Український журналіст, публіцист, письменник, історик, викладач, засновник Музею-архіву преси, головний редактор “Історичної правди” – все це про Вахтанга Кіпіані.
Чоловік розповів Галці про розвиток українських медіа, їхню роль та вплив на суспільство.
– Чому українське телебачення не робило з людей зомбі, як це було у росії?
– Спочатку телебачення створювалося з метою заробітку та альтернативи російському контенту. З’явилися канали 1+1, СТБ, які перекладали передачі українською. Потім почалася олігархізація, і канали стали знаряддям проведення політик в інтересах власників, а не суспільства. Але навіть тоді була певна різноманітність – канали різних олігархів показували різні картинки, що запобігало повній монополізації.
– Як змінювалося українське телебачення в різні періоди?
– На початку телебачення було недержавним. Спочатку це була мета заробітку. Люди хотіли запропонувати альтернативу російському телебаченню. З’явилися канали, які починали перекладати фільми українською мовою. Наприклад, серіал “Альф” українською мовою в перекладі Олекси Негребецького. Це було на наших очах.
– Яку роль відігравала влада в розвитку телебачення?
– Не було державного замовлення. Все було або особистою ініціативою, або рухом за суспільними настроями. Потім наступив момент олігархізації телебачення. Канали стали знаряддям проведення певних політик – не в інтересах суспільства, а в інтересах власників або держави.
– Як виглядала телевізійна картинка за часів Кучми?
– Я працював на каналі 1+1 понад 20 років тому, це була доба Кучміської цензури, так званих темників. Канал формально був незалежним, але фактично повністю виконував функції того, що було потрібно Кучмі і Медведчуку. Медведчуку вже тоді було дано завдання від російської федерації ослаблювати Україну.
– Як це проявлялося?
– Через телевізійні шоу створювалися розколи в суспільстві. Політики говорили, що на заході України – бандерівці і фашисти, а представники заходу казали, що на Донбасі всі російськомовні. Це була свідома робота на розрив суспільства, яку плекало олігархічне телебачення.
– Чи була якась альтернатива такій моделі?
– Була олігархічна демократична телевізійна картинка. Канали Пінчука показували одну реальність, канали Коломойського – іншу. Секрет був у немонополізації. Це хоча б показувало різні варіації теперішнього. Спроба монополізації закінчилася Помаранчевою революцією.
Група Медведчука хотіла фактично через російських технологів монополізувати всю телевізійну картинку за одним наративом. Конкретні росіяни, сидячи в Києві, писали ці наративи. Наприклад, вони намагалися змусити всі канали зняти сюжет про мера Донецька Рибака з акцентом на СНІД і туберкульоз.
– Як на це відреагували місцеві олігархи?
– Донецький клан зрозумів, що їм невигідно грати в цю російську повістку, бо вона знищує сам донецький клан і принижує його. Ахметову, Коломойському, Пінчуку було невигідно підтримувати такий наратив. Вони пішли до Кучми з вимогою “вгамувати” Медведчука.
Помаранчева революція була об’єктивним результатом і фіналом цієї монополізації. Далі настала свого роду олігархічна демократія – специфічна і шкідлива, але принаймні не з одним каналом і одним рупором, як це зараз відбувається в Москві.
– Як ви оцінюєте роль українських медіа за 30 років незалежності?
– Медіа зіграли величезну роль у тому, що ми стали набагато більшими українцями, ніж були в 1991 році. Зараз відбувається революційний процес у традиційних медіа. З’явилася хвиля нетрадиційних медіа, і багато колег відчувають наближення медійної катастрофи.
– Яка зараз ситуація з інформаційним простором?
– Близько 80% українців отримують новини з Telegram. Це канал, який має і російський слід, і водночас офіційні канали СБУ та ГУР. Традиційні медіа мають намагатися бути всюди, пояснюючи, що вони дають менше новин, але відповідають за їхню достовірність.
З’явилися так звані “новинні пустелі” – регіони, де зникли місцеві засоби масової інформації, особливо районні газети. Раніше люди купували газети, щоб дізнатися про місцеві новини, зараз цього немає.
– Як ви бачите майбутнє медіа?
– Є два процеси. З одного боку – ринок, який вирішує, чи буде існувати певний медійний продукт. З іншого – має бути державна політика підтримки того, що потрібно громаді, навіть коли вона цього не розуміє.
ФОТО ТИЖНЯ
