Богдан Романюк – актор Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, який 7 років віддає себе сцені та популяризує українські вистави за кордоном. Богдан також розпочав шлях акторства у кіно і є переможцем у номінації “Найкраща акторська гра” на Фестивалі кіноремейків Шведінг.
Розмова з Богданом на Галці – про зміни та роль театру під час війни, поради молодим акторам та власні творчі плани.
Шлях до театру
– Як ви потрапили до театру? Яким був перший виступ та які враження?
– Розпочнемо з того, що я закінчив інститут мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. В мене була мрія, як і в кожного, хто вчиться на актора, потрапити в театр. Сталось так, що я прийшов на конкурс в театр і спершу не пройшов відбір на актора, але пройшов на помічника режисера. Згодом до нас приїхав французький режисер Жуль Одрі, він готував постановку «Калігула». На той час закінчились літні канікули театру та я пройшов кастинг і взяв роль Калігули. Саме після цього я закріпився як актор. Наступного року я пройшов кастинг та став актором другої категорії в Івано-Франківському національному драмтеатрі. Тобто рік я працював здебільшого як помічник режисера, паралельно беручи участь у виставах.
Під час навчання в університеті всі 4 роки ми двічі на рік ставили вистави з викладачами, тобто фундамент був. Коли вже прийшов в театр, то зрозумів, що це інше. Викладачі вчать по своїй системі, до якої ти звикаєш, а тут приходить режисер і в нього своя система. Від кожного режисера ти дізнаєшся щось нове.
Перша вистава, в якій я грав – це «Пристрасті Тіля». Я грав справжнього виродка, короля Філіпа. Він розмовляв мовою окупанта, це негативний персонаж. Взагалі так склалось, що практично усі мої ролі негативні. Ці ролі я не обираю сам, чомусь так стається. Мої перші емоції були неймовірними, я молодий актор, вийшов на сцену, я грав і граю для кожної людини в залі. Чим більше людей, тим більше енергії я їм віддаю.
– Яка ваша найулюбленіша та яка найважча роль у театрі?
– Найулюбленіша – це «Сватання на Гончарівці». Її режисер народний артист України – Олексій Гнатковський. Це не є класична постановка, це дивна комедія. Якщо старша людина на неї прийде, то буде здивована, бо очікування і реальність будуть різними, але це круто. Моя мама обожнює цю виставу, бо на ній можна і посміятись, і поплакати.
Найважча моя роль у виставі «Мертві без поховання». Події відбуваються під час Другої світової війни в окупованій Франції. В полон потрапило 5 французів, які чекали свого допиту. Я граю в цій виставі 15-річного хлопця. Мушу для цієї вистави збривати вуса і бороду, аби грати дитину. В кінці я ж звісно помираю, бо німці не залишали нікого живими. Я в цю роль досить довго вживався. Моя тітка з Латвії переглянувши цю виставу сказала, що вона для європейців і українська аудиторія не до кінця готова до неї.
Деякі моменти у виставі були дуже важкими для мене. Наприклад, коли я змушений просити шоколад і танцювати. Всі діти люблять солодощі і хочуть їх отримати. Коли я врешті заслуговую цей шматок шоколаду, то починаю все своє тіло ним натирати. Це гидко справді. Я починаю і закінчую виставу піснею «На калині мене мати колихала». Під час цієї пісні я помираю і це важко усвідомлювати. Бо наймолодші зазвичай мають довше жити. Це страшно і боляче.
Про театральні звички та забобони
– Як ви готуєтесь до вистав? Кожен має власну підготовку чи вона одна для всіх?
– Є певні традиції. Не знаю звідки я це взяв, але перед кожною виставою я ставлю руки на сцену і кажу: «Сцено, сьогодні всього себе я віддаю тобі». Це суто моя традиція. А загалом, перед кожною виставою ми обовʼязково молимось.
Щодо «поганих» традицій, то перед кожною виставою зі мною стається отруєння. За 7 років премʼєр у театрі ще жодного разу не було такого, щоб я не отруївся.
Кожен актор точно має свої традиції чи ритуали, щоб заспокоїтись. Наприклад читають текст прямо перед виступом.
– Чи є ролі, які ви б не змогли зіграти через свої погляди на життя чи принципи?
– Я б ніколи не ліг в труну. Для мене це страшенний страх! Колись дивився фільм «Вій», там була панночка, яка лежить в труні і до неї прийшли читати псалми – я зловив себе на думці – “як це страшно лягти в труну”. Це навіть не те, що якийсь забобон, просто я колись там в будь-якому випадку буду лежати, тому зараз я не хочу, навіть якщо я актор. Якщо приїде якийсь режисер і запропонує мені таку роль, то я скажу ні, тільки ні. Я грав «погані» ролі, грав російських окупантів в короткометражному фільмі, таке я можу зіграти.
Також я б не зміг зіграти самого себе, Богдана Романюка. Я не міг би зіграти у виставі про своє життя. Це важко, бо я звик грати чиюсь роль, а як зіграти того, ким я є – не уявляю.
Акторське натхнення та навчання
– Чи допомагає життя за межами театру грати ролі в театрі? Чи аналізуєте ви людей в реальному житті?
