Максим “Гор” Мудрицький — член осередку “Карпатська Січ” в Івано-Франківську, доброволець російсько-української війни та футбольний фанат місцевого “Прикарпаття”. З першого дня “великої війни” Максим з побратимами вирушив на опір окупантам. Там пройшов шлях від мінометника до оператора важкого ударного безпілотника “Вампір” – і в кожній ролі був ефективним бійцем, докладаючись до знищення ворогів.
В інтервʼю “Галці” військовий розповів про свій бойовий досвід, визволення Херсонщини та поранення на Донбасі, можливість примирення з росією та своє відчуття тилового міста і його мешканців.
– Як тобі пригадуються перші дні повномасштабного вторгнення?
– Мій військовий шлях почався саме з повномасштабного вторгнення Росії. До того участі в АТО чи в ООС я не брав, але постійно вдосконалював навички на вишколах, які проводила наша організація “Карпатська Січ”. Перед вторгненням ми проводили масштабні навчання з інших патріотичними організаціями Франківщини.
24 лютого я прокинувся, відкрив наш чат і зрозумів усе без зайвих пояснень – почалась війна. Зібрав речі та сказав батькам: “Просто зберіть документи”. Було зрозуміло, що я поїду.
Спочатку я пішов на роботу в магазин військового спорядження, по дорозі обійшов всі банкомати, щоб мати готівку на пальне, дорогу інші речі. Там тримав свої речі, а заодно докупив для себе все необхідне з доступного. Подзвонив власнику і звільнився. Він із розумінням сказав: “Бери все, що треба”.
До слова, сам магазин мав відкритися з 10-ї ранку, я там був біля 8-ї, під ним вже зібрався натовп людей – усі активно готувалися, багато хлопців із патріотичних організацій Франківщини. Я пояснив, що більше тут не працюю, але прийшов забрати свої речі. Люди культурно купували спорядження, яке за кілька годин повністю розійшлося. Власник дозволив віддавати товари за собівартістю.
Хоч війна не стала для мене і хлопців несподіванкою, масштаби вторгнення шокували — ракетні удари по всій Україні та наступ із різних напрямків. Але ми готувалися, ми не розгубились, ми розуміли, на що ми йдемо. Вже в перший день франківський осередок виїхав на Закарпаття до “Карпатської Січі”. Там забрали побратимів, які повернулися через кордон пішки в Україну і рушили на Київ.
Франківський осередок “карпатських січовиків” очолив Кирило Бабенцов із позивним “Кобра” — член нашої організації, хоча сам був родом з Одеси й жив у Києві. На момент повномасштабного вторгнення він працював у морській охороні за кордоном, але одразу повернувся, вже 25 лютого був в Ужгороді.
Ми вирішили вирушати на Київ, бо саме столицю важливо було вберегти від росіян. Наша перша група виїхала вже 26 лютого. 6 березня під час стрілецького бою біля Гостомеля Кирило загинув. Ворог залишив тіло неподалік свого блокпоста, і нам довго не вдавалося його забрати. Через місяць, після відступу противника, ми повернули тіло побратима й поховали його.
І так вже склалося, що Кобра був вірним християнином, а загинув в бою проти мусульман. Це був підрозділ “Ахмат”, і він із ними стрілявся. Я думаю, він ні про що не жалкував, ми знаємо, він вбив кількох ворогів, але так сталося, що сили тоді були переважаючі.
– Розкажи про свій бойовий шлях?
– Після визволення Київщини наш батальйон, у складі якого був і наш підрозділ, перекинули на Херсонський напрямок. Ми там перебували практично до самого визволення Херсона. Проводили контрнаступальні дії.
На Херсонщині наш підрозділ остаточно сформувався як мінометний. Міномет – це потужний засіб для знищення ворога. Але на той момент із наших стаціонарних позицій ми просто не діставали до цілей. Тому почали практикувати тактику виїзних мінометів: виїжджали машиною у відкрите поле, розкладали міномет і працювали під коригуванням нашого дрона.
