі суду немає. Виникає питання. Чому не можна розривати шлюб за письмовою заявою?
-Йдеться про те, щоб переглянути перелік справ, в яких має бути присутній суд?
-Нам треба зробити так, щоби певні питання людей вирішували не суди. Тобто прибрати певні категорії справ із розгляду. Наприклад, Міністерство цифрової трансформації запроваджують шлюби онлайн. Це зручно, але ж знову ж таки, чому держава не робить зручності для людини в питанні розірвання шлюбу? Для того, щоб розірвати шлюб, треба сплатити судовий збір, людина повинна написати заяву, в якій викласти свої мотиви. Зазвичай людина йде до адвоката, платить зазвичай гроші за складання оцієї заяви, подає в суд і чекає. Через подібні справи у нас навантаження таке велике в тому числі.
Щоб ви розуміли – якщо я сьогодні призначатиму справи, то я їх призначаю через півтора місяця, бо в мене розписаний кожен день. І я розумію обурення людей. Ба більше, якщо ми з вами домовились зустрітись, але я захворів і попросив перенести зустріч, ми її переносимо на кілька днів. Але коли це стосується суду, то це ще півтора місяця. І виходить так, що справу про розлучення розглядають три місяці, а потім нам кажуть, що суди затягують розгляди.
В деяких випадках це виправдано й потрібно надати більше терміну. Але ми не можемо бути більш швидкими там, де є певна процедура розгляду справи. Не може швидкість мати перевагу над змістом.
-Що можна додати у процедуру, аби пришвидшити розгляд судових справ?
– Ми бачимо можливість пришвидшити розгляд, але нас чомусь ніхто не питає. Є речі, які ми можемо змінити збільшенням кількості суддів, а є речі, які ми ну не можемо змінити кількістю.
Зазвичай справи розглядаються із призначенням судового засідання та викликом сторін. Як можна викликати людину до суду швидше, ніж поштовим листом? У 21 столітті зрозуміло, що це можна зробити за допомогою телефону або електронної пошти, але держава, на жаль, не має доступу до телефонів чи електронної пошти всіх громадян.
З одного боку, це проблема, але, з іншого боку, можна поглянути на такі випадки з погляду сучасних технологій. Якщо у держави є офіційний застосунок, держава могла би надсилати туди документи миттєво. Наприклад, я отримав би позов із доказами, опрацював їх і вже міг би викликати відповідача. Проте він також має право на підготовку — на адвоката та збирання доказів.
Згідно із законом, суд не може призначити розгляд справи раніше, ніж через визначений проміжок часу, щоб людина мала можливість реалізувати свої права. Наприклад, навіть якщо всі користуватимуться “Дією” або іншими засобами, пришвидшення процесу все одно не буде значним. Теоретично можна було б призначити засідання і на завтра, але відповідач може сказати: “Я не встиг підготуватись, хочу адвоката, дайте мені час зібрати докази”.
Проте бувають і такі випадки, коли відповідач приходить і визнає позов. У такій ситуації суд може винести рішення одразу, якщо це не порушує закон чи права інших людей. Це один із моментів, де можна було б пришвидшити процес.
Інший момент — рішення суду першої інстанції набирає законної сили не раніше, ніж через 30 днів, бо кожна сторона має право на оскарження. Але якщо обидві сторони згодні з рішенням і відмовляються від апеляції, чому не передбачити, щоб таке рішення набирало законної сили одразу?
-А якщо запровадити всюди спеціалізацію?
-Судді можуть запроваджувати спеціалізацію для покращення якості розгляду справ. Наприклад, в Івано-Франківському міському суді діє спеціалізація: є судді, які займаються виключно цивільними справами, а також виконують функції слідчих суддів у кримінальних справах. Окрім того, є судді, які розглядають справи про адміністративні правопорушення. Іноді через велику кількість адмінсправ їх можуть розподіляти на всіх суддів для рівномірного навантаження.
Спеціалізація впливає на якість, а не швидкість розгляду справ. Як приклад, можна порівняти це з лікарями: отоларинголог і гінеколог — це різні спеціалізації, і для кожної потрібен великий обсяг специфічних знань. Те ж саме стосується суддів: спеціалізація дозволяє зосередитися на конкретній категорії справ, що підвищує професіоналізм та якість рішень.
Спеціалізація не завжди знижує навантаження. Наприклад, якщо в суді є дев’ять суддів, і на всіх розподіляється загальна кількість справ, то спеціалізація передбачає, що частину справ передають лише п’ятьом суддям. Але це не зменшує загальну кількість справ у суді – її все одно потрібно розглянути.
Навіть якщо спеціалізуватися, це не зменшить кількість справ для кожного судді. Наприклад, якщо суддя за рік розглядав 1200 справ, він продовжить розглядати 1200 справ, тільки вже конкретної спеціалізації.
-Як я розумію, 1200 це багато. Є у нас якась оптимальна кількість справ для суддів? Скажімо, на рік.