– Коли я готуюсь до ролі, то мені потрібно знайти так би мовити зерно образу, персонажа, якого я буду грати на сцені. Іноді я стараюсь ходити по вулицях та «шукати» підходящу людину і аналізувати її поведінку. Однак зазвичай я стараюсь відмежовувати себе, бо для мене театр – це робота. Я не хочу вдома, при друзях чи в стосунках показувати театр чи грати якісь ролі.
– А на яких українських чи закордонних акторів ви рівняєтеся?
– З українських – це Римма Зюбіна. Я маю щастя бути з нею знайомий, вона феноменальна і в житті, і на сцені. Я справді в шоці коли дивлюсь, як вона вживається в роль. Наприклад у фільмі «Гніздо горлиці». Також люблю київського актора Івана Шарана.
З закордонних акторів можу відзначити американських Тома Хенкса та Джейка Джилленгола. Вони грали ролі різного характеру і знаходяться в моєму топі.
– Чи буває у вас вигорання? Чи не набридає грати одні й ті ж ролі роками ?
– Ні! Я кожного разу стараюсь пережити щось нове в своїй ролі. Я стараюсь віддати себе сцені завжди, навіть якщо це маленька роль, я все одно кайфую. Ще жодного разу я не казав, що мене дратує грати одне й те ж, бо це моя робота і я її люблю.
Але була в мене акторська криза. Була ситуація коли я захворів та був ніякий, я поговорив з одним актором, який мені пояснив, чому варто взяти себе в руки. Глядач прийшов подивитись на виставу, і він не має знати про те, чи в тебе поганий настрій, чи ти посварився з дівчиною. Це те ж саме, якби водій маршрутки зупинився посеред дороги і сказав, що не має настрою їхати. Люди заплатили кошти та хочуть дістатись з точки «А» в точку «Б». Це його робота.
Коли я виходжу на сцену, то забуваю про свої проблеми, кризи, поганий настрій. Я не знаю, як це пояснити, але воно працює. Це крута акторська штука – забувати про все на світі, коли ти граєш.
– Що б ви порадили людям, які лише розпочали свій шлях у театрі?
– Іноді в мене зʼявляється думка про те, що якби повернути час назад, то я б не був актором. Ця професія забирає надто багато часу. Важко мати особисте життя, працюючи в театрі. Репетиції, гастролі, вистави – це все забирає 80% мого часу. В кожного студента є мрія бути в театрі, але не в кожного вийде, якщо чесно. Те, що ти вчився на актора ще не означає, що через 5 років ти стоятимеш на сцені. Кожен повинен пройти конкурс, і диплом не зробить тебе автоматично хорошим актором, бо ще треба бути на високому рівні в сфері хореографії, вокалу, психології, філософії. Спеціальність актора поглинає десяток професій. Потрібно слухати свого викладача. Він знає що з тобою робити, він твій коваль, а ти в його руках залізо, тому вмикати свій характер треба по-мінімуму. Не бійтесь їздити на конкурси, я в свій час брав участь у всіх можливих. Також ходіть на вистави, це супер важливо, знайдіть час. Неможливо знати щось про театр, не відвідуючи його.
Потрібно надзвичайно багато читати. В свій час я не дуже любив це діло. Я так і не читав Станіславського, Чехова, Достоєвського. Мені було приємніше прочитати Гаррі Поттера чи Націократію. Зараз я пишаюсь тим, що читав це в свій час. Окрім російської літератури, яку колись ще змушували читати, є багато інших творів, які реально чудові і несуть цінність.
Дивіться фільми, якісні та з сенсом. З фільмів, які можу порадити молодим акторам – це «Час збирати каміння». Також «Білий птах з чорною ознакою», це мій улюблений з усіх українських фільмів. Там я вперше почув для себе дуже цінну музику – буковинський марш. Щодо сучасних фільмів, то ще раджу фільм «Поводир». Шикарно. Зі світових фільмів, то я колись надзвичайно любив – бродвейські мюзикли.
– Як не запитати про фільм «Довбуш». Як вам вдалось взяти участь в ньому і як проходили зйомки?
– В нас в театрі був кастинг, і через деякий час кастинг-менеджер написав, що є для мене невеличка роль. Ми приїхали у Дрогобич. Там є солеварня, де відбулась перша репетиція. Я познайомився з режисером Олесем Саніним. Я грав роль сина польського солевара. Зйомки відбувались близько 20 годин попри те, що тексту у мене було небагато. В мене було два костюми, і спершу я не розумів для чого. Але згодом мені сказали: «Зараз ти будеш грати суперову роль, ходи переодягатись». Мене одягли в еластичний костюм водолаза і сказали, що зараз Гнатковський буде кидати мене в рапу, а рапа – це такий солоний розчин з якого вже варять сіль. Я розумію, що таке сіль і вода, і мені ще в ній треба топитися. Ми зробили один дубль, після чого треба було зробити другий. Під час другого дубля я вдарився об балку і справді почав топитись. Ця сіль була просто всюди.