Коригуванням займався Святослав “Кишка” Кондрат, який прекрасно літав і практикував скиди з дронів. Завдяки його влучним ударам ворог відступив приблизно на кілометр назад, і наша піхота змогла просунутися вперед. Це дозволило нам працювати впевненіше.
У нас тоді був 82-й міномет, і 90% завдань виконували саме виїзними ударами. Потім ще отримали кілька мінометів, і почали працювати з різних позицій кількома екіпажами. Це мало величезне значення для контрнаступу, оскільки наші міномети були фактично найпотужнішим засобом прикриття піхоти на тій ділянці фронту.
І за тиждень до звільнення Херсона нас вивели на ротацію. Було прикро, адже ми зробили велику підготовчу роботу, а підрозділ, який нас замінив, зайшов у Херсон практично без штурмів – ворог уже відступив. Але така вже військова реальність.
– Розкажи детальніше про міномет: яка це зброя, чим вона цікава і які особливості має?
– Міномет – це досить проста і водночас ефективна зброя. Грубо кажучи, це труба з голкою в центрі, яка має ніжки та механізм для наведення. Його перевага – траєкторія польоту снарядів, що дозволяє закинути міну прямо в окоп чи укриття противника.
Наш підрозділ працював з 82-м мінометом, який ідеально підходить для виїзних операцій. Його легко розкласти й підготувати до стрільби. Ми завантажили в пікап-ящик із мінами, до 20 снарядів. На позиції все розкладали, швидко підкоригувалися, і вже за хвилину міни викидаєш.
Цікаво, що наше навчання мінометної справи відбулося фактично на ходу, в бойових умовах. Перші наведення і постріли я зробив відразу на полі бою, без попередньої підготовки. Лише через пів року ми вперше потрапили на полігон, де пройшли умовний екзамен.
– Чи були незвичайні випадки ураження мінометом, які тобі запам’яталися?
– Найбільше, мабуть, запам’ятався період Бахмуту, коли ми воювали проти “вагнерів”. Наш батальйон стояв на околицях міста, тримаючи підходи, щоб його не замкнули в кільце. Піхоту тоді дуже жорстоко штурмували. У ворогів була цікава тактика – вся їхня артилерія працювала на передній край. На нашу піхоту йшли дійсно м’ясними штурмами. А ми стояли в посадках позаду, і по нас не працювали фактично.
Моя робота полягала в тому, щоб безпосередньо наводити міномет. Командир надавав всі необхідні параметри для прицілювання, які я вводив у шкали, налаштовуючи міномет. І в мене на бронежилеті був закріплений телефон із трансляцією з нашого коптера, тож я міг спостерігати за результатами обстрілів у реальному часі. Це надавало особливого азарту, коли через 30–40 секунд я бачив, як міна лягає у ціль.
На Харківщині нам дали 120-мм міномет, крупнокаліберний, який ми називали “Грижа”. Цей міномет мав причіпну лафету, але ми возили його на пікапах. У зимових умовах біля Соледара, де були болото і сніг по пояс, пересуватися могли тільки на вантажівках ГАЗ-66. Під час ротацій іноді ворог обстрілював транспорт. Був випадок, коли одну “шишигу” (ред: ГАЗ-66) спалили, але обійшлося без втрат серед бійців.
– То не можна сказати, що всюди робота була одинаковою?
– На різних напрямках робота ніколи не повторюється. Під Соледаром спершу все йшло відносно спокійно, але через місяць ворог почав активно застосовувати FPV-дрони. Це небезпечна зброя, оскільки вона летить за ціллю, а не просто по траєкторії. Нещодавно один із таких дронів влучив у нашу машину з боєкомплектом. На щастя, хлопці залишилися неушкоджені завдяки системі радіоелектронної боротьби (РЕБ), яка в останній момент заглушила дрон, а машину трохи посікло.
Тож системи РЕБ надзвичайно важливі для захисту наших хлопців та техніки. Вони неодноразово рятували життя.
Загалом, наш підрозділ пройшов через багато напрямків. Спочатку це була Київщина: Буча, Гостомель, Ірпінь. Далі перемістилися на Миколаївщину та Херсонщину. Після цього – Харківський напрямок, зокрема Вовчанськ. Там ми працювали з 120-го міномета по ворожих укріпленнях.