-Держава, за понад 30 років існування, досі не розробила жодної методики для визначення навантаження на суддю. Жодного офіційного показника, який би вказував на кількість справ, що має розглядати один суддя, не затверджено. Це створює проблеми, коли звинувачують суддів у повільному розгляді справ, адже немає чіткої норми, з якою можна порівнювати. Без таких критеріїв не можна об’єктивно оцінити, чи є затримки.
Громадські організації намагалися дослідити це питання. Вони провели опитування серед науковців, адвокатів, прокурорів та суддів, а також враховували досвід європейських країн. В результаті, перше дослідження показало, що оптимальна кількість справ на рік для судді становить близько 214-215 справ. Це дуже мало порівняно з фактичним навантаженням, адже деякі судді, як, наприклад, я, за рік розглядають до 1200 справ. Друге дослідження також дало результати. За його висновками, оптимальним вважається навантаження близько 410-420 справ на рік для одного судді.
-Можете, як суддя-спікер, виокремити якісь основні моменти у комунікації з суспільством?
– Я вже понад вісім років працюю суддею-спікером, спілкуюся з журналістами та представниками громадськості, і з цього досвіду зрозумів, що не вистачає комунікації між людьми і судовою владою.
Недовіра до судів перешкоджає людям звертатися до суду за захистом своїх прав. Це, своєю чергою, породжує відчуття безкарності у тих, хто порушує права. Розуміючи це, я вирішив податися на конкурс на посаду судді апеляційного суду. Якщо мене оберуть, я планую продовжувати роботу судді-спікера, проводячи зустрічі з журналістами та активно коментуючи ситуацію, щоб змінювати уявлення про судову систему.
-Якщо узагальнити, то як все ж таки бачить суди суспільство?
-Однією з головних проблем, з якими стикається судова система, є стереотипи: суди корупційні, справи розглядаються дуже довго, коштують дорого і неможливо отримати результат. Я прагну працювати над розвіюванням цих міфів. Якщо люди змінять свою думку про роботу суддів і побачать, що їхні права реально захищаються, це сприятиме розвитку правосвідомості. Це, своєю чергою, змусить і законодавчу, і виконавчу владу більше рахуватися з правами громадян. Події 2014 року, на мою думку, стали наслідком довготривалої недовіри до системи, що сформувалася ще з 90-х, коли права людей не захищалися, а влада та зв’язки переважали. Люди втомилися від беззаконня і, як на мене, це і призвело до Революції Гідності.
–Чи можете сказати, що за цей період вашої роботи, 8 років, довіра зросла? Якщо так, то в чому б це проявлялося?
–Я вважаю, що загальний рівень довіри не змінився і є дуже низьким. Але чомусь, коли говорять про рівень довіри до суддів, то оприлюднюють опитування людей, які в суді не були жодного разу. У нас так соціологія зазвичай працює: існує думка у суспільстві. Звичайно існує, тому що про це постійно говорять з усіх джерел і люди можуть мати думку про те, з чим вони ніколи не стикались. Чому не спитати у тих, хто скористався судовою послугою? Є різниця між опитуванням людей на вулиці від опитування людей на виході із будівлі суду.
-Ви подалися на посаду в апеляційний суд, де інший рівень відповідальності. У чому ваша мотивація?
-По-перше, я завжди вважав себе частиною суспільства, незалежно від того, яку посаду займав чи де працював. Від дитинства я вірю, що процвітання держави залежить від кожного її громадянина. Загальний рівень життя підвищується тоді, коли кожен окремий індивід робить свій внесок у благо всього суспільства.
Що стосується моєї роботи судді, я обрав цю професію тому, що це можливість як юриста служити суспільству, забезпечуючи дотримання прав людей. Робота в апеляційному суді додає ще більше відповідальності, адже рішення апеляційного суду набирають законної сили одразу після їх прийняття. Це означає, що вони мають силу закону для тих, чиї спори розглядалися, або для тих, хто був кримінально обвинувачений.
Отримання посади судді апеляційного суду для мене не є самоціллю. Це правовий інструмент для реалізації моєї праці на благо суспільства. Мій досвід роботи суддею першої інстанції протягом 10 років надав мені глибокі знання і розуміння як юридичних аспектів, так і розвитку нашого суспільства. Цінності, з якими я прийшов на цю посаду, залишаються для мене незмінними, і я продовжую працювати згідно з ними.
Перебуваючи на посаді судді апеляційного суду, я прагну показати особистим прикладом, що справедливе правосуддя — це не абстракція, а реальність. Ми, українські судді, не поступаємося європейським колегам, а можливо, навіть перевершуємо їх. Моя мета — довести, що правосуддя можна і потрібно здійснювати чесно та швидко, не змушуючи людей чекати роками на справедливість.
Крім того, як батько, я бажаю створити умови, в яких моя дитина, як і всі інші діти, захочуть жити в нашій країні. І робота на посаді судді апеляційного суду з її високою відповідальністю дає мені можливість зробити свій внесок у створення таких умов.
Розмовляла Ірина Блаженко