Також були зйомки ще в горах, я отримав крутий досвід та море емоцій. Фільм справді гідний, але мені шкода, що не дуже багато людей його бачили. Люди радше обирають щось закордонне, хоча наші фільми теж хороші і нам треба підтримувати українське. Звісно, не всі фільми хороші, але закордонні також не є автоматично чудовими лише тому, що вони там зняті.
Про театр у Франківську та Україні
– У ваших відчуттях, як змінився наш драмтеатр від початку повномасштабного вторгнення?
– Він змінився кардинально. В нас, як і в кожному театрі до війни, були вистави навіть російських письменників. Зараз немає жодної. Вже наступного дня після повномасштабного вторгнення жодної постановки не було.
Наш театр залучив велику кількість європейських режисерів. Мені подобається думка про те, що ми не йдемо у Європу, а повертаємось до неї. Європа – це місце, в якому ми вже були, але нас цього позбавила росія.
– ТОП-5 вистав в Івано-Франківському національному драмтеатрі на вашу думку.
- «Майже ніколи не навпаки». Я завжди на цій виставі страшно плачу.
- «Мертві без поховання». На цю виставу потрібно йти кілька разів, аби її зрозуміти і прожити.
- «Калігула». Вистава за мотивами п’єси Альбера Камю.
- «Змішані почуття». Ця вистава відбувається на камерній сцені.
- «Алло». Цю виставу грають лише два актори – Ірина Онищук та Іван Бліндар.
– А загалом, український театр під час війни. Яка його роль?
– Ми виступаємо закордоном і розповідаємо людям про те, що зараз відбувається в нашій країні. Театр виступає зараз не лише, щоб показати вистави, але й щоб нагадати про геноцид українського народу. Наприклад у нас є вистава «Дзяди», і ми з нею часто відвідуємо Польщу бо, що режисерка з цієї країни.
Театр під час війни – це підняття морального духу! Це величезний рупор, яким можна донести слово. Люди приходять на вистави, сміються та обговорюють, а потім в кінці ми нагадуємо всім, завдяки кому є така можливість. Це змушує задуматись.
Також є повчальні речі й у самих виставах, наприклад фраза «Приїхав у наш край – вчи мову», у виставі «Гуцулка Ксеня». Мова – це потужна зброя. Як можна вбити українця найшвидше? Позбавити його мови. Актор – це медійна зброя, якою можна донести людям правду. В мене є друг Сергій Павлюк, чудовий режисер, який став цим рупором в Херсоні під час його окупації. Люди його знали і довіряли його словам. Навіть тоді, коли йому погрожували, він все одно казав, що Херсон – це Україна.
Інший випадок – в мене є подруга, яка втратила двох дітей на Азовсталі, і я запросив її в театр. Вона посиділа тут три години на виставі, і в цей час вона дивилась на історію інших людей, не думаючи про свої проблеми, це допомагає відволікатись. Звісно, я підібрав виставу, яка буде просто для душі, без жорстких моментів.
До слова, дуже багато військових відвідують наші вистави, потім підходять та дякують за настрій.
Також, коли лише почалось повномасштабне вторгнення, то театр став прихистком для акторів зі Сходу. Тут був величезний волонтерський центр. Це допомогло великій кількості людей.
Театр, підтримка ЗСУ і плани на майбутнє
– Як наш театр допомагає ЗСУ?
– На даний момент, в театрі щодня відбуваються збори. Це і особисті банки в монобанку акторів, так і театральна скринька. Від початку 2022 року особисто я зібрав більше трьох мільйонів гривень. Всі звіти є в мене в соцмережах. Я вважаю, що військові не повинні за свої кошти закривати збори. Гроші військового – це його час. Твої плани на день – це погуляти з родиною, подивитись фільм, випити пива. Які плани на день у військового? Вижити.
Донати – це підтримка війська. До прикладу, мені стає легше, коли мене підтримують мої глядачі. А військових потрібно підтримувати щодня усіма силами.
Хочу ще підняти важливу тему і зачепити те, що багато акторів, митців дозволяють собі казати, що ми відстоюємо культурний фронт. Я проти такого висловлювання. Фронт – це там, де відбуваються бойові дії. Культурного фронту не існує! Ми допомагаємо, ми тил.
– Які у вас творчі плани?
– Я коли йшов в театр, мав на меті доказати собі, що я хороший актор. Я вважаю, що я це зробив. Я думаю, що моє місце в театрі, відчуваю це. Я не впевнений, що буду все життя актором, але хочу бути в цій сфері, наприклад навчати когось, передавати досвід. Ми з хлопцями жартуємо, що я стану міністром культури, але в глибині душі є така мрія. Є бажання щось змінювати кардинально, і це стосується не лише театру. Я хочу спробувати.
До прикладу, я б виділяв кошти лише на гідні фільми. Багато грошей зараз виділяють на фільми з популярними акторами, але вони пусті. В мене є багато ідей, планую культурно-політичну карʼєру сто відсотків!
Розмовляла Марта ПЕТРІВ
Фото: Юрій Валько та архів драмтеатру
Читайте також: Трагіфарс від французького режисера: франківців запрошують на постановку "Калігула" (ФОТО)
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