Після Харківщини нас перекинули на околиці Бахмута, звідки згодом відправили на ротацію. Потім був Соледар і Сіверський напрямок, де ми провели близько пів року. І далі Мар’їнський напрямок.
Ми базувалися в Кураховому, а потім під Мар’їнкою, у селі Побєда, яке зараз окуповане. Пам’ятаю, тоді ми виїжджали до Покровська, щоб помитися та випрати речі, навіть орендували там квартиру. Це було відносно тилове місто, а зараз…
– Знаю, що з мінометника ти перекваліфікувався у пілота “Баби Яги”. Чому так сталося?
– Після Мар’їнки, коли ми провели 9 місяців на фронті, а частина підрозділу була у відпустках, нам видали БПЛА “Вампір” — те, що в народі називається “Баба Яга” (ред: так його називають росіяни. Це важкий безпілотник, який може підіймати артилерійські та навіть протитанкові міни).
Я пройшов навчання і почав керувати цим комплексом, незважаючи на те, що за штатною структурою я — старший бойовий медик. Розумієш, в наших умовах міських забудов, де за 50 метрів від твоєї позиції може з’явитися ворог, традиційна артилерія стає майже непридатною, тому саме дрони допомагають не тільки знищувати противника, а й доставляти провізію нашим хлопцям, які часто змушені долати велику кількість пішки.
Тому розвиток безпілотних систем – це вимога часу. Наш батальйон працює злагоджено завдяки бойовому духу та взаємній підтримці, і ми оперативно шукаємо рішення, щоб бути надійнішими і ефективнішими на полі бою.
– Поясни принцип дії безпілотного комплексу “Вампір”?
– Безпілотник “Вампір” може переносити 15 кг боєприпасів чи передач. Решта залежить від рельєфу польоту, акумулятора та зв’язку – можу долетіти на відчутну відстань. Скидаємо на русню вибухівку, або доставляємо нашим хлопцям на передній край посилки. Оскільки повітряний простір насичений мавіками і FPV-дронами ворога, такі технології зменшують людські втрати. Направду, не раз полегшували виконувати бойові завдання хлопцям на нулі, доставляючи їм воду, їжу, боєкомплект.
На “Вампір” застосовую різні види боєприпасів, у тому числі 82-мм міни та великі бомби на 8,5 кг, які можуть бути скинуті прямо на ворожій позиції. Також робимо дистанційні мінування – це теж дозволяє саперам залишитися в тилу і берегти їх життя. Вороги все більше бояться таких дронів, адже вони знищують техніку, позиції, самих росіян без втрат серед нашої піхоти.
– Як правило, працюєш по піхоті і позиціях, чи, можливо, були випадки виявлення техніки?
– Наш екіпаж “Вампіра” не працював по техніці. Бо більшість техніки, що їде на штурм, підривається на закладених на землі мінах. До речі, закладеними нами в тому числі. Але загалом більше працюємо по піхоті та укриттях.
Але маю спогад, як ворожа техніка виявила нас.
Згадую, під Бахмутом, на початку березня, танк “розібрав” наш бліндаж, і як той його свист викликав справжню паніку, і досі її відчуваю, коли цей момент згадую.
Ми працювали в одному селі, все стабільно. Якось удосвіта поруч проїжджає БМП суміжників, і зупиняється через поломку саме біля нас. Я зразу зрозумів, що буде щось недобре. До них ще й приїхала ремонтна бригада. І через деякий час по рації передали, що над нами ворожий розвідувальник “Орлан” працює. Тільки подумав, що треба попередити хлопців, як стався перший приліт.
Серед тих хлопців на БМП було багато з тих, хто вперше потрапив в бій, декого охопила паніка. По нас точно два танки працювали. Підірвало один наш БМП з боєкомплектом, мене трохи контузило. Нам зняло укриття з нашої “нори”, утворилася дірка в небо, присипало вхід. Цей інтенсивний вогонь тривав близько півтори години… Коли ситуація трохи стихла, наші хлопці почали евакуацію. Ми знали, що у сусідній посадці нас вже чекала машина.
Ми вибігаємо в бік авто і я не розумію, чому вона посеред дороги і в неї увімкнені габарити. Підбігаємо ближче і я розумію, що машину викинуло з посадки, бо поруч неї теж стався приліт, вона все в “решето”. Тож ми вибралися іншим транспортом. А наступного дня хлопці забрали цю машину. Ми вклали багато грошей у її ремонт, і вона досі нам служить – справді легендарна машина. У неї під Херсоном поруч влучав танк, під Бахмутом теж…
Але загалом все почалося з ворожого розвідувального безпілотника в небі, це я веду про важливість панування в повітрі.
– Враховуючи твій досвід на різних напрямках та в різних фазах війни, як оцінюєш поточну ситуацію на фронті?
– Ситуація зараз дуже складна. Кажуть, що це найважчий період, але я не впевнений, чи так воно є. Особисто для мене важкий період був, коли загинув наш побратим Святослав “Кишка” Кондрат…”Кишку” добре знали у Франківську, і ми постійно його згадуємо. Є моменти, коли хочеться поговорити з ним, а його вже немає. Це був легендарний хлопець і боєць. Загинув він під часа контрнаступу Сил Оборони на Запоріжжі.
– Що думаєш про це стрімке осіннє і зимова просування ворога вперед?
– Я вважаю, що стрімке просування ворога — це наслідок того, що десь допущена, можливо, прогалина в нашій обороні, але головний фактор – це кількісна перевага противника у живій силі, техніці, артилерії і це особливо видно на Торецькому напрямку.
Фронт зараз дуже важкий, відчувається допомога нашому ворогу зі сторони їхніх союзників, а саме КНДР. Це помітно у кількості снарядів та артилерійських установок особливо. Так буває на війні, що десь противник рухається, десь наша сторона. Втім, все таки зараз критична фаза війни. Напрямки Покровський, Курахівський — ситуація складна, але поки контрольована. Зараз все сиплеться, ворог просувається і змінює тактику. Потрібні позитивні зміни в командуванні й головах людей, щоб ситуація почала покращуватись.
– На цьому фоні, коли близькі люди, втрачені, пішли з життя, як ти думаєш, реально якось примиритися з росією, пробачити їм?
– Ні, примирення з росією неможливе. Можуть бути якісь домовленості, заморозка війни, але справжнього миру не буде. Ми маємо зрозуміти, що поняття “русского братства” – це міф. Навіть у містах, як-от Франківськ, де лунають тривоги та атакують стратегічні об’єкти, деякі люди досі заперечують причетність росії до цього. Це безглуздо! Саме тому нашій державі потрібно вести жорстку, навіть агресивну пропаганду, щоб кожен усвідомлював, що росія є злочинною терористичною державою.
– Розкажи про день, коли ти зазнав поранення?
– Все було швидко. Ми працювали на новій позиції, облаштували місце для роботи. Раптом почався обстріл, один із приходів був поруч. Я забігав в укриття, і відчув, що отримав поранення — осколок потрапив у руку, з неї кров фонтаном. Побратим швидко наклав турнікет, і мене оперативно евакуювали. Вже за годину я був на стабілізаційному пункті. Медики працювали відмінно, знеболили, підтримували розмовами.
Потім евакуація через кілька етапів: Дніпро, де зробили першу операцію, далі Надвірна, де було ще кілька хірургічних втручань. Загалом мені зробили 3 чи 4 операції на руці: чистили рану, видаляли осколки, стягували шви. Через перелом середній палець став коротшимна пів сантиметра. Дрібні осколки частково залишилися, щоб уникнути ускладнень.
Я майже не міг згинати пальці на правій руці, лише великий палець працював нормально. Через це не можна було зав’язати шнурки, застібнути куртку, навіть зуби чистити складно.
Доводилося їсти, писати й робити багато речей лівою рукою, хоч я від народження лівша, але все життя виконував звичні справи правою. Вчитися працювати лівою рукою було непросто.
– Після основного лікування була реабілітація?
– Так, місяць лікування на Франківщині і потім мав час на реабілітацію. Робота з професійним реабілітологом дала своє. Раніше банально чашку втримати не міг, зараз вже не важкі пакети з магазину ношу. Досі не всі пальці повністю згинаються, але в побутових справах і це покращиться, обіцяє лікар.
Тож хочу працювати в підрозділі і недовзі повернуся до нього. Це мій колектив, з яким я вже давно.
– До слова, чи є від держави адекватне забезпечення на і в час лікування від поранення?
– Виплат за поранення як таких не існує. Коли отримуєш поранення, на період лікування виплачуються бойові. Якщо ВЛК визнає травму важку, під час відпустки та реабілітації також продовжуються бойові виплати. У моєму випадку – я провів більше місяця у лікарні, і от отримав ці виплати. У лікарні все безкоштовно, це факт.
Щоправда на перев’язки я ходив до приватної клініки, бо там умови кращі, ну і апарати новіші. Вітратив мінімум: лише на медикаменти та перев’язки. Часто бійці не знають нюансів бюрократії, які довідки потрібні пораненим для отримання виплат за бойові. Але в нашому підрозділі документи оформлюються швидко, а хлопці завжди допомагають один одному.
– Чи бачиш кадровий брак на фронті? Як ставишся до тих, хто бажає уникати військової служби?
– Пішовши на службу, ти не обов’язково попадаєш в окоп. Зараз є можливість пройти курси, отримати диплом, а потім вибрати підрозділ для служби. І мобілізація здійснюється через підрозділ, в який йдеш служити, і це дозволяє уникнути бюрократії.
До речі, особисто я отримав військовий квиток через кілька місяців після мобілізації. Був солдатом, зараз на сержантській посаді. Для мене це важливий крок вперед, і я пишаюсь тим, що досягнув цього звання. Відчуваю, що маю більше можливостей для розвитку та відповідальності.
– Що б ти сказав цивільним, які читають цю статтю, зокрема тим, хто не має досвіду служби?
– Важливо підтримувати Збройні Сили не лише донатами, а й ставленням. Коли я був поранений і потрапив до цивільної лікарні, де стояла черга цивільних, дехто почав обурюватись, чому ми, військові, маємо проходити без черги.
Я це сприймаю не лише як порушення закону, а й як відсутність поваги від людей. Ми повинні шанувати військових, а також звертати увагу на проблеми, які вони мають після війни, такі як інвалідність чи психологічні травми.
Україна змінюється, і потрібно адаптуватися до нових реалій, шануючи тих, хто бореться за нашу свободу.
Потрібно розуміти, що війна змінила Україну, і багато людей з фронту повертаються з травмами. Не всі, хто виглядає нездоровим, п’яним чи агресивним, є такими. Насправді вони можуть бути вражені важкими травмами типу контузії, які можуть проявлятися неочікувано, наприклад, епілептичними нападами.
Також важливо готуватися до мобілізації і пройти основи тактичної медицини, бо війна може зачепити будь-якого, навіть тут після прильоту по Франківську. Турнікети та знання першої допомоги можуть врятувати життя, і це потрібно мати на увазі кожного.
– Вважаєш, що у Франківську життя занадто розслаблене?
– Так, вважаю, що у Франківську, як і в інших містах, атмосфера досить розслаблена. Навіть у Дніпрі, хоча й він частіше під обстрілами, ситуація подібна. Наприклад, у Києві після недавніх прильотів, кав’ярня зібрала півмільйона пожертв на своє відновлення, хоча є бізнеси, які віддають все, що можуть військовим, і не просять донатів. Багато підприємців, навіть у перші дні війни, допомагали армії, роздаючи товар, хоча й зазнавали збитків.
Сьогодні ми маємо так багато героїв, які віддали своє життя за нас, і це має змусити кожного робити більше для країни. Але замість цього є люди, які скаржаться на незручності чи не хочуть допомагати наблизити перемогу…
Розмовляв Роман ТУРІЙ
Читайте також: Франківців з “Карпатської Січі” нагородили нагрудними знаками “Срібний” та “Золотий Хрест” (ФОТО)
ФОТО ТИЖНЯ